Не з кулічами, а пасками, але на кладовищах: як на Донбасі Великдень святкували

Не з кулічами, а пасками, але на кладовищах: як на Донбасі Великдень святкували

Напередодні Великодня Реальна газета вирішила згадати, як відзначали в Донбасі цей день, коли там не було окупантів.

Навколо східного регіону існує багато міфів: одні говорять про його бездуховність та відсутність традицій, а інші вважають його частиною російської ідентичності.

Однак, читаючи у новинах на пропагандистських сайтах Луганська, про те, як “для мешканців республіки печуть кулічі”, неможливо не згадати, що пекли та їли ми на Великдень завжди саме паски, а ніяк не кулічі.

У Луганську так саме, як в інших регіонах, робили писанки та крашанки та ходили святити їжу у церкву. Останнє, звісно стало традицією вже в 90-х, адже при СРСР за похід до храму можна було запросто отримати щонайменше догану на роботі. Зараз росіяни перетворили окуповані міста Донбасу на якийсь жахливий симбіоз комунізму та православ’я одночасно.

Але так було не завжди. Про місцеві великодні традиції розповідають мешканці Донбасу, більшість з яких були вимушені покинути малу батьківщину через війну та окупацію.

Яна Осадча

 “Слово “куліч” вперше почула в Києві”

Великдень в Донбасі святкували більшість людей навіть при радянській владі. Відвідувати церкву, а також брати участь у пасхальних ритуалах було доволі ризиковано. Пам’ятаю розповідь своєї мами про те, як у понеділок після свят при вході до її школи перевіряли руки дітей. Якщо руки були у фарбі значить яйця фарбували, а це не можна, бо “Юрій Гагарін літав у космос, і Бога там не бачив, значить його нема”.

Утім, попри заборону, Великдень святкували і готувалися до нього, як могли.

“Взагалі моя родина була із військових і держслужбовців, хомо совєтікус, але малися відбитки. У Вербну неділю купували “котиків”, у чистий четвер мене о четвертій ранку підіймали митися, в Страсну П’ятницю пекли паски, які їли тільки у Великдень”, — згадує луганчанка Юлія.

Жінка також додає цікаву деталь: рецепт паски можна було знайти на відривному календарі, однак називався він “кекс весняний”.

Про випічку кексів на свято згадує й луганчанка Маргарита:

“Спогади дитинства. Луганськ. Одна бабуся пекла кекси, завжди відро, інша робила крашанки завжди тільки яскраво малинового кольору, теж відро. Бо треба було дати всім сусідам, друзям, дітям, занести на кладовище. Як казав мій дід “кладвіще” — суржик, щось середнє між “кладовище” та “кладбіще”.

А ось слова “куліч”, який зараз масово запроваджують на Луганщині, у регіоні фактично не вживали.

“Слово “куліч” я вперше почула вже в Києві, а вдома, на Луганщині, були завжди “паски“, каже Марія з Луганщини.

Не з кулічами, а пасками, але на кладовищах: як на Донбасі Великдень святкували

 На кладовищах люди не сумували, а святкували

На Луганщині довго жила традиція ходити на Великдень на цвинтарі на могили до родичів. Колись відомий фотограф Олександр Чекменев шокував Україну світлинами про те, як у Луганську святкували Великдень на кладовищах.

Згодом, священники закликали не робити цього, адже Великдень має асоціюватися з радістю та життям, а не сумом та смертю. Пов’язували традицію відвідування кладовищ на Великдень, а не на Радоницю із тим, що в радянські часи люди не могли ходити до церкви, тому відвідували могили.

Утім, назвати луганську традицію відвідувати кладовища, якій передувала ще одна не менш важлива прибирання могил напередодні сумною, не повертається язик.

На кладовищах люди не сумували, а святкували. Дуже часто там відбувалися справжні застілля, немов, дійсно, живі і душі мертвих об’єднувалися та раділи Великодню. Після розпаду СРСР, коли вірити в Бога дозволили офіційно, люди могли ходити, і в церкву, і на кладовище, щоб не тільки поділити радість з померлими родичами, а й принести їм освяченої їжі.

Ось що згадує Ольга, дитинство якої минуло у місті Дебальцеве, на Донеччині:

“Моя мама завжди пекла паска у чистий четвер. Робить це і зараз. Зранку о п’ятій ходили до церкви, святили кошик, потім розговлялися — яйце, пасочка, ковбаска, зелена цибуля і 50 грамів коньячку, прямо зранку о 7.00 після церкви.

Потім — на цвинтар, обов’язково брали багато їжі та їли там, зустрічали знайомих, запрошували до своєї могилки, всі їли, пили, раділи.

Не можна було виносити залишки їжі зі цвинтаря, та треба було пригощати чи залишити на могилі. Ще у нас в місті жили роми — мої сусіди, то вони на Пасху, коли приходили на цвинтар, розстилали килими, привозили з собою самовар на дровах, а ще паски вони випікали у відрах та величезних каструлях. Ще були маленькі запечені поросята, гуси, мангал і святкували на цвинтарі. Якось раз, вже коли я навчалась в університеті та приїхала до батьків в гості на Пасху і ми пішли на цвинтар, зустріли сусідів-ромів, та нас запросили на їхнє свято. Я була в шоці, але дуже цікаво”.

Луганчанка Олена теж згадує ромів, які накривали столи на цвинтарі у Камброді (район Луганська):

“У них були паски величезні, столи нескінченні були накриті, мангали та музика”.

Нана з Рубіжного розповідає про Великдень свого дитинства: як збиралися родиною і йшли на цвинтар:

“Бабуся пекла найсмачніші паски у світі, я намазувала їх глазур’ю, яку збивала сама. У неділю вся родина збиралась на старому кладовищі, де були поховані спочатку прапрабабуся, прабабуся, потім прадідусь, потім бабусина сестра з чоловіком, потім й інші сестри і брат. 

Кладовище було серед великої купи старих дерев, наче у парку. Скрізь росла трава, квіти, квітучі кущі. Ми, діти, раділи сонечку, солодощам, якими одразу пригощали усіх, хто заходив до нас.

 Родина збиралась уся, людей 15-20 зазвичай. Накривали стіл, пригощались. На могили ставили квіти, паску, яйця, цукерки. Завжди віталися з померлими, відкриваючи дверцята загорожі. 

Ми, через вік, не дуже розуміли, що значить померти, атмосфера була піднесена, радше весела, хоча періодично хтось зі старших починав плакати, але його обіймали і заспокоювали. Потім друзі і знайомі заходили до нас, а потім ми до них. 

Алкоголь був, але завжди в міру. Якщо когось з відвідувачів виводили з кладовища під руки, це вважалось маргінальним. Потім родина йшла до нас, до бабусі з дідусем додому, де вже був накритий стіл, який швиденько наповнювався смаколиками. З кінця 80-х вже стали і до церкви заходити”.

Не з кулічами, а пасками, але на кладовищах: як на Донбасі Великдень святкували

Колишня луганчанка Анастасія також підтверджує, що традиції ходити, і в церкву, і на кладовище, одна одній не заважали:

“Кожний чистий четвер збиралися до ранку купатися, однак постійно просипали. Генеральне прибирання, миття вікон обов’язкова програма. Пекли паски, фарбували яйця, бабуся ходила у церкву святити. Усією родиною нарядні ходили на Паску саме на цвинтар, з їжею, “Кагором”, все як має бути. Чекали там родичів і друзів, поминали, роздавали цукерки та печиво”.

Ольга з Білокуракинського району Луганщини детально описує, як за радянських часів відбувався великодній ритуал на кладовищі у селі Целуйково, де замість молитв була промова про померлих, а замість священника літній член родини: 

“За “негласним законом о 9.00 ранку люди вирушали на кладовище. Заходячи на цвинтар, клали гостинці: яйця, печиво, цукерки на загальний стіл, який був встановлений біля воріт. 

Далі проходили до могил своїх родичів, клали пригощання на могилки, які забирали дітки. А на хрести померлим жінкам вішали хустки, а померлим чоловікам — рушники”.

Ольга розповідає, що осторонь на кладовищі був збитий з дощок довжелезний стіл.

“Коли вже зібрались люди майже біля всіх могилок, один з найстаріших чоловіків пропонував пройти до столу. Люди розкладали принесену їжу. Молитви не було, бо радянські часи. Старший чоловік вимовляв промову, закликав пом’янути померлих. Люди неквапливо спілкувалися, пригощали один одного, знайомили зі своїми родичами. Потім 2 жінки забирали у великі кошики “гостинці” з загального столу і роздавали кожному. А ще 2 жінки збирали з хрестів хустки та рушники і теж роздавали. Кому що діставалось.Жодного разу в житті не було ніяких п’яних сварок.Люди були привітні, дружні”, згадує жінка. 

Жінка зазначає, що останні роки ця традиція почала зникати: хтось став ходити на цвинтар на Червону гірку, а хтось просто перестав дотримуватися ритуалу. 

Власне, серед мешканців регіону було й чимало таких, які на цвинтар ходили через тиждень, на Радоницю, або Гробки. Саме в цей день церква рекомендує відвідувати могили близьких. У Луганську наступну неділю після Великодня частіше називали Червона Гірка. Цікаво, що Червона Гірка це давнє слов’янське язичницьке свято весни. 

Іноді в родинах навіть розділялися хтось ходив на кладовище на Великдень, а хтось на Червону Гірку.

“На цвинтар родина батька ходила на Великдень, а родина мами на Червону Гірку, починали день з поїздки в село Глиняне, недалеко від Щастя. А потім на цвинтарі у місті. Бабуся завжди була на всенічній в церкві, вважала і досі вважає, що на Пасху померлі приходять додому. Мама пече паски у чистий четвер, після гарного прибирання, завжди в тиші і з позитивним настроєм”, згадує Маргарита.

У деяких родинах могли відвідувати кладовище двічі – і на Великдень, і через тиждень.

 Ось що згадує колишня мешканка міста Алчевськ Ольга:

“Моя бабуня пекла багато пасок у два заходи, потім всіх сусідів та родичів пригощала, паски довго не псувалися, можна було ще місяць їсти. Одна подружка завжди об’їдалася крашанками, вона їла яйця, як скажена і завжди потім їй обсипало все лице.

Наша родина завжди ходила на кладовище разом з родичами, але не на Паску , а на Червону гірку, через тиждень. На кладовищі була виїзна торгівля та смажили шашлики. Тому всі такі походеньки закінчувалися однаково, всі напивалися та йшли у гості до моєї тітки співати караоке. Бабуся завжди ходила на всю ніч до церкви. Ще обов‘язково було багато смаколиків: смажене м‘ясо, холодець і завжди тільки “Кагор”. Ми з бабусею робили справжні писанки, все робили вручну”.

До речі, писанки і крашанки у Донбасі були так само поширені, як і в інших частинах України. Відома писанкарка, авторка книги “Писанкова абетка” Тетяна Коновал родом з Донецька. До війни в Луганську проходили майстер-класи з писанкарства для дітей і дорослих.

Не з кулічами, а пасками, але на кладовищах: як на Донбасі Великдень святкували

Писанки Донеччини, фото Українська правда

Ось що згадує Людмила з Біловодського району Луганщини:

“На Біловодчині ходили в церкву і зранку на “могили йшли”. Пекли паски, пиріжки з різними начинками, смажили котлети, робили холодець і окрошку. На цвинтарі коло могили їли яйця, паски і ще щось. На могилки ставили 50 грамів білої і клали пиріжки, цукерки, яйця. Зустрічали родичів. А після обходу всіх кладовищ їхали до родичів, або вони до нас, де спілкувались за життя і як минув рік. На наступні вихідні ми їхали в Михайлівку (між Алчевськом та Перевальськом). І там те саме. Тільки відмінності по стравах. Наприклад, тільки там були офігенні рулетки з маком, карасики смажені в сметані, а паски там дуже довго не черствіли, бо випікали їх в печі-мазанці”.

“Ходили в церкву з пасочками, крашанками та салом”

Як бачимо з попередніх спогадів, церкви на Луганщині також відвідували. Зазвичай, носіями віри та традицій у кожній родині були бабусі, які і паски пекли, і у церкву на службу ходили, навіть у часи войовничого атеїзму.

“Мені подобалися великодні свята, бо було смачно. Зараз згадала, що цілий рік до свята збирали так звані форми для пасок. Тоді не було спеціальних. Яйця фарбували шкарлупою від цибулі, обов‘язково у кошику було ще сало. Коли бабуня приходила з церкви, всі повинні були спочатку їсти освячене. Ще купляли новий одяг та прибирали у хаті”, згадує Ольга з Алчевська.

Утім, пізніше в церкви ходили і молоді люди.

“Ходили ще підлітками на Хресний хід на Гусинівку в церкву. З пасочками, крашанками та салом, а потім не дочекавшись кінця служби, розговлялись “Кагором”. Коли вже були старшими, ходили на таксопарк на нічну службу, піст тримали. Перший раз зі своїм чоловіком, як раз там відстояла всю нічну службу. На кладовище до своїх ходили, спочатку на Паску, пізніше вже на Червону Гірку. Не була з 2014 вдома. Чекаю на Перемогу!” ділиться колишня луганчанка Тетяна.

 Пасхальні традиції Донбасу є унікальними, і вони є невід’ємною частиною української спадщини, як би зараз окупанти не намагалися нав’язати чуже. Багато колишніх мешканців регіону вже 10 років не святкували Великдень вдома та не відвідували могили близьких. У нас украли наші міста та наше життя, утім стерти пам’ять неможливо. І лишається тільки вірити в те, що настане день, коли ми відсвяткуємо Великдень вдома разом зі всією Україною. 

Залишити відповідь