Іван Саранча — 18-річний луганчанин, кілька місяців тому виїхав з окупації і тепер живе у Києві. Коли Луганськ окупували, хлопцю було 7 років. Іван каже, що усвідомив себе українцем після повномасштабного вторгнення, коли побачив, як російська армія руйнує Маріуполь. В Україну добирався через Ростов, Москву та Білорусь. Батькам, які мають проросійські погляди, зателефонував вже з підконтрольної території. Іван мріє стати скульптором, і вже навіть вибрав столичний виш, куди планує вступити. Про життя в окупації, настрої людей, свої плани на майбутнє Іван розповів Реальній газеті.
Спілкувався Андрій Діхтяренко, підготувала Яна Осадча, Реальна газета
Вчив українську, спілкуючись з друзями з Дніпра
— Іване, ми почали розмову з такого дуже простого питання, яке я задав тобі, як людині з Луганська: якою мовою ти хочеш спілкуватися, українською чи російською? Ти відповів: “Українською”. А як ти її вивчив, враховуючи, що ти 11 років фактично жив в окупованому місті?
— Вивчив українську мову сам за допомогою спілкування з друзями через інтернет. Це більше була не розмова голосом, а саме листування. Тому навіть зараз моя розмовна мова трохи страждає.
— А як ти почав спілкуватися з друзями українською?
— Почав спілкуватися з 2019 року, коли мені було десь 12, а їм трошки більше. Вони з Дніпра.
Бажання спілкуватися українською виникло, коли почалося повномасштабне вторгнення. Ми перейшли на українську повністю у квітні 2022, а до цього також спілкувалися і російською.
— Що тобі в Луганську не вистачало?
— України не вистачало. Особливо після 24 лютого 2022 року, коли я остаточно зрозумів свою позицію, що я – проукраїнський, за Україну.
Також не вистачало свободи.
— А в чому це проявлялося?
— Я можу зараз вийти на вулицю сказати, що мені не подобається влада, яка зараз в Україні, так? Там, якби я так зробив, мені було б погано після цього.
— Розкажи, будь ласка, як ти вирішив виїхати?
— Це рішення визрівало роками, з моменту повномасштабного вторгнення. Перехід на українську мову – це був перший крок до цього. Планувати виїзд я почав в 16-17 років. Тоді ще це можна було зробити через Росію, через гуманітарний коридор в Сумській області.
Але коли його закрили я дізнався, що є ще і в Білорусі такий самий коридор. Ну і вирішив, раз я вже почав, то буду йти до кінця.
— Можеш розповісти, як ти їхав, яка процедура? Що ти можеш порадити тим, хто хоче виїхати, як ти, з російськими документами?
— Раджу передусім звернутися до українських благодійних організацій. Я цього не зробив і в мене було були певні проблеми. Я сам шукав інформацію, це було складно. І пораджу зберігати будь-які українські документи, саме оригінали, щоб підтвердити, що ви — громадяни України. Без цього не виїхати. Потрапити в Білорусь, напевно, можна, але от в’їхати в Україну — ні.
Якщо нема внутрішнього або закордонного паспорта України, то проїхати через кордон Білорусі і України не вийде. Треба отримувати білий паспорт. Це посвідчення особи на повернення в Україну. От саме його я отримав, тому що у мене не було українських документів.
— Скільки взагалі твоя подорож тривала з Луганська через Ростовську область і Білорусь?
— Чотири дні я їхав. Планував спочатку поїхати в Ростов, там пересісти на прямий потяг в Мінськ. Але я ж втік з вдома по суті. І ніхто не знав, куди я їду. Точніше, батьки думали, що я їду в Ростов і не знали про мої плани. Я боявся, що мене спинить поліція десь. Тому хотів попутками поїхати спочатку, але не склалося.
Тоді я просто вирішив ризикнути і поїхати автобусом з Ростова до Москви і вже звідти у Білорусь.
— Ти сильно нервував під час цієї поїздки?
— Так, дуже сильно.
— Ти вже два місяці живеш в Україні. Що ти встиг за цей час зробити, побачити?
— Вперше побував в АТБ з за стільки років (сміється). Побачив Київ. Україною проїхався, познайомився з купою чудових людей. Зокрема, тих, з ким переписувався, з хлопцями з Дніпра, їздив до них.
— Скажи, будь ласка, що твої батьки зараз? Два місяці ти вже тут, як вони все це сприйняли?
— Негативно, вони були в шоці. Вони про це дізналися коли я був вже у Дніпрі. Я просто написав, що я в Україні. Вони подумали, що я жартую спочатку, а потім почали писати і казати погрози. Коротше, не прийняли моє рішення.
Зараз з мамою спілкуюся, а з батьком — ні. Мої батьки — проросійські, мали такі переконання ще до 2014 року. Доказували мені, що Буча — це постановка, що росіяни не чинили там злочинів.
Читайте також: “Я хочу повернутися, коли Луганськ стане таким…”: яким луганці уявляють рідне місто після війни
“Не хочу залишатися десь, окрім України”
— Чого ти очікуєш від життя в Україні? Які в тебе є мрії, плани?
— Я хочу стати скульптором. А від життя тут я очікую того, що воно буде вільнішим, що я зможу спілкуватися спокійно українською мовою, що я вже роблю. Що зможу кудись поїхати за кордон відпочити, поспілкуватися з різними людьми. Очікую того, що буде просто мирне, спокійне життя, коли світ навколо іде разом з тобою, а не зупиняється, як там в Луганську.
— Зараз в Україні йде війна і для чоловіків не так просто виїхати за кордон. В тебе була можливість, коли ти був в Білорусі, поїхати за кордон. Чому ти все ж таки сюди поїхав?
— Я не хочу залишатися десь, окрім України. Я їхав з метою повернутися на свою Батьківщину, в свою Україну.
— Зараз весна і починається вступна кампанія. В тебе є плани вступити до якогось українського вишу. Ти збираєшся це робити?
— Є плани спробувати вступити в Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. Там є і кафедра скульптури, і я вже там був і спілкувався щодо цього. Шанси вступити в принципі є.
— З тим, що ти вчився на окупованій території, з документами про освіту, які проблеми виникають?
— У мене атестат за дев’ять класів російський і його тут ніхто не визнає. І саме тому я зараз отримую український атестат, закінчую екстерном школу.
До речі, стосовно документів, я тільки сьогодні дізнався, що в мене готовий український паспорт.
— Чи важко тобі адаптуватися тут психологічно? Відчуваєш себе чужинцем тут чи ні?
— Чесно, більше так, ніж ні.
— Що треба для того, щоб це виправити?
— Я думаю, просто треба більше часу. Я досі навіть не усвідомлюю, що я тут. Це просто здається, як дуже гарний сон.
Читайте також: Там більше немає дому: як росіяни агітують повертатися в окупацію, і чому не варто вестися на ці поради
“В Луганську молодь більше за Україну, ніж дорослі, бо слухають не новини, а блогерів”
— Іване, от ти кажеш, твої батьки – проросійські? А чому для тебе була неприйнятна така точка зору? Наприклад, по ситуації в Бучі чи Маріуполі?
— Я просто був не прив’язаний до Росії. Я побачив і російські новини, потім українські і західні, просто зрозумів на фактах, хто правий, а хто ні.
— Однак є стереотипи, що в Луганську всі вже давно і особливо молодь індоктриновані Росією і забули про Україну і ніби “ЛНРівці” роблять все для того, щоб була ілюзія, що немає повернення назад. Скільки, на твою думку, зараз людей, які ідентифікують себе українцями, але не проявляють цього?
— Насправді таких людей не так багато і залишилося. 10-15% десь так, я думаю. В основному – це молодь, як я. Доросліші люди не дуже підтримують Україну. Більшість людей у нас вважають себе “не рибою, не м’ясом”. Тобто, не росіянами і не українцями. Щось таке проміжне, якась регіональна ідентичність. Я теж таким був, можна сказати, до повномасштабного вторгнення. Коли я побачив бої за Маріуполь, почав аналізувати все і повністю зрозумів те, що я – українець.
Наскільки я знаю, зараз тенденція, що підлітки більше споживають українські і західні медіа, і порівнюють з тим, що кажуть у російських. Вони розуміють, що те, що їм кажуть – неправда.
— Що дивляться і слухають люди твого віку там?
— Мені здається, що люди такого віку, як я, слухають більш не новини, а своїх авторитетів – стрімерів, ютуберів, блогерів. Тобто якщо якийсь популярний блогер каже, що Росія винна у війні в Україні, то вони будуть теж більше схилятися до такої думки.
— Наскільки вплив пропаганди відчувається у школах? Наскільки активно дітям розповідають, хто є хороший, а хто поганий в цій війні?
— З 2014 року все більше і більше зростав вплив. Коли я ще навчався в школі, тоді ще була українська мова до сьомого класу, історію України прибирали.
Тепер там ввели так звані “Розмови про важливе” – 45 хвилин пропаганди, по суті. У мене вони були вже у коледжі, у школі не застав. Я пам’ятаю дуже чітко одну тему – це “возвращение Крыма в родную гавань”, урок був присвячений анексії Криму. Розповідали, як там провели референдум, як раділи люди цьому, як вони цього хотіли.
Читайте також: Вимушені поверненці: чому українці, які виїхали з тимчасово окупованих територій, повертаються назад
“Не приймайте російську пропаганду та вірте в себе”
— Поговорім про Луганськ. Пропаганда розповідає про те, як все розквітає, тому що вкладаються великі гроші. Це дійсно так? Місто стає краще?
— Там щось точно роблять росіяни, так скажу. Але роблять якось не зрозуміло.
Центральну вулицю Радянську повністю переробили на свій лад. Стояли там звичайні наші українські світлофори ще з тих часів, нормально працювали, вони їх позносили, поставили свої. Змінили правила руху ще. Переклали дорогу, яка і так була, в принципі, відносно цілою. Пофарбували будинки, які стоять от впродовж цієї вулиці, і все в принципі.
— А двори стали краще?
— Ні, не стали. Наприклад, поставлять дитячий майданчик, або просто прикрасять його квітами, а якщо далі заходити вглиб, то там нічого не змінилося.
— Війна відчувається в місті?
— Ні, можна сказати, що не відчувається. У нас бувають прильоти десь раз на 3-4 місяці, але, я так розумію, по військових об’єктах.
— Якщо Луганськ повернеться в Україну, як це сприймуть місцеві? Вони зможуть жити далі в Україні?
— Думаю, так, вони будуть жити в українському Луганську, але просто не приймуть нічого українського і це буде така бомба повільної дії.
Якщо війна закінчиться, а ці люди залишаться, і якщо знову там виникне тема сепаратизму, то вони те ж саме і зроблять.
— Щоб ти хотів би сказати людям в окупації, які також хочуть виїхати?
— Виїхати можливо, до цього треба йти і не здаватися. Не приймати російську пропаганду, вірити в себе і в Україну.
Читайте також: «Движение Первых»: Як на ТОТ українську молодь учать бути русскімі
