Наступ росіян на Донеччину триває. Питання евакуації місцевих мешканців з прифронтових територій регіону актуальності не втрачає.
Координатор напряму евакуації Благодійного фонду «Схід SOS» Ярослав Корнієнко розповів в інтерв’ю Реальній газеті про те, як вивозить людей у безпечні місця, як держава готується до ймовірного збільшення кількості переселенців і про те, чому все ж таки необхідно виїжджати з територій, де тривають бойові дії.
Підготувала Яна Осадча
— Пане Ярославе, чи охоче люди зараз виїжджають з прифронтових територій?
— Дуже різна ситуація з тим, чи хочуть люди їхати, чи ні. Багато хто, відчуваючи, що лінія фронту наближається, заздалегідь придумують маршрути і виїжджають. Багато людей їдуть власним транспортом, якщо можуть собі це дозволити, та орендують житло.
Коли вже обстріли посилюються, починають виїжджати люди, які не спланували свої маршрути, або не мають, куди їхати. Таких людей багато, і вони потребують евакуації.
Лінія фронту рухається. Наприклад, ситуація у Покровському районі дуже змінилася. Попри те, що зараз фіксується тимчасове затишшя, руські відчувають, що Покровськ доволі поруч, і я думаю, що вони направлять всі свої зусилля, щоб взяти це місто під контроль.
Читайте також: Дороги довжиною в життя. Колишній маріуполець розповів, як вивозить людей з окупації
— Розкажіть, у чому полягає ваша допомога? Ви автобуси надаєте для евакуації? Куди вивозите людей, і як далі складаються їхні долі?
— Наша сильна сторона в тому, що ми власними силами і своїм транспортом вивозимо людей з прифронтових територій. Зокрема ми спеціалізуємось на представниках маломобільних груп населення. Ми розміщуємо їх тимчасово, і знаходимо для них довгострокові варіанти розміщення, тобто підтримуємо повний цикл евакуації.
Ми користуємося і державними варіантами, і недержавними, і в нас доволі такий індивідуальний кейс-менеджмент для тих, хто потребує особливої уваги під час евакуації. Йдеться про людей з загубленими або втраченими під час пожеж або обстрілів документами, людей з проблемами зі здоров’ям, про тих, хто не може подбати про себе.
Також ми адвокатуємо позитивні зміни щодо евакуації на державному рівні. Долучаємося до роботи координаційних штабів, займаємося правдивим висвітленням проблем. Тобто, співпрацюємо з державою на всіх рівнях для того, щоб евакуація відбувалася впорядковано та організовано настільки, наскільки це можливо.
До надання допомоги задіяні евакуаційні екіпажі “Схід СОС”, а також психологи, соціальні працівники та юристи. Крім того, люди отримують від нас благодійну допомогу у вигляді продуктово-гігієнічних наборів – те, що потрібно їм під час дороги. Маломобільних людей за потреби забезпечуємо кріслами колісними або ходунками, дбаємо і про тварин. Часто люди потребують переносок, бо вивозять собак і котів на руках.
— Ведете статистику, скільки людей вивезли з початку повномасштабного вторгнення?
— За 2,5 роки організація “Схід SOS” разом з партнерами евакуювала понад 86 тисяч людей, з них 11 200 – це маломобільні люди.
— Як це взагалі відбувається? Як люди дізнаються про вас?
— Спочатку ми їдемо в населений пункт з комунікаційною кампанією. Ми знайомимось з місцевою владою, розклеюємо оголошення про евакуацію.
Ми розповідаємо про свою діяльність на радіо і на телебаченні, даємо номер нашої «гарячої лінії». Тож люди знають, куди звертатися, якщо треба евакуюватися. Нам телефонують, і ми приїжджаємо, забираємо. В основному ми працюємо по заявках. Іноді ми там беремо участь в евакуації, яку організовує громада.
У нас налагоджена співпраця зі службами соціального захисту у прифронті, і ми отримуємо заявки на евакуацію самотніх та/або маломобільних людей переважно старшого віку, які згодні на виїзд. Також за заявками ми здійснюємо евакуацію геріатрічних центрів та пацієнтів лікарень у разі наближення лінії фронту або, як це було нещодавно на Сумщині, через руйнування геріатрії ворожим обстрілом. Така евакуація відбувається у тісній координації з місцевою владою.
Ми доволі гнучкі, у нас є достатня кількість транспорту, людей, досвід, і ми виконуємо задачі у тих регіонах, які найбільше потребують нашого залучення.
Читайте також: “Рятували людей, яких розстрілювали з гвинтокрила”: історія волонтера з Маріуполя Костянтина Бінковського
— Були ситуації, коли доводилося працювати під обстрілами?
— Обстріли – це постійна історія. Просто у різних регіонах різна специфіка. Наприклад, у Херсонській області нас було дуже добре видно росіянам, ми були, як на долоні за 2 км від них.
На Донеччини літають дрони та працює артилерія. У серпні у Торецьку прилетіло поряд з нашою автівкою, вона досі в ремонті. Одному з наших евакуаційників покришило трошки обличчя, але всі живі. Люди, яких евакуйовували, не постраждали.
— Чи часто вам доводиться вмовляти людей евакуюватися?
— Бувають такі історії. Ми не вивозимо примусово нікого, але вмовляння, або аргументація і розмови є частиною нашої роботи.
Часто люди телефонують дізнатися про можливість евакуації, і наші оператори гарячої лінії протягом декількох днів, а іноді і тижнів тримають контакт з людиною, щоб розвіяти її страхи щодо подальших кроків та вмовити на евакуацію.
Іноді люди відмовляються їхати в останній момент. Вроді готові їхати, а коли екіпаж приїжджає, вони змінюють плани, кажуть, що «посидять» ще тиждень-два і може перечекають.
На жаль, досвід показує, що це – погана стратегія. Люди гинуть через те, що зволікають з евакуацією.
— Скільки людей саме з Покровська вивезли?
— На цьому напрямку ми працювали багато у серпні і на початку вересня. Ми вивезли понад 300 людей за місяць. Здебільшого робили акцент на представниках маломобільних груп: одиноких людях, яким нікуди їхати. Таких людей ми супроводжуємо на всьому циклі евакуації, розміщуємо їх в партнерські центри тимчасового прихистку для маломобільних людей, і потім шукаємо заклади стаціонарного догляду, щоб вони могли там перебувати під наглядом і в гідних умовах.
— У лікарні розміщаєте?
— На прифронтових територіях люди часто потрапляють в лікарні, але ми маємо розуміти, що лікарні перевантажені, зокрема і через велику кількість цивільних поранених. Для маломобільних людей є спеціальні центри тимчасового перебування. Зокрема, у Дніпрі, Харкові, Запоріжжі. Ці центри створені для того, щоб працювати з людьми, вирішувати їхні соціальні, юридичні та психологічні проблеми.
Читайте також: Мінреінтеграції ліквідують? Що означатиме “перезавантаження уряду” для ВПО і окупованих територій
Саме тут люди мають можливість зрозуміти свій подальший маршрут і отримати допомогу у разі, якщо в них немає плану дій, або їм не підходять, наприклад, державні опції розселення.
Це може бути не тільки через примху людини, а через об’єктивні обставини, через потреби людини чи родини. Наприклад, бувають родини, з якимись двома-трьома складними соціальними кейсами.
Поки люди перебувають там, ми займаємося пошуком довгострокового місця прихистку для них.
— Скільки ще людей, на вашу думку, треба бути вивозити з Покровська і інших регіонів Донеччини?
— У плануванні я завжди виходжу із найгіршого варіанту. Я не військовий експерт, і не знаю, яка буде там політична і військова картина, але я займаюсь евакуацією вже третій рік, і я маю розглядати найгірші сценарії. Найгірший сценарій наразі полягає в тому, що бойові дії поширяться на всю Донецьку область.
Тобто після Покровська, в якому ще все ще залишається понад 20 тисяч людей, нам буде треба вивозити людей з інших районів. На підконтрольній Донеччині залишається близько 200 тис. мирних людей, і це дуже сильний виклик для всієї евакуаційної спільноти.
— Але не всі з них поїдуть в евакуацію, зокрема на підконтрольну територію.
— Навіть якщо половина сяде в машини і поїде, то це вже буде виклик ще той. Навіть, коли буде йтися про повністю самостійних людей, які мають гроші на оренду житла, можуть перевести свій бізнес і взагалі мають якусь грошову «подушку». Тому що цим людям також треба буде десь жити, адоптуватися тощо.
Однак 50% людей, які виїжджатимуть, потребуватимуть допомоги. Це люди похилого віку, які не мають власного транспорту та можливості орендувати житло. Якщо таких людей буде 50 тисяч – то роботи буде багато.
— Може бути, що знадобляться табори для переселенців з Донеччини?
— Це залежить від кількості людей. Якщо за добу приїде, наприклад, 500 людей, яким нікуди їхати, то, так, без табору не обійтись, бо немає стільки транзитних місць.
Однак навіть у цьому випадку маємо піклуватися про те, щоб ці табори були облаштовані таким чином, щоб люди могли в них розміщатися безпечно і з певним рівнем комфорту, а також щоб вони були доступні.
Читайте також: У Суджі дивуються, що я донеччанин і воюю. Історія бійця Віталія Овчаренка
— Можете розповісти якісь історії про людей, яких евакуювали? Хто вам запам’ятався?
— Нещодавно наш екіпаж їхав на евакуацію містом, де неподалік йдуть бойові дії. Прямо на очах у нашого екіпажу інша машина збила пана поважного віку, причому водій навіть не зупинився. У чоловіка була розбита голова і всі руки були у крові. Ми його посадили у машину, надали першу допомогу і повезли у лікарню. Познайомилися з постраждалим, виявилося, що у нього вдома сім котів, і він дуже пережив за них. Ми зараз чекаємо, поки його випишуть, щоб далі ним опікуватись, будемо думати, як його вивезти разом з котами.
Багато було ситуацій, коли у транзитний центр приїздили родини, в яких вщент згоріло житло унаслідок обстрілу. Вони живі, але в чому були, в тому і вийшли: без документів, без грошей. Приїхали в евакуацію, щоб почати в той день життя з чистого аркуша.
Ми також бачили людей, які втратили рідних. Наприклад, жінку, яка вирішила евакуюватися лише тоді, коли загинув її чоловік.
Щодня просто десятки таких історій, можна книгу написати тільки за останній місяць.
— Який настрій у людей? Вони розуміють, чому все це відбувається, хто їх обстрілює? Чи зустрічали ви місцевих з відверто проросійськими поглядами?
— Якщо навіть і є такі люди, то це – не привід відмовляти їм в евакуації. Насправді у поверхневій розмові, не дізнаєшся, які у людини насправді політичні погляди. Звісно, буває, що іноді люди, коли вже почувають себе у більшій безпеці, починають говорити щось проросійське. Однак це поодинокі випадки, не тенденція.
Багато людей чітко розуміють, що відбувається, більшість, я б сказав. Ці люди обирають залишатись на підконтрольній території, не чекати приходу ворога, вони евакуюються, обирають державне розселення, зокрема в областях заходу України, а це вже багато про що говорить.
Так, хтось говорить російською, але ми всіх евакуюємо. Ми маємо по-людськи, з повагою ставитись до всіх місцевих мешканців. Те, що буде після евакуації, то вже на совісті тих людей. Насправді якщо навіть їде 80-річна бабуся, і у неї трошки є пропаганда в голові, бо в неї були в телевізорі тільки російські канали все життя, то що ти з нею зробиш? Ну має пані такі погляди, але вона їде в евакуацію, вона залишилась без будинку і без близьких, і це – не час і не місце з нею сперечатись про політику.
Читайте також: Закони окупації: що міжнародне право дозволяє загарбникам, а що — категорично заборонено
— Люди можуть взяти в евакуацію речі, багаж якийсь?
— Так, але евакуація – це не переїзд. Ми завжди кажемо, що, наприклад, у нас є 6 або 8 місць, і що холодильник з собою не варто брати, бо не влізуть люди. Ми розповідаємо, що там, куди люди їдуть, зазвичай холодильники і телевізори є.
Ми намагаємося обмежувати людей до двох-трьох сумок, але обов’язково кажемо забирати тварин з собою, а не залишати їх на загибель.
Звісно, іноді буває, що люди приходять з десятьма торбами, але якщо вони влізли, добре. Бо люди часто їдуть з розумінням того, що вони більше ніколи не повернуться.
— Тобто, люди вже не думають, що їдуть на два тижні, а потім повернуться?
— Більшість людей вже розуміють, що вони не повернуться, бо просто нема куди, бо житло розбите. У багатьох людей доволі тверезий погляд на те, що відбувається. Вони розуміють, що коли росіяни приходять, то міста просто зникають, їх стирають з лиця землі, і від будинків нічого не залишається, особливо в селах. Можливо, в містах є якась надія, що квартира вціліє, але вікна повилітають, комунікації зруйнують, не буде ані води, ані світла. Тобто, там неможливо буде перебувати. Звісно, є люди, які сподіваються, що їхній будинок біда обмине. Однак я завжди кажу, що сподіватися на хороше краще в безпечному місці. Під час евакуації я ніколи не кажу людям, що вони не повернуться.
Звісно, я не намагаюсь людей у чомусь запевнити, я просто кажу, що у них є кілька варіантів. Навіть якщо їм не сподобається на новому місці, вони зможуть перечекати там небезпеку, і повернутися у своє місто, у свою хату, яка вціліла. А якщо на новому місці буде добре, то не варто взагалі зволікати і перейматися, що виїхали.
— Які головні страхи людей, які не хочуть виїжджати із зони бойових дій?
— Передусім, це прив’язаність до своїх будинків. Люди кажуть, що будували собі дім, ремонтували, купували туди все, жили там все життя, і ніколи не виїжджали зі свого району. Кажуть, що вони нікому на новому місці не потрібні. Зазвичай це такий страх невідомості. Деякі не хочуть їхати через політичні мотиви, але таких десь 5%, не більше.
— У Курську область їздили вивозити когось?
— Нам вистачає роботи в Донецькій області. У нас спочатку був торецький напрямок, а потім почався покровський, і у нас всі екіпажі працюють на знос. Ми надаємо допомогу на території України, і всі наші екіпажі потрібні тут.
Єдине, що я знаю це те, що курський наступ трошки полегшив долю деяких прифронтових областей, зокрема Херсонщини та Запоріжжя.
— Як ви готуєтеся до зими? Тобто які плани у вас на найближчий період?
— Я думаю, що ми зараз готуємось ще до осені. Бо до зими ми очікуємо якісь активні дії на покровському напрямку, і там ще є певна кількість людей.
Я особисто наголошую на всіх координаційних штабах і зустрічах регіонального або національного рівня або просто в особистих розмовах з колегами, що нам потрібні транзитні місця для людей, яким через стан здоров’я або відсутність документів, недоступне державне розселення. Тому що будь-яка інтенсифікація евакуації дасть нам прочухану. Повторюю, якщо одночасно виїде 300, 400, 500 людей, нам нікуди буде їх везти. Потрібно до цього готуватися, розширяти транзитні місця. Я вважаю, що міста Павлоград та Дніпро є найкращими містами для розгортання транзиту.
У Дніпрі можна ефективно працювати з людьми, забезпечувати їм швидку логістику і переправляти далі в інші більш безпечні області.
— Реформа уряду і ймовірна ліквідація Міністерства реінтеграції вплине на евакуацію?
Нам складно казати, все ще в процесі реформування. Пані Ірина Верещук (колишня очільниця Мінреінтеграції – РГ) перейшла в Офіс президента, але залишилась очолювати координаційний штаб. Це дуже добре, на мій погляд, бо ця людина за 2,5 роки повномасштабної війни отримала величезний досвід в організації евакуації. Я думаю, що наразі ніхто не зміг би замість неї координувати це питання.
Ірина Верещук проводить координаційні штаби, а Міністерство реінтеграції було допоміжним в тому, щоб вирішувати проблемні питання евакуації. Що з ним буде далі, ми поки, як і ви, не знаємо. Що відбувається в уряді, поки не афішується, лише якісь чутки доходять, але координаційний штаб залишився, і це вже добре. Там окрім Мінреінтеграції присутні представники всіх обласних військових адміністрацій, ДСНС, Укрзалізниці, благодійного сектору тощо. Тому це – напрацьований ефективний спосіб налагоджувати, організовувати процес роботи.
В принципі робота продовжується, якщо Мінреінтеграції «перетече» в інше міністерство, але за ним залишаться якісь повноваження щодо евакуації, це буде добре.