Земля – розбрату чи процвітання?


земля

В самий розквіт радянського НЕПу, у 1927 році, на екрани радянської тоді України виходить один з шедеврів Олександра Довженка – «Звенигора». У фільмі українські селяни завзято громили німецьких зайд, які забирали в них останній хліб, як казали в часи розвинутого соціалізму – «по бєспрєдєлу».

Ігор Левченко,

член Експертної ради ЦДАКР

В самий розквіт радянського НЕПу, у 1927 році, на екрани радянської тоді України виходить один з шедеврів Олександра Довженка – «Звенигора». У фільмі українські селяни завзято громили німецьких зайд, які забирали в них останній хліб, як казали в часи розвинутого соціалізму – «по бєспрєдєлу». Звичайно, це була хоч і дуже якісна, але радянська агітка, а багатостраждальний український селянин за декілька років реально зіштовхнувся з новими, вже російсько-більшовицькими зайдами, які вичистили повністю все, кинувши Україну на поталу голодній смерті 1932-33 років.

Але реальністю було те, що саме земельне питання багато в чому стало одним з наріжних каменів в історії падіння наприкінці 1918 року Української Держави гетьмана Скоропадського – найбільш притомного державного утворення періоду визвольних змагань українців вікової давнини. Звичайно, тодішні союзники України – німці – не грабували селян, як це показувала радянська влада. За українське збіжжя і інші продукти вони платили не тільки дзвінкою монетою, за яку друкувалися мільйони українських книжок, відкривалися українські школи та університети і, навіть була створена Академія Наук України, яка існує і досі. Німці поставляли в Україну станки, машини і механізми, розробляли плани електрифікації та індустріалізації центральних і південних регіонів.

Але український селянин був злий на Гетьмана за те, що він скасував попередню лівацько-анархічну націоналізацію землі, яку провела Центральна Рада, а взамін нічого не дав. Звичайно, гетьманський уряд розробляв земельну реформу, ґрунтовну і досить якісну. Але в тих революційних умовах час летів дуже стрімко, і Скоропадський банально не встиг. Його режим впав, а невдовзі впала і Україна.

Порівняно з тими часами невирішеність земельного питання в сучасній Українській Державі налічує вже більше 20 років, і тільки революційні події останніх років зі скрипом починають штовхати вперед це одвічне українське питання. Україна існує, але війна все ж таки прийшла на нашу землю. Чи є в цьому вина «земельного питання»? Відповідь, мабуть,  риторична.

В 1990-х роках було проведено розпаювання землі колишніх радянських колгоспів, що створило певні передумови для створення ринку землі та її вільного обігу. Але через відсутність досвіду, побоювання спекуляцій, тиск сильних тоді комуністів та ряд інших причин тодішня влада, як кажуть, включила задню. Тоді, у 2001 році як тимчасовий захід було введено мораторій на продаж земель сільськогосподарського значення. Щороку цей мораторій подовжувався Верховною радою, останній раз – в жовтні 2016 року. З більше ніж 42 млн. га сільськогосподарського призначення (або 70% території України), під мораторій підпадає приблизно 41 млн. га, – або 96% всіх с/г земель в Україні. З них 68% земель – це земельні паї, які перебувають у приватній власності 6,9 млн. населення, — або 16,2% населення України. Переважна більшість таких власників мешкають у сільській місцевості.

За весь цей час питання запуску ринку землі періодично поставало, з’являлися різні ініціативи і навіть законопроекти. Але всі вони вмирали або на підступах до парламенту, або в нетрях його комітетів. За цей час дана тематика обросла купою міфів, страшилок та інсинуацій. При цьому, у кожної зацікавленої сторони: політиків-популістів, земельного чиновника-корупціонера, аграрного холдингу, невеликого фермера і пайовика-землевласника завжди був присутній свій інтерес і мотив.  Але власники паїв у цій грі завжди були пішаками, якими маніпулювала кожна названа вище група.

Така ситуація навколо земельної реформи і створення ринку землі навряд чи би змінилася, якби на її проведенні не почав наполягати Міжнародний валютний фонд. Без вирішення цього питання український уряд може забути про наступні кредити. Тому протягом останніх місяців з’явилося декілька законопроектів: один урядовий і два – альтернативні, за якими стирчать вуха великих агрохолдингів – сучасних українських магнатів і латифундистів. Цікаво, що міністр АПК Кутовий виступав проти відкриття вільного обігу землі і просував узаконення продажу прав оренди, що мало легітимізувати існуючий зараз «сірий» ринок обігу землі.

Найбільш притомними, на думку експертів, виглядають плани уряду на земельну реформу. Треба сказати, що самого закону ще не було оприлюднено, але його ключові положення вже активно обговорюються. З них випливає, що уряд намагається нівелювати основні громадські побоювання про те, що землю скуплять іноземці, або великі агрохолдинги, яким фермери програють у виробництві. Отже урядовий проект передбачає такі основні положення як:

  • покупцями можуть бути громадяни України, територіальні громади та держава. Продавцями — власники ділянок, органи влади. Іноземці не зможуть купувати сільськогосподарську землю, крім випадків передавання її у спадок;
  • внесення земельних ділянок сільськогосподарського призначення та прав на земельну частку до статутного капіталу юридичних осіб забороняється;
  • власник може володіти не більше 200 га землі. У це обмеження не включені успадковані землі. Ділянку можна буде обміняти або подарувати.

Треба сказати, що останнє питання достатньо дискусійне, розмір наділів пропонується збільшити до 500 га, або дозволити фермерським господарствам сімейного типу мати до 1 тис. га. В цілому, більшість обмежень спрямовані, за переконаннями уряду, на уникнення спекуляцій і виконання соціальних функцій шляхом сприяння створенню міцних малих і середніх фермерських господарств.

В той же час, більшість урядових  положень активно критикуються аграрним лобі. Саме воно стоїть за іншими двома законопроектами, в яких інтерес сучасних латифундистів є більш вираженим. В той чи інший спосіб вони намагаються отримати можливість викупу земель, які вже знаходяться у них в оренді. Чи доб’ються вони свого, зараз сказати важко. Але один з найбільших агрохолдингів «Кернел» останнім часом активно збільшує свої земельні активи шляхом поглинання менших, наприклад  холдингу «Українські аграрні інвестиції» із земельним банком 240 тис га. Перед цим компанія придбала десяток підприємств Glencore з 70 тис га земель.

А більшість сучасних земельних магнатів взагалі цілком влаштовує нинішнє статус-кво – продовження зубожіння українського села та отримання на цьому надприбутків. Саме їх вуха стирчать з-за кожної палатки однієї парламентської партії яка активно агітує за референдум «ПРОТИ» ринку землі. Треба зазначити, що інші політичні сили також не проти поспекулювати на земельній тематиці. Чи то для політичного піару, чи то за «хлібні» гроші, вже не суть важливо.

Так, треба визнати, що великі агрохолдинги на сьогодні є більш ефективними виробниками, ніж фермерські і, особливо, індивідуальні господарства. Врожайність у них вища, відпрацьована логістика та перекриті ризики. Вони активніше збільшують експорт, виводячи Україну в світові лідери по ряду аграрних позицій. Але чи є це благом для країни? Тут є сумніви.

Свого часу, в середині 1990-х під тиском червоного директорату тодішній президент Кучма зробив ставку на розвиток великих промислових корпорацій, відкинувши шлях розвитку малого і середнього виробничого бізнесу, яким пішли наші західні сусіди. Так був створений український олігархат, який визначав українську політику протягом останніх 15-18 років, і логічним кінцем розвитку якого стала російська агресія. Олігархи забезпечували більшу частину українського експорту, але чи став від цього багатшим український народ? Ні, а олігархи і політичний клас, з яким вони зрослися – так. Чи стала від цього міцніша українська держава? Відповіддю є окупований Крим і Донбас. Отже чи є нові аграрні олігархи благом для України – висновки робіть самі.

Більш того, агрохолдинги практично не сприяють соціальному розвитку та підвищенню рівня життя на селі. Наприклад, за даними Світового банку, кількість зайнятих у сільському господарстві на 100 га землі сільгосппризначення в Україні становить 5,1 особи, тоді як у наших сусідів в Польщі та Туреччині – 18,4 та 19,8 відповідно. При цьому, додана вартість сільгосппродукції в них більша як мінімум вдвічі. В цих умовах великі землевласники апріорі не можуть забезпечити високу зайнятість. Так, чисельність зайнятих на 100 га у «Кернела» становить 3,6, у цілої групи Миронівського хлібопродукту – 8,7, у «Астарти» – 4,2. І це разом з переробкою.

Отже підвищення зайнятості населення на селі під силу тільки малим і середнім фермерам. Тим більше, що агрохолдингам не цікаві цілі галузі аграрного сектору – від ягідництва до специфічних поєднань сільського господарства з рекреацією, зеленим туризмом, тощо. Наприклад, таким специфічним видом тваринництва, як розведення диких тварин. Така діяльність якраз і потребує ширшого залучення працівників та забезпечує високу додану вартість. В поєднанні з реформою децентралізації, яка зараз активно триває, це надасть додаткові можливості для новостворюємих об’єднаних територіальних громад, створить для них нові джерела фінансових надходжень.

Звичайно, на шляху реалізації земельної реформи залишається ще безліч труднощів і невирішених проблем. Всі експерти, зокрема, вказують на суттєві корупційні ризики, що залишається загальнонаціональною проблемою. Побоювання корупції тільки посилюється на фоні проблем з недосконалим кадастром, який містить багато помилок, наявними тіньовими схемами тощо. Крім цього важливим є питання відсутності грошей у потенційних покупців – простих селян та фермерів.

Але всі сторони згодні в одному – відкриття ринку землі матиме позитивний економічний ефект. В першу чергу, це повинно призвести до росту вартості землі. Досвід лібералізації земельного ринку в країнах Східної Європи показує, що після реформи вартість землі в них поступово зросла в декілька разів. Наприклад, у Польщі в 2009 році гектар ріллі в середньому коштував 910 євро, а на сьогодні різні джерела наводять ціни в діапазоні € 4-8 тис. Такого слід очікувати й в Україні. Ціна українського орного гектару зараз коливається в межах $ 1 тис., і в перспективі 5-8 років може зрости до тих самих $ 4-5 тис. Звичайно, ми не досягнемо голландських 70 € тис., але ціна на подібні за параметрами до українських чорноземів орні землі в США Бразилії коливається в межах $ 10-12 тис.

Звичайно, така ціна буде сформована не зразу. Впливати на ціноутворення в українському уряді планують не тільки через встановлення мінімальної ціни на землю на рівні її оціночної вартості. Але і через продаж державних земель, який повинен запустити ринок. Зараз уряд активно вносить зміни в закони і видає постанови, які мають підготувати державні землі до продажу та уникнути тут корупції і зловживань, що повинно створити загальний позитивний тренд реформи.

Перетворення землі на актив та суттєве підвищення її вартості дозволить не тільки заробити пересічним селянам на її продажу, але і сприятиме залученню фермерськими господарствами під цей актив набагато більших кредитних коштів, яких вони зараз позбавлені. Крім цього, з ростом вартості землі зросте і ціна її оренди, адже це взаємопов’язані величини, отже доходи власників паїв можуть збільшитись в декілька разів.

В цілому, загальний економічний ефект від відкриття ринку землі оцінюється у $ 60-80 млрд. в наступні 8-10 років. А соціальний ефект реформи, у разі її ефективної реалізації буде ще більшим, адже сприятиме суттєвому підвищенню якості життя українського селянина і всього українського народу.


 

Материал подготовлен в рамках совместного проекта «Реальной газеты» и Центра исследований армии, конверсии и разоружения

Добавить комментарий