Реальна газета продовжує публікувати історії переселенців з Донеччини та Луганщини. 46-річна Оксана Павлова з Донецька вже вдруге тікає від Росії. У 2014 вона виїхала до Києва, а у 2022 вже з Києва тікала. За збігом обставин, саме напередодні війни батьки Оксани приїхали до неї в Київ з Донецька – провідати її та онуків. Та повернутися додому вже не змогли.
Наталка Кружиліна, спеціально для Реальної газети
“Ми до 5 березня вдома сиділи, але тато і мама просто не витримували такої напруги і просто ухвалили рішення їхати на вокзал, — розповідає Оксана, — а там вже було просто спонтанно. Спочатку ми хотіли їхати до Вінниці, але там нікого не знали, ніхто нас не чекав. Їхали просто, куди очі дивляться — до Чехії через Словаччину. Дуже багато людей нам допомагало – просто так, бо ми не мали грошей. Встали в Остраві. Просто тому, що до Праги було не можна — вже не приймала”.
Всю родину Оксани з п’яти людей поселили в одній кімнаті гуртожитку. Чотири місяці вони так прожили, а потім їм виділили окрему квартиру.
18-річні йдуть працювати на завод, бо їх матері не можуть сплатити за житло
Спочатку за житло сплачувала держава, а потім родині непрозоро натякнули, що треба переходити на свої харчі.
“Всі платять зараз за житло. Але вразливим категоріям сплачує держава до 6 тисяч крон (приблизно 10,6 тис. грн — Реальна газета) за житло за одну особу. Зараз Чехія скорочує допомогу нашим переселенцям, вона враховує навіть якісь надходження з України. Якщо у людини пенсія, то вони також вираховують її, і таким чином дають їм менше”, — каже Оксана.
Жінка зазначає, що у Чехії недостатньо працювати тільки на одній роботі, щоб вижити. У багатьох родинах переселенців з України підлітки, яким по 18 років, йдуть працювати. Тому що одна матір не в змозі прогодувати родину. Діти після закінчення школи не продовжують навчання, а влаштовуються на заводи, щоб мати змогу заплатити за квартиру.
Читайте також: “Держава нам каже: ви не маєте права претендувати на житло в Україні!” — переселенка з Маріуполя про будні ВПО
Від завуча до помічника вихователя
В Україні Оксана працювала в школі заступником директора з виховної роботи. Тепер жінка береться за будь-яку низько кваліфіковану роботу, вона паралельно працює на кількох.
“Шукають людину, яка буде мити вікна, я йшла мити вікна. Я працювала і в КФС, мила посуд вночі, і в лікарні. Прибирала, мила. Це було дуже тяжко, тому що без знання мови важко роботу. Всю Остраву вимила”, — сумно посміхається жінка.
Оксана склала резюме і відправила у всі дитячі садки міста. Розповіла свою історію і просила взяти її на роботу помічником вихователя, тобто нянечкою. Відгукнувся лише один садочок.
“Мене взяли нянею на 3 місяці. І з цього почалася якась моя “кар’єра”, — каже Оксана.
Рік тому в київській школі жінку поставили перед вибором — або вона повертається у столицю до офлайн викладання, або звільняється. Жінка обрала другий варіант.
“Я рада, що мої діти в безпеці”
Зараз Оксана працює помічником вихователя в садочку, паралельно підробляє ще на кількох роботах. І хоча донька так і не змогла адаптуватися в іншій країні, додому жінка повертатися поки не планує. Адже їй просто нема куди повертатися.
“Не піклувалася про нас держава взагалі всі 10 років — ми не отримали жодної копійчини від держави. Ми завжди самотужки працювали, працювали на те, щоб якось орендувати житло. Моя донька дуже сумує за Україною. Вона кожного дня плаче і каже, що зруйнувала все життя собі цим переїздом. Але я просто кажу те, що у нас немає іншого вибору, нам нікуди повернутися”, — говорить переселенка.
Оксані важко змиритися з думкою, що маючи власне житло в окупації, вона почувається безхатьком. І це почуття все більше її пригнічує:
“Це дуже тяжко, коли ти щось маєш, але не маєш. Фактично у мене немає дому. Я повинна знову знайти житло, роботу, все, все, все. Для того, щоб повернутися в Україну, треба багато грошей на оренду квартири. Ця війна забрала все. Однак я дуже рада, що я жива, що мої діти живі, і ми перебуваємо у безпеці”.
Читайте також: Можуть знадобитися табори для переселенців: евакуаційник про виїзд мирних з Донеччини
