Повномасштабне вторгнення не просто порушило звичний навчальний процес – воно докорінно змінило саму парадигму освітніх відносин, зруйнувало фізичний простір багатьох закладів освіти та змусило педагогів, студентів і школярів шукати абсолютно нові підходи для продовження навчання в умовах воєнного часу. Освіта сьогодні — це не про навчальні програми й стандарти, а про виживання спільноти, про збереження людяності, про сенс у час, коли все інше втратило зміст. Вчитель історії Валерій Негматов із Сіверськодонецька та професор Олександр Набока з Луганського національного університету імені Тараса Шевченка діляться своїм досвідом та спостереженнями про те, як українські школи й університети виживають під обстрілами, адаптуються до онлайн-навчання та борються за мотивацію учнів в умовах масового переміщення населення як всередині країни, так і за її межі.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Криза мотивації: коли навчання відходить на другий план
Валерій Негматов, шкільний учитель історії з Сіверськодонецька, який нині викладає в київському ліцеї, вказує на найболючішу проблему в освіті – падіння мотивації серед школярів.
“Якщо брати період до масштабної фази, рівень мотивації знизився. Тому що такі умови страшні, такі виклики перед нами стоять, і багато з молоді не готові на ці виклики відповісти. Відповідно, вони втрачають мотивацію. Зараз лише одиниці дійсно намагаються навчатися. Таких було небагато й раніше, а тепер їх стало ще менше.”, – пояснює педагог.
Також вчитель помітив, що багато учнів не планують своє майбутнє в Україні, а збираються продовжувати освіту за кордоном: “Буквально минулого тижня до мене підходила матуся одного дев’ятикласника, розмовляли про її сина, вона сказала, що два роки він вчиться в Україні, а потім – за кордон. Ще одна учениця теж їде за кордон. Влітку ще хлопчик їде за кордон. Учні такі тямущі, які займаються, цікавляться”.
Цей освітній “відплив” посилюється психологічним тиском війни: “Плюс оці всі тривоги, обстріли, потім москальські ІПСО… Дітям важко.“
Читайте також: “Не додому, а на квартиру”: як переселенці з Луганщини адаптуються у нових громадах
Університети у вигнанні: друга евакуація та нові виклики
Для системи вищої освіти повномасштабне вторгнення стало фактично другим ударом, особливо для релакованих, які пережили вже другу евакуацію.
Олександр Набока, доктор історичних наук та професор Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, описує драматичну картину руйнувань: “Наш університет пережив уже другу евакуацію. Ми втратили всі корпуси, які були відновлені після 2014 року. Зокрема, в Рубіжному ми мали запустити абсолютно новий корпус буквально напередодні повномасштабного вторгнення. Але вже у 2022 році він був повністю знищений, а головні корпуси в Старобільську — окуповані. Подібна ситуація і зі Східноукраїнським національним університетом — ми бачили, що він також зазнав руйнувань.”
Попри ці руйнування, евакуйовані університети продовжують функціонувати на нових місцях. ЛНУ ім. Т. Шевченка зокрема зараз працює на Полтавщині.
“Загалом наш університет добре сприймають у Лубенській громаді. Це пояснюється тим, що Лубенщина, на відміну від самої Полтави та прилеглих територій, має потенційних абітурієнтів, але не має власних закладів вищої освіти. Відтак, конкуренція тут значно менша”, — зазначає Набока.
Серйозною проблемою залишається зменшення контингенту студентів. Ця тенденція має подвійне коріння – демографічну кризу 1990-х та початку 2000-х років і воєнні дії, що спричинили масовий відтік молоді за кордон.
“Наприкінці 1990-х та в першій половині 2000-х років народжувалося замало дітей, аби сьогодні наповнити університети і забезпечити той рівень освітнього процесу, що був раніше. З іншого боку, останні роки додали нових викликів — зокрема, виїзд молоді за кордон. Багато хлопців намагаються покинути країну до досягнення 18-річного віку, і це теж дає про себе знати. Хоч загальний відтік молоді фіксується, ще серйознішою проблемою є еміграція саме випускників, особливо чоловічої статі”, — пояснює професор.
Читайте також: “В Луганську не вистачало України і свободи”: 18-річний Іван виїхав в Київ, проживши 11 років в окупації
Адаптація до нових реалій: онлайн-навчання і диджиталізація
Дистанційне навчання стало порятунком для української освіти в умовах війни. Але і школи, і університети стикаються з однаковими проблемами – зниженням ефективності такого формату навчання.
“Я, скажу відверто, не є прихильником дистанційного навчання, — ділиться Валерій Негматов. — У нас тут можна і вчитися, і спілкуватися наживо, перепитати щось одразу. Звісно, дистанційна форма має свої плюси — вона була доречною під час пандемії COVID-19, а потім і на початку повномасштабної війни. Я, наприклад, пів року працював онлайн зі своїми учнями з Сіверськодонецька. Але з досвіду скажу: на уроці присутні максимум п’ятеро, ну, може, десятеро. Поговорили, щось показав, пояснив — і все. Розвитку та глибини в такому форматі, на жаль, не бачу.”
Вчитель підкреслює значення живого спілкування у навчальному процесі: “Найцінніше — це безпосереднє спілкування: питання, відповідь, жива реакція. Можна щось написати, показати, продемонструвати — і одразу бачиш, як це сприймається. А дистанційно все це обмежене. Через екран усе відбувається опосередковано, і вже не так відчуваються емоції. А саме емоційний зв’язок, жива реакція — це надзвичайно важливо в навчанні.”
Професор Набока підтверджує, що для університетів дуальна форма навчання стала фактично єдиним можливим рішенням у нинішніх умовах: “Без повноцінного використання онлайн-формату сьогодні неможливо організувати навчальний процес — як для студентів, які перебувають за кордоном, так і для тих, хто опинився на тимчасово окупованих територіях, та навіть у багатьох регіонах самої України. Ситуація справді складна. І хоча дуальна освіта не є ідеальним варіантом, наразі для більшості університетів вона — єдиний реальний вихід.”
Валерій Негматов зауважує, що сучасні школярі надзвичайно швидко опановують цифрові технології: “Вони опановують усі ці гаджети, програми, платформи значно швидше, ніж я чи більшість дорослих. Без проблем знімають відео, монтують, користуються різними цифровими інструментами — усе це їм дається легко.”
Втім, учитель підкреслює: технічні навички не можуть замінити фундаментальних знань і вміння критично мислити.
Читайте також: “Я хочу повернутися, коли Луганськ стане таким…”: яким луганці уявляють рідне місто після війни
Реформи під обстрілами: доречність і виклики
Валерій Негматов відзначає, що зміст шкільної освіти особливо не змінився через повномасштабне вторгнення: “Якщо говорити про навчальні програми — вони фактично залишилися без змін. Єдине, що наразі триває перехід до Нової української школи. Щоправда, особисто я ставлюся до цієї реформи доволі скептично”.
Учитель критично оцінює продовження реформи освіти в умовах війни: “Реформа переходу до ліцеїв і гімназій триває, зокрема у Києві вже відбувся розподіл. Процес непростий і викликає чимало питань. Особисто я, з власного досвіду, поки що не бачу в цьому позитивних змін. Важко сказати, до чого це врешті-решт призведе.”
Професор Набока також висловлює занепокоєння щодо реформування вищої освіти під час війни: “На мою думку, у воєнний період доцільно було б запровадити певний мораторій на реформи, натомість зосередитись на підтримці викладачів, аби вони могли ефективно працювати задля збереження української науки та освіти. Проведення чергових реформ у нинішніх умовах, на жаль, часто створює нові труднощі. Відверто кажучи, вони переважно зводяться до збільшення паперової роботи, зокрема для процедур акредитації, замість реального покращення системи.”
Попри війну, українська вища освіта продовжує рух у бік європейської інтеграції. Однак цей процес не завжди позитивно оцінюється викладачами.
Олександр Набока критично ставиться до деяких аспектів інтеграції: “На жаль, наразі я ставлюся до цього процесу досить критично. Хоча триває активний діалог із колегами, зокрема з моєї кафедри, які беруть участь у різних міжнародних програмах. Вони вже побували у Швеції, Польщі, Німеччині, де не лише проходили навчання, а й самі проводили лекції та майстер-класи.”
Однак він висловлює серйозні застереження щодо формалізму цього процесу: “У контексті інтеграції до європейського та світового освітнього простору спостерігається тенденція, коли українські науковці фактично зобов’язані публікувати статті у виданнях, що індексуються в таких наукометричних базах, як Scopus і Web of Science. Проте це дедалі частіше сприймається як формальність — процес заради самого процесу, що втрачає глибинний сенс і стає виснажливим, а іноді й безрезультатним.”
За словами Олександра Набоки, нинішня система наукових публікацій стає надмірно токсичною:
“Маємо справу з великою кількістю так званих ‘сміттєвих’ журналів, міжнародних конференцій і курсів підвищення кваліфікації, які нерідко перетворюються на засіб заробітку. Публікація статті у виданні, що індексується в Web of Science, може коштувати надзвичайно дорого, особливо якщо мова йде про видання сумнівної якості. Це створює додаткове фінансове навантаження на викладачів, які й без того працюють у складних умовах, зокрема матеріальних”.
Читайте також: Там більше немає дому: як росіяни агітують повертатися в окупацію, і чому не варто вестися на ці поради
Діти з окупованих територій без підтримки
І школи, і університети намагаються створити умови для навчання дітей та студентів з окупованих територій. Проте спеціалізованих програм підтримки часто бракує.
Валерій Негматов підтверджує, що наразі відсутня системна підтримка для учнів-переселенців у навчальних закладах: “Сьогодні я якраз намагався з’ясувати це питання. Психолога на місці не було, тож я поспілкувався із заступником директора з виховної роботи. Вона підтвердила, що жодної спеціальної програми підтримки не існує — є лише індивідуальний підхід. Якщо виникає потреба в роботі психолога з дитиною, ініціатива має виходити від батьків.”
Він вважає таку ситуацію неприйнятною та небезпечною в довгостроковій перспективі: “На мою думку, це серйозна помилка. Така підтримка дійсно необхідна, адже психологічні травми, як у військових, так і у дітей, не зникають самі по собі — вони з часом проявляються. Ми маємо справу з потенційними випадками ПТСР, і чекати, поки проблема загостриться, — неправильно. На жаль, наразі допомога надається лише індивідуально і лише за запитом, що обмежує її доступність. До того ж психолог не має права працювати з дитиною без дозволу батьків, навіть якщо бачить очевидну потребу.”
Щодо контактів з учнями, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, вчитель зазначає, що зв’язок з ними було втрачено: “На початку деякі діти ще писали, але з часом листування припинилося. Вже давно немає жодного контакту — ані з учнями, ані з вчителями, які залишилися або повернулися туди”
В університетах ситуація дещо краща. “Загалом, якщо у студентів є бажання навчатися, їм надаються всі можливості. Ставлення з боку викладачів і адміністрації — максимально лояльне. Для цієї категорії відкриті розширені терміни здачі завдань, діє принцип розуміння. Також функціонують спеціальні механізми вступу, як-от програма освітнього центру “Донбас–Україна”, що дозволяє абітурієнтам вступати без складання НМТ. Отже, пільгові умови для вступу та навчання зберігаються як на рівні університетів, так і на рівні Міністерства освіти і науки”, – пояснює Олександр Набока.
Однак він також відзначає особливу складність роботи зі студентами на тимчасово окупованих територіях: “Потрібно усвідомлювати, що ТОТ — це середовище, яке далеко не завжди сприяє відкритій участі студентів в освітньому процесі чи заходах. У таких випадках доводиться бути надзвичайно обережним — навіть звичайне фото з онлайн-заходу, де видно студента з окупованої території, може становити загрозу. Часто краще захистити таку людину, ніж публічно її відзначити.”
Читайте також: Реформа на руїнах: якою буде старша школа після деокупації Донбасу
Кадрова криза: емоційне вигорання і непевне майбутнє
Війна загострила проблему дефіциту педагогічних кадрів як у загальноосвітніх школах, так і у закладах вищої освіти. Валерій Негматов зазначає, що спостерігається “катастрофічна нестача вчителів — багато хто перебуває за кордоном. Частина з них залишиться там, хтось ще виїде, а дехто піде на пенсію через втому”.
Особливо актуальною є проблема емоційного вигорання серед педагогів: “Так, це емоційне вигорання. Дуже сильне, як у вчителів, так і в учнів. Я дітям кажу: ми всі з вами, по суті, в однакових умовах”.
Олександр Набока додає фінансову складову до цієї проблеми: “Щоразу влітку викладачі вищої школи стикаються з невизначеністю — чи вистачить абітурієнтів, чи не скоротять ставки, чи не знизиться рівень життя просто так, без очевидних причин”.
На запитання про ключові навички, необхідні молоді в майбутньому, Валерій Негматов відповідає впевнено: “Найголовніша навичка, на мою думку, — це вміння здобувати знання, опановувати їх та ефективно застосовувати на практиці.”
Водночас сучасне мислення молоді створює певні труднощі для розвитку аналітичних здібностей. Як зазначає Валерій Негматов: “Їм важко формулювати думки. Я постійно звертаю увагу на необхідність вибудовування причинно-наслідкових зв’язків, але це дається непросто. Щоб встановити зв’язок між причиною і наслідком, потрібна певна база. А сучасне молодіжне мислення цього не передбачає: подивився — забув. П’ять-десять секунд — і все, на тому завершилося.”
Учитель звертає увагу на швидку втомлюваність молоді під час виконання складних інтелектуальних завдань: “Вони втомлюються, коли перед ними серйозна робота. Це ніби забіг на довгу дистанцію, який потребує витривалості та наполегливості. А вміння працювати в такому режимі приходить лише з досвідом”.
Читайте також: Пропаганда на кожен день. Що росіяни будуть розповідати дітям в школі на ТОТ
Післявоєнне відновлення: виклики і перспективи
Оцінюючи готовність системи вищої освіти до відновлення після війни, Олександр Набока зауважує: “Пацієнт скоріше живий, ніж мертвий. Думаю, що система готова до відновлення, і завершення війни зніме величезний тягар”.
Водночас він підкреслює, що ключовим є саме спосіб завершення війни: “Питання в тому, як саме завершиться війна. Якщо це буде фіксація існуючого стану, тоді необхідно буде по-новому осмислити статус двічі евакуйованих вишів, обговорити їхню подальшу долю. Це має стати підставою для глибокої дискусії, а не чергової формальної перевірки”.
Професор досить стримано оцінює перспективи розвитку української науки у найближчому десятилітті: “Я достатньо не оптимістично оцінюю ці перспективи через викривлене розуміння процесу реформування та інтеграції України в європейський освітній простір.”
Він підкреслює важливість глибоких, змістовних реформ в освіті, а не формального дотримання вимог: “Складається враження, що лише окремі яскраві приклади — як-от Києво-Могилянська академія чи Український католицький університет — ще до появи надмірного формалізму почали справжню інтеграцію в європейський освітній простір. Вони зробили це через наукову творчість, а не через механічне виконання дедалі численніших формалізованих вимог.”
Обидва педагоги наголошують на важливості впровадження інновацій у навчальний процес, однак підкреслюють необхідність збереження балансу між традиційними методами й новітніми технологічними підходами.
Валерій Негматов із задоволенням застосовує цифрові інструменти у викладанні історії: “Наприклад, на уроках я використовую практичне завдання — створення мемів. Учні мають підібрати зображення, яке відповідає певному історичному періоду, і вигадати підпис за тематикою уроку. Наприклад, тема “Наддніпрянська Україна і суспільно-політичні рухи” — вони повинні розуміти її суть, щоб створити влучний і змістовний мем. Це все відбувається безпосередньо на уроці.”
Водночас Валерій Негматов підтримує збереження традиційних підходів у навчанні та оцінюванні знань. Він дозволяє учням користуватися власними конспектами під час контрольних робіт, але лише тим, хто їх дійсно писав: “Ну добре, хай використовують при виконанні завдань. Питання складні, мають узагальнюючий, аналітичний характер. Наприклад, дати порівняльну характеристику або вказати причини й наслідки певних подій.”
Система освіти в Україні сьогодні — як людський організм після травми: з пораненнями, зі слабкістю, із втраченими частинами, але живий. І саме це — головне. Вона жива завдяки людям, які її тримають. Учителям і викладачам, які не втекли, які щодня виходять на урок або пару, які не просто передають знання, а утримують країну в її ідентичності. Сьогодні освіта — це не про знання. Це про опір. І кожен урок, кожна лекція — це частина цього спротиву. Україні потрібно не просто зберегти освіту — їй потрібно зберегти вчителів. Тих, хто залишився. І тих, хто ще вірить.
Читайте також: “Сказав погодувати курей, бо додому не повернуся”: спогади вчительки зі Сватівщини, яка пройшла російський полон
