Маріуполець Олександр Федоров, який мешкає у Німеччині, допомагає людям виїжджати з російської окупації на підконтрольну Україні територію та в Європу.
Про те, як виїхати з окупації, хто і чому зараз їде, а також чому варто зважитися на цей крок, Олександр Федоров розповів Реальній газеті.
Розмовляла Яна Осадча
“Спитав у сина, чи хоче він їхати на кордон допомагати українцям, він погодився, і ми поїхали”
— Олександре, розкажіть, як ви опинилися за кордоном? До повномасштабного вторгнення чи після?
— Я працював у Маріуполі на заводі. У січні 2022 року уперше в житті поїхав на заробітки за кордон. А через місяць почалося.
Потім я 4 місяці провів на україно-польському кордоні. Тоді люди стояли в черзі по 4-5 днів, щоб його перейти. Перший раз я повіз туди гуманітарку. Здавалося, що туди люди зі всього світу приїхали українцям допомагати. Я зрозумів, що на кордоні не вистачає людей, які б говорили російською чи українською мовами. А люди наші приїжджали геть розгублені, і лякалися, коли поляки садили їх в автобуси, і закидали їхні речі у багажники.
Потім я на кордоні зустрів свого 17-річного сина, якому вдалося вибратися з Маріуполя. На кілька днів поїхали з ним у Прагу. Але серце було не на місці. Спитав у сина, чи хоче він їхати на кордон допомагати українцям, він погодився, і ми поїхали.
Зустрічали людей на кордоні, а потім допомагали їм зорієнтуватися, куди далі їхати. Спочатку у табір для біженців, а потім – кого у яку країну. Згодом вже на кордоні стало більше порядку. Поляки почали спочатку реєструвати людей, а потім відправляли на автобусах в інші країни.
“Знаєте таку фразу — дорога довжиною в життя? Не думав, що вона буде актуальна в наш час”
— Із Маріуполя тоді важко було виїхати. Чи вдавалося це комусь, і як саме?
— Маріупольців дуже мало виїжджало. Спочатку влада казала, що не треба виїжджати, мовляв, це — провокація. Деякі люди на свій страх і ризик їхали.
Перші 2 дні після вторгнення ще 2 потяги проїхали нормально, а потім наступні під Запоріжжям застрягли. Маріуполь почали оточувати зі всіх боків: з Бердянська, Криму. По дорозі скрізь були росіяни: «кадирівці», буряти.
Я закликав людей виїжджати. А що було там сидіти? Краще спробувати вирватися, ніж там померти. Якби люди знали, що таке буде, вони б всі відразу виїхали.
Ми вже звикли з 2014 року, що поряд бахкає, бо ми поруч з лінією розмежування. Та й не вірилося, що Росія нападе. Ми майже всі — російськомовні, родичі в Росії у багатьох. Металургійна промисловість у нас працювала, місто будували. Всі думали, раз мільйонери гроші вкладають, значить війни не буде, бо вони краще знають.
А потім відразу все. Зв’язок зник, оточили місто і давай його гамселити! Через місяць лише почали виходити ті, хто пішки йшов на Бердянськ. Потім була друга хвиля біженців і третя. Один шлях був на Запоріжжя, другий – на російський Ростов. Останній був значно безпечніший. По дорозі на Запоріжжя люди часто зникали, не всі проходили блок-пости, росіяни і «ДНРівці» відбирали телефони, машини, грабували.
У Ростові вже тоді починала працювати російська група волонтерів, яка забирала біженців і везла до кордону з Європою чи Україною.
— Російська група? Вони допомагають українцям виїхати з окупації?
— Так, там теж є нормальні люди. Працюють вони не обов’язково з Росії, можуть у Європі перебувати, бо координують виїзд онлайн.
Шлях ми умовно поділяємо на три відрізки: окупація, Росія і за кордон або підконтрольна Україні територія. Наприклад, одна машина з Маріуполя везе до Ростова, там забирає інша і везе до кордону. Там людей селять у хостели, або відправляють у країни, які їм треба. Буває, квитки електронні купуємо, прокладаємо маршрути, в яких вказуємо місця, де можна заночувати та поїсти.
Лежачих спеціальна група вивозить, вже купили спеціальний автобус для них. Там медичний персонал є і запас ліків. Везли людину зі штучною ниркою, якій кожні 2 дні треба робити діаліз. Домовлялися з лікарнями на шляху, робили і їхали далі.
Веземо людей різними маршрутами. Кому треба у Прибалтику чи країни Скандинавії — через Санкт-Петербург, кому у Західну Європу чи на підконтрольну Україні територію — через Москву та Білорусь.
Знаєте таку фразу — дорога довжиною в життя? Не думав, що вона буде актуальна в наш час. З окупації прямо в Україну є лише два шляхи – Колотилівка і пункт А у Білорусі. У Колотилівці там треба пішки йти до 2 км, не всі можуть подолати. Маломобільних веземо через Пункт А.
Якщо в людини нема документів, а є тільки ксерокопія, то веземо на той кордон, де пропускають. Від прикордонників багато залежить.
Ми нікого не кидаємо, завжди на зв’язку.
Багато заявок є на виїзд. Наразі працюємо над придбанням автобусів, щоб підхоплювати людей з окупації та зон бойових дій на кордонах з країнами ЄС.
— Все це безоплатно?
— Так. Мені пропонували багато разів перевізники працювати з ними, але це не мій напрямок. Волонтер і допомога плюс гроші — це несумісні речі.
— До кого людям в окупації звертатися, щоб виїхати?
— Офіційно всім цим займається волонтерська команда «Рубікус». До них можна звертатися, і вони займаються європейським відрізком. Російська група має свій чат-бот, однак вона його зі зрозумілих причин не афішує.
Мені в особисті дуже багато людей пишуть, питають про виїзд, про документи, шукають зниклих тощо.
— На вашу думку, наскільки важко сьогодні покинути окуповані території, пройти блок-пости?
— Якщо чесно, то зараз росіяни вже закривають очі на те, скільки людей їдуть. Їм не люди треба, а статистика, що стільки-то людей поїхали у РФ, а куди вони потім їдуть — їм однаково.
Раніше була дуже жорстка «фільтрація», коли росіяни боялися «азовців». Чоловіків забирали і кілька місяців тримали, били. У нас є один хлопець, якого ми намагалися вивезти через різні блок-пости, а його на кордоні «ДНР» не пускають і все. Хоч Росія і кричить з кожного утюга, що нема тепер кордонів між нею і так званими «ЛДНР», а по факту він є. Телефони у людей перевіряють, чіпляються до фото, хоч якось пов’язаних з Україною та її символікою, тепер детектори брехні навіть поставили.
Одне я скажу: з російським паспортом простіше і «кордони» сепаратистів пройти, і проїхати по Росії та Білорусі.
(Україна не визнає російські паспорти, які окупанти роздають мешканцям захоплених регіонів. Тому якщо мешканцю окупованої території заради порятунку життя чи для того, щоб виїхати, необхідний цей «документ», є сенс його отримати. Українське громадянство при отриманні російського паспорта людина не втратить і не буде притягнена до відповідальності, – РГ)
Читайте також: Як “почистити” телефон в окупації. Поради тим, хто зберігає зв’язки з Україною
“Чим більше ми зараз чоловіків з окупованих територій вивеземо, тим менше буде потенційних мобілізованих в російську армію”
— Хто зараз переважно виїжджає з окупованих територій?
— Різні люди: багато пенсіонерів, маломобільні люди, жінки, діти, чоловіки. В Україну їдуть переважно жінки та діти, у кого є родичі на підконтрольній території.
В середньому через єдиний між Україною та РФ пропускний пункт у Колотилівці проходить десь тисяча людей. Більшість чоловіків їдуть у Європу через мобілізацію в Україні. Утім, є такі, що спеціально їдуть в Україну, щоб піти у військо.
Чим більше ми зараз чоловіків з окупованих територій вивеземо, тим менше буде потенційних мобілізованих в російську армію. Ми й тому, хто їде, життя збережемо, і нашим солдатам.
Є також ті, кого вивезли у Росію, а тепер вони їдуть звідси. Хто — в Європу, хто — в Україну. У них забирали паспорти, а замість нього видавали довідку біженця, з якою нікуди не поїдеш. Як тільки паспорти повернули, вони почали їхати з Росії, хто куди.
— З окупації люди сьогодні з яких причин виїжджають? Яка зараз ситуація в окупованому Маріуполі, що кажуть місцеві?
— Різні причини є. Багато тих, кому просто набридло там жити. Росіяни зараз у Маріуполі щось будують, але залишаються проблеми з комунальними послугами: газом, водою, світлом. Ліфти не працюють, трансформатори постійно з ладу виходять. Щоб зруйновані комунікації відновити, багато грошей треба. Росіяни ж тільки показухою займаються. Демонструють, що роблять щось на мільйон, а насправді на копійки.
Добре живуть у Маріуполі зараз міняли та перекупи, а роботяг на гроші кидають. «Азовсталь» пилять на метал, працювати туди беруть чеченців, бо місцеві не йдуть. Заміноване там все, може вибухнути.
До того ж на таджицькій та узбецькій тепер пів міста говорить. Їм квартири дають, а наші — по гуртожитках.
Знаю, що там є чимало людей, які за Україну, але вони не можуть висловити свою думку, бо їх заметуть. Виїхати не всі можуть – когось старенькі родичі тримають, когось — стан здоров’я, кому — нема куди їхати, а хтось — боїться.
Звісно, є ті, що раді росіянам, але багато хто — з відчаю. Деякі 2 місяці у підвалі просиділи, воду з радіаторів зливали та пили, а як вийшли, то росіяни дали їм хліба. А вони й вдячні. Коли людині казати постійно, що вона дурна, вона невдовзі повірить в це.
— Чи є якісь історії людей, які вам запам’яталися особливо?
— Запам’ятовуються історії або зі щасливим кінцем, або навпаки трагічні. Коли людина микається по кордонах, довго сидить у підвалі, але не капітулює і нарешті виїздить до своїх. Зустрічає свою наречену, дружину, маму чи дитину.
У березні цього року повідомлення мені прийшло: допоможіть, під Бердянськом сестра з котиком. Треба було евакуювати її на підконтрольну територію. Все за планом: відрізок шляху поділили на три дільниці, залучили три групи. Жінка з улюбленцем до родичів добралися успішно.
Був випадок, коли з окупації їхала жінка з цукровим діабетом і хворим серцем. Її треба було з поверху зносити. Прямувала вона у Німеччину, де її родичі. Дуже важко її доставляли, тільки «російський» відрізок у 2 тис. євро волонтерам обійшовся.
До рідних жінка доїхала, вони всі були дуже щасливі, а через 2 дні вона померла. Напевно, відчувала, що їде прощатися.
“Люди, виїжджайте, бо Маріуполь — це мертве місто”
— Коли ви радите людям покидати Маріуполь і інші окуповані території, як аргументуєте?
— Просто кажу: люди, виїжджайте, бо Маріуполь — це мертве місто. Росії він потрібний тільки для картинки, що, мовляв, життя налагоджується. Але будь-яке місто живе виробництвом. Навіть якщо житло відбудують, де людям працювати? Зараз — на будівництві, а потім? І те вже починають виганяти і скорочувати людей.
Хто звик руйнувати і захоплювати, ніколи не буде вкладати гроші. Щоб відновити меткомбінат треба мільярди, до того ж туди прилетіти може у будь-який момент.
Чув, що окупанти хочуть зробити у Маріуполі курортну зону. Але хто туди поїде? У Крим зараз багато їдуть? Ніхто туди не поїде. На місці «Азовсталі» планують туристичний центр вони зробити! Та завод треба знести спочатку, розібрати і засипати. Це не один десяток років.
Тому треба вже зараз їхати, і не чекати, поки ще в російську армію забирати почнуть. Мені кажуть, мовляв, діє поки у Маріуполі відстрочка на 5 років. Залишилося вже 3, а потім ви нікуди не виїдете, навіть по українських документах.
— Вас пов’язує щось з сучасним Маріуполем, і чи хотіли ви б туди повернутися?
— Хотів би звісно повернутися після деокупації, щоб відбудовувати місто. Я, як багато українців, втратив все. Навіть те, що залишилося у Маріуполі, не можу привезти. Не можу обійняти маму. Ми її декілька разів намагалися вивезти, але вона боїться дороги, не хоче лишати могилу батька.
Я в Маріуполі — «ворог». Після того, як мене показали по російському НТВ на кордоні, а потім крутили цей ролик по місцевих каналах. Мені скріни з нього висилали, там казали, що я «пособник української влади».
Нещодавно написав своєму другу у Маріуполь, з яким разом ходили в садочок, школу, потім — в училище. Завжди разом були. Я був такий радий почути його, але тепер у нас різні погляди. Важко це все.
Допомагає адаптуватися до всього цього волонтерство і улюблена робота. Я завжди любив працювати не землі. То ж у Німеччині працюю у фірмі, де продають рослини та саджанці. Дуже багато ідей вдалося втілити. Німці навіть не знали, що таке кумквати, і хурма у них несмачна. Я посадив смачну.
Почав з насіння та кісток, вирощую сливи, абрикоси та інші рослини. Вдома також міні сад у мене свій.
Шукаю плюси у всьому та вмикаю позитив.
Читайте також: “Вбитий чоловік так і залишився лежати на оранжевому пуфі у квартирі”: колишня мешканка Маріуполя розповіла про пережите
