Повернення вимушених переселенців на тимчасово окуповані українські території – проблема, про яку говорять і в нашій країні, і у РФ. В нашій країні – з розпачем, у РФ – зі зловтіхою.
Реальна газета поспілкувалася з переселенцями, головою Луганської ОВА Артемом Лисогором та іншими керівниками та чиновниками окупованих регіонів про те, чи дійсно ВПО масово повертаються в окупацію, і чому.
Сергій Іващенко, спеціально для Реальної газети
Ситуація набула розголосу у жовтні, коли Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець публічно сказав про масове повернення вимушених переселенців на окуповані та прифронтові території. Він зазначив, що цьому сприяли політика окупаційної влади, яка оголосила про «націоналізацію безхазяйного майна», зокрема – житлових будинків і квартир, а також – політика української влади стосовно ВПО, один з наслідків якої – позбавлення частини переселенців соціальних виплат від держави.
Згодом радник мера Маріуполя Петро Андрющенко в інтерв’ю НВ сказав про зменшення кількості зареєстрованих в Україні вимушених переселенців на 300 тисяч і припустив, що саме стільки людей могли повернутися на окуповані та прифронтові території.
Потім народний депутат від партії «Слуга народу» Максим Ткаченко в інтерв’ю «Укрінформу» сказав про 150 тисяч ВПО, які ймовірно повернулися туди, звідти виїхали.
На ці заяви відповіла дописом у Facebook ексміністерка з питань ТОТ і ВПО, а тепер заступниця керівника Офісу Президента Ірина Верещук. Вона фактично заперечила наведені Андрющенком і Ткаченком дані. Ще й звинуватила людей, які надають проблемі розголосу, у підіграванні російській пропаганді. Також зазначила, що держава в складних умовах війни робить для переселенців все, що може. Після цієї заяви Максим Ткаченко навіть спростував свої слова про ймовірне повернення 150 тисяч ВПО.
«Ніколи не повірю, що тисячі українців їдуть в російську окупацію через відсутність 2-3 тисяч гривень на місяць державної допомоги», – йдеться в одному з дописів Верещук про ситуацію з ВПО. Цими словами чиновниця опосередковано визнала, що державна підтримка переселенців – дуже незначна, практично копійчана. Але частину переселенців, а саме – людей з доходами від 9400 грн на члена родини, позбавили й цього. При чому, враховувалися саме доходи ВПО, а не їх витрати, які у переселенців через необхідність орендувати житло – значно більші, ніж у постійних мешканців.
Читайте також: Повернення переселенців в окупацію. Чи дійсно ВПО масово повертаються і як пропаганда маніпулює цифрами
Чому ВПО їдуть до ворогів
Микола і Світлана (імена змінені на прохання людей) – подружжя у віці 50+. У 2014 році Микола, Світлана та їхня донька виїхали з Луганська і оселилися в одному з міст на Донбасі. У березні 2022 року сім’я стала двічі переселенцями. А зараз подружжя знову живе у Луганську.
“Ми, – розповідає Микола, – і далі б жили на вільній частині України. За роки переселенського життя донька виросла, здобула освіту, вийшла заміж, у нас – вже двоє онуків. Самі розумієте, за 8 років багато чого може відбутися у житті. Дуже важко було «відірватися» від доньки та онуків. Але інакше просто нема на що розраховувати. Головна проблема – житло. У 2015 році отримали відомчу квартиру від підприємства, куди я влаштувався після того, як ми виїхали з Луганська. Хотіли перевезти у ту квартиру меблі і побутову техніку з луганської квартири, але не змогли це зробити, бо на Луганщині не було автомобільного пункту пропуску, а перевезення через «ДНР» – дорогі і ризиковані. А зараз я радію, що нічого не перевезли”.
Чоловік дуже небагато розповідає про себе і свою родину, просить не вказувати професії – свою та дружини, інші подробиці.
“Коли ми поверталися, – каже Микола, – нам сказали, що за нами спостерігатимуть, що ми – за замовчуванням підозрювані у шпигунстві на користь України. Це водночас і смішно, і страшно. Смішно, бо ані я, ані дружина не маємо доступу до якоїсь секретної інформації. Які з нас шпигуни? А страшно, бо розуміємо, що окупанти можуть зробити з нас «українських шпигунів» просто заради показників у звіті”.
Але навіть, попри таку небезпеку, Микола і Світлана вважають, що правильно зробили, повернувшись у Луганськ.
“Що Україна пропонує вимушеним переселенцям? – каже Світлана. – Хіба що мізерні виплати. Та й щоб їх отримати, треба жити за межею бідності. Коли ми жили на Луганщині, були, можна сказати, привілейованими переселенцями, бо мали квартиру – хоч і відомчу, але не орендовану. Ми бачили, як живуть інші переселенці. Їм чиновники казали: «Зараз – не до вас». Тим більш, тоді нам розповідали казки про «повернення окупованих територій політико-дипломатичними засобами», про те, що ВПО після повернення будуть «якорями українства». Потім ситуація на окупованих територіях змінилася. Там почали активно «віджимати» житло. Ми розуміли, що скоро дійде і до нашої квартири, хоча родичі, які залишилися у Луганську доглядали за нею. Ми пересилали гроші для оплати за комунальні послуги. Але, починаючи з лютого 2022 року, можливості відправляти гроші у Луганськ не було. Натомість з’явилася загроза втратити житло”.
За словами подружжя, рішення про повернення на окуповану територію було важким, і зараз живеться там дуже непросто.
“Ми швидко знайшли роботу, бо у Луганську – сильний кадровий голод, – каже Микола. – Але ставлення до нас – не завжди нормальне. Є люди, які ставляться відверто вороже, кажуть: «Ви жили у країні, яка вісім років нас обстрілювала!». При чому, серед них – і ті наші знайомі, з якими ми зрідка спілкувалися після виїзду з Луганська. Тоді вони казали про спокійне, мирне життя у місті. А зараз, виявляється, їх «вісім років обстрілювали». Ось що робить з людьми російська пропаганда!”
Вимушені переселенці повертаються на окуповані та прифронтові території не від хорошого життя. Окрім відомих багатьом причин повернення переселенців, є й така, про яку говорять не дуже багато, навіть можна сказати, що взагалі про неї не говорять. При тому, що ця проблема – дуже важлива.
В Україні, з великого рахунку, немає такого сегмента бізнесу як здача житла в оренду. Немає у тому вигляді, яким він є у США та Європі, де цей ринок – регламентований і структурований, коли житло можна орендувати у приватної особи або у компанії на підставі договору і бути захищеними від неприємних сюрпризів.
Катерина повернулася у прифронтовий Херсон на початку осені 2024 року після понад двох років життя у Дніпрі. Жінка розповідає, що, виїхавши у 2022 році, її родина (подружжя та їхній син) орендувала двокімнатну квартиру у міському мікрорайоні Північний.
“Це, – розповідає Катерина, – розташована на лівому березі річки Дніпро і віддалена від центру частина міста, де оренда квартир – одна з найдешевших. Ми платили 5 тисяч гривень на місяць і оплачували комунальні послуги. Для Дніпра це – дуже демократично. Тим більш власник квартири вкладав отриману від нас орендну плату у покращення: замінив вікна, сантехніку, електропроводку, ще дещо зробив. А у вересні 2024 року, коли квартира мала дуже пристойний вигляд, власник сказав, що виставляє її на продаж, а нам варто шукати інше житло. Тобто він два роки нашими грошима приводив квартиру у більш-менш нормальний стан. Ми ж увесь цей час жили в умовах постійного ремонту, сподіваючись, що врешті решт матимемо за невелику орендну плату хороше житло”.
За словами Катерини, про повернення в Херсон першим заговорив чоловік. Йому у 2023 році виповнилося 50 років, але ювілей був зовсім не такий, який хотіла влаштувати родина:
“Я розумію, – каже жінка, – у теперішні часи комусь це навіть здаватиметься недоречним вередуванням. Але є – незаперечний факт: для наших чоловіків 50 років – вік, коли підбиваються певні підсумки. Цей вік вважається певним етапом, після якого настає стабільність. Хто б там що не казав, але такі у нас люди. Чимало чоловіків психологічно ламаються, коли у віці 50+ опиняються, як кажуть, «біля розбитого корита». Я побачила це, коли ми намагалися знайти у Дніпрі нове житло. Власники квартир двічі влаштовували нам «допити», розпитуючи, де працюємо, скільки заробляємо, чи не втечемо, заборгувавши оплату. Поводилися, ніби здають елітний пентхаус, а не квартиру у «хрущовці», де ремонт останній раз робився років 20 тому. Я бачила, що під час цих розмов чоловік ледве тримав себе у руках, а потім довго оговтувався. І коли він сказав: «Я б повернувся у Херсон. Краще жити там у своїй квартирі, ніж тут – людиною другого сорту на пташиних правах», я підтримала його”.
Катерина каже, що переселенське життя дуже негативно впливає на психологічний стан людей, особливо – немолодих чоловіків:
“Мій старший брат – майже одноліток чоловіка – саме тому і не хоче виїжджати з окупованої росіянами лівобережної частини Херсонщини. Він розуміє, що у свої 54 роки залишиться не з чим. Взагалі переселенське життя – колосально важкий психологічний тягар, який виснажує людину. І найбільш виснажує невпевненість, яка може тривати роками. Жити у квартирі, звідки тебе можуть виселити у будь-який момент – хіба це життя? Якби у нас існувала система, яка існує, наприклад, у Німеччині, де живуть наші хороші знайомі. Ці люди виїхали з України у 90-ті, орендували квартиру в одному з міст, і живуть в ній до сьогодні, не боячись якихось примх власника. До речі, за час їхнього проживання у квартирі змінювався власник будинку, але це істотно не впливало на орендарів”.
Читайте також: “Хоча б є дах над головою”: історія родини з Краматорська, яка хоче повернутися з Рівного назад під обстріли
Ласкаво просимо до гетто!
Ірина Верещук та інші посадовці, скоріш за все, вважають ситуацію, у якій опинилися вимушені переселенці, цілком прийнятною, зокрема – і перебування протягом років у тимчасовому житлі.
«Так, держава не може подарувати всім переселенцям по квартирі. Але тимчасове житло є. Так, ми не можемо кожному переселенцю дати таку саме роботу за такі саме гроші, як було. Бо ми на війні. Але для тих, хто хоче працювати, робота є», – писала Верещук у Facebook.
Говорячи про тимчасове житло, чиновниця, скоріш за все, мала на увазі шелтери, тобто, місця компактного проживання переселенців.
Нещодавно «Реальна газета» писала про одне з таких місць – розташований у місті Дніпро «Шелтер переселенців Луганщини», де живуть майже сто людей. Одна з його мешканок зізналася, що хоче повернутися додому навіть попри те, що її рідне місто – на окупованій території. Про таке бажання ми чули й від інших переселенців, які живуть у місцях компактного проживання ВПО у різних регіонах України.
Таких шелтерів – сотні в Україні, і практично усіма опікуються недержавні організації – громадські і благодійні. Фінансування шелтерів це – оплата за проживання, яку вносять мешканці, і гранти від закордонних донорських організацій. Також надає допомогу місцева влада. Вона ж опікується модульними містечками для ВПО, спорудженими коштом донорських організацій.
За нашими спостереженнями, саме серед мешканців місць компактного проживання найбільше охочих повернутися туди, звідки вони виїхали. Бо ці люди найбільше зрозуміли, що, мабуть, доведеться надовго змінити звичну обстановку на переселенське життя, наповнене побутовими незручностями і психологічним дискомфортом. Особливо важко тим, кому вік не дозволяє почати з нуля.
Пані Верещук у своїх останніх дописах і промовах на тему ВПО часто згадує про війну, апелює до неї як до чинника, через який не можна вирішити більшість проблем ВПО. Але ж вимушені переселенці з’явилися в Україні не у 2022-му, а у 2014-му роках.
Люди, які виїхали з рідних місць після 2022 року, тобто, повномасштабного російського вторгнення, чудово бачать, що держава не має стратегічного бачення розв’язання переселенського питання. І роблять для себе невтішні висновки: доведеться усе життя прожити або в орендованому житлі (це – найкращий варіант), або у місцях компактного проживання (гуртожитки, шелтери, модульні містечка), які, будемо називати речі своїми іменами, є з великого рахунку гетто.
Кореспондентам «Реальної газети» (а склад редакції, до речі, майже увесь – переселенці) довелося побувати у різних місцях компактного проживання ВПО, і скрізь ми бачили і відчували гнітючу атмосферу навіть не гуртожитку, а, можна сказати, місця добровільного ув’язнення. Там відчай і безнадія розчинені у повітрі. Особливо, якщо у цьому шелтері чи модульному містечку живуть переселенці першої хвилі, які встигли остаточно зневіритися, чекаючи милостей від держави з 2014 року.
Наведемо лише один штрих з цієї сумної картини. Психологи, які працюють з мешканцями місць компактного проживання ВПО, кажуть, що переважна більшість дітей старшого шкільного віку, які там мешкають, отримують у школі лише базову середню освіту, обираючи для продовження навчання коледжі або професійні ліцеї. При чому, такий вибір роблять і учні, потенціал яких дозволив би їм отримати повну середню освіту у школі, а потім вступити у виші. Але діти з сімей ВПО прагнуть якомога скоріше отримати професію, щоб почати самостійне життя. Чому? Хіба не зрозуміло? І такі учні, як зазначають психологи, часто кажуть, що обрали б отримання повної середньої освіти і вступ до вишу, якби їхні родини мали власне житло. І кажуть, що іноді просто обирають популярну на ринку праці спеціальність, а не таку, яка була б до душі і дозволила б людині розкрити свій потенціал.
Читайте також: Додому шляху нема. Як три покоління однієї родини з Донецька тікають від війни
Тенденція є, але…
Як сказав у коментарі Реальній газеті голова Луганської обласної державної адміністрації Артем Лисогор, можна говорити про певну тенденцію щодо повернення переселенців на окуповані території, але це явище не має масового характеру.
“Ми спостерігаємо, – каже Лисогор, – що останнім часом дещо зменшилася кількість офіційно зареєстрованих ВПО з Луганської області. Одна з причин цього зменшення – повернення частини переселенців на окуповані території. Але я б не стверджував, що таке повернення – масове. Безумовно, деякі переселенці повертаються, бо окупанти чинять тиск на людей, погрожують відбирати нерухомість. А з 1 грудня ще й ревізуватимуть право власності на земельні ділянки. Є тиск і на населення тимчасово підконтрольних загарбникам територій. Іноді повертаються ті ВПО, чиї літні батьки живуть на окупованій території, бо батьківське майно інакше не успадкувати. Але про якесь масове повернення переселенців на окуповані території я б не говорив, бо переважна більшість ВПО – це патріоти України.
У працівника адміністрації одного з окупованих українських регіонів, який погодився поспілкуватися з нами максимально відверто, але на умовах анонімності, інша позиція.
“На жаль, треба говорити саме про масове повернення, – каже наш співрозмовник. – Власне, про нього і йшлося на деяких закритих нарадах. Зокрема, про те, що у Маріуполь повернулося, за різними підрахунками, від 30 до 60 тисяч переселенців. Думаю, 30 тисяч – більш реалістична цифра, але й вона – дуже велика. Бо це – люди, яких втратила Україна. Якщо говорити про Луганську область, то, наскільки мені відомо, повернулися десь 20% людей, які виїжджали у 2022 році. Але на Луганщині ситуація ускладнена тим, що значна частина територій області, окупованих у 2022 році, – без водопостачання через зруйнування російськими військами Західної фільтрувальної станції, від якої залежала подача води значній частині Луганської області.
Також чиновник розповів, що частина ВПО повертається на окуповані території, щоб там отримати компенсації за зруйноване чи пошкоджене житло:
“Щодо цих людей, то хтось з них залишається на окупованій території, купуючи там житло, а хтось наважується виїжджати через РФ в інші країни, де рублі можна поміняти на долари, а потім купує житло на неокупованій частині України. Правда, я не думаю, що багато людей йде на такий ризик, більшість напевно залишається на окупованій території. У підсумку Україна втрачає людей”.
На думку працівника однієї з українських благодійних організацій, який теж попросив не називати його в обмін на відвертість, є велика небезпека збільшення кількості переселенців, які повертатимуться на окупованій території.
“Як ми знаємо, – сказав наш співрозмовник, – існує певна ймовірність того, що Росія і Україна домовляться про припинення бойових дій. Давайте визнаємо, Україна навряд чи скоро повернеться не те що до кордонів 1991-го, а й до стану 2014 року. Тобто, залишаться і окуповані території, і переселенці. У разі припинення бойових дій Росія може перейти від «загвинчування гайок» до відносної лібералізації, щоб вирішити такі проблеми, як погана демографічна ситуація і кадровий голод на окупованих територіях. Я не вважаю фантастичним такий розвиток подій. Якщо переселенці матимуть бодай якусь впевненість, що не зазнаватимуть переслідувань там, звідки вони виїхали, вони повертатимуться. І може йтися про велику кількість людей. Звісно, якщо Україна не запропонує кращі умови. Але щодо останнього я поки що – песиміст.
У оприлюдненому в листопаді 2024 року Володимиром Зеленським Плані внутрішньої стійкості України переселенська тема обмежується лише тезою про «створення системи максимальної ефективності управління у громадах, особливо тих, які прийняли переселенців та релокований бізнес», тобто – нічого конкретного.
За даними Міжнародної організації з міграції на лютий 2024 року близько 3,7 мільйона осіб є внутрішніми переселенцями в Україні, майже 6,5 мільйонів – по всьому світу. Понад 4,5 мільйона повернулися з евакуації додому з-за кордону, або з інших областей країни. Статистики повернення переселенців на окуповані території немає. Але якщо державна політика стосовно ВПО не зміниться на краще для переселенців, кількість повернень на окуповані території може стати такою, що вести статистику доведеться.
Читайте також: Звільнення, автономія під егідою ООН чи повна інтеграція до РФ: яке майбутнє чекає на окуповані території
