Разом із колегами Костянтин Бінковський працював у Маріуполі до 15-го березня 2022-го. Волонтери розвозили по сховищах продукти, дитяче харчування, ліки, теплі ковдри.
З рятувальниками ГУ ДСНС України в Донецькій області допомагали евакуйовувати з верхніх поверхів лежачих хворих, під обстрілами вивозили до Маріуполя жителів селищ Сартана і Талаківка, які потрапили під обстріли в перші дні повномасштабного вторгнення.
За кілька днів до виїзду волонтери опинилися в епіцентрі вибуху на вулиці Торговій, 14, де знаходився офіс Маріупольської міської організації товариства Червоного Хреста України.
Про роботу загону швидкого реагування Донецької обласної організації Товариства Червоного Хреста України Костянтин Бінковський розповів Реальній газеті.
Підготувала Наталя Дєдова, спеціально для Реальної газети
“Ми просто їх закидували людей в машину. Навіть не закривали двері”
— Де ви перебували 24 лютого 2022 року?
— Разом із дружиною ми жили в Нікольському, це передмістя Маріуполя. Почули вибухи о 6 ранку. Це був прильот в Нікольське по розташуванню військової частини. З дружиною поїхали в Маріуполь. Почали телефонувати волонтери. Ми призначили збори в офісі Маріупольської міської організації, вулиця Торгова, 14. У бік міста рухалася тільки одна наша машина. Основна колона їхала нам назустріч, на виїзд до Запоріжжя.
Волонтери зібралися в офісі. Ми розподілили, хто що буде робити. Почали обдзвонювати міжнародних партнерів. Ані ООН, ані ОБСЄ — ніхто не відповідав. Ми зв’язалися з патрульною поліцією. Запитали, чим можемо допомогти. Виявилося, що в них зовсім не було перев’язувального матеріалу, аптечок. Ми поїхали до них у загін. Почали формувати медичні аптечки. Зв’язалися з ДСНС, скорегували свої дії. Але ніхто нічого не розумів, адже координації не було.
Передивилися, що є на складах. Сформували додаткові патрульні рюкзаки з медичними препаратами та зв’язалися зі шпиталем. Вони сказали, що в них все є для перев’язок, з транспортом також все нормально.
Зателефонували з Маріупольської міської ради і сказали, що вони готують пункти прийому людей в школі. та попросили допомоги. У нас були спальні мішки, постільна білизна, матраци, ковдри, все відвезли до школи. Ми цілий день цим займалися. Нас попередили, що о 16:00 блокпости будуть перекрити. Бажано, аби до цього часу всі, хто живе за містом, встигли виїхати.
— Чи очікували ви, що події будуть так швидко розвиватися?
— Дуже часто ми їздили до Новотроїцького, Оленівки. Возили людей, які не могли самі пересуватися. Допомагали їм перетинати ту лінію, яка була між тимчасово окупованою територією і територію, підконтрольною Україні. Бачили, рух техніки та накопичення особового складу росіян. Для мене це не було несподіванкою. І засоби масової інформації передавали, що біля кордону з Україною накопичується техніка і жива сила. І в ті казочки, що то просто навчання, я не вірив.
Ми почали готуватися з листопада 2021-го. Накопичили запас палива для авто та генераторів. Всі машини були заправлені. Я так точно готувався. І готував своїх волонтерів швидкого реагування до того, що може бути повномасштабне вторгнення. Так, неочікувано, що так швидко. Але чекали. Більш-менш були підготовлені до реагування.
Відчуття різні. Злість. Як так? Чому? Ти не можеш вплинути на ситуацію, але тобі треба робити свою справу. Ми допомагали людям, формували набори, евакуйовували разом із ДСНС жителів Сартани та Талаківки. Потрапляли під обстріли. Слава Богу, всі живі.
Читайте також: Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя
— Що ви побачили, коли приїхали рятувати людей у Сартані та Талаківці?
— Сартану і Талаківку російські війська обстріляли 26 лютого. Зателефонував командир аварійно-рятувального загону ДСНС Олексій Шаруда і сказав, що два села обстріляли. І треба їхати на евакуацію. Ми взяли два авто “швидкої” та поїхали в Сартану. Один екіпаж відправили на Талаківку. 26 лютого вивезли 56 людей.
Коли приїхали, побачили обстріляні вулиці, побиті приватні будинки, розбиту газорозподільчу станцію. Був сильний запах газу. Ми приїхали до школи в Сартані. Там у підвалі було близько 100 людей. Вони відмовилися їхати. Коли розвернулися їхати до Маріуполя, побачили гвинтокрил. Він летів перед нами і розстрілював вулиці. Ми думали, зараз він розвернеться, побачить наші машини, і ми більше нікуди не поїдемо. Але, на щастя, він полетів в сторону моря. Він нас не побачив. Ми проскочили і забирали людей, які просто ховалися від гвинтокрила понад дорогою у канаві. Старих, малих. Всіх. Ми просто їх закидували в машину. Навіть не закривали двері.
27 лютого з нами зв’язався директор торгового центру «Метро». Сказав, що відкриває склади для нас, міської ради, військових. Ми можемо поїхати і взяти все, що потрібно. Ми знали, в яких укриттях переховувалися маріупольці. Скільки було людей похилого віку, скільки дітей, які є потреби. Продукти тривалого зберігання, ковдри, теплі речі, все, що брали в «Метро», ми формували в пакети і розвозили.
28 числа зателефонували власники приватної ферми. Сказали, що в них дуже багато молока і його виливають на землю. Якщо нам потрібно, вони готові дати стільки, скільки ми зможемо забрати. Ми взяли місткості для води і десь близько 300-400 літрів привезли і розвезли по укриттях. Також збирали продукти в супермаркетах, які передавали мирним.
— У якому стані тоді були люди?
— Було багато наляканих людей, у стресі. Наші дівчата більше надавали психологічну допомогу. Були ми й у хабі «Халабуда». Бачили роботу волонтерів, які збирали речі, продукти. Ми бачили реакцію жінок. Вони боялися, не розуміли, що відбувається. Ми залишили їм кисень. Аби зняти стрес, можна було просто ним подихати, він насичував кров, і відчуття страху зникало, людина заспокоювалася.
Допомагали, чим могли. Дуже багато було питань, чи буде евакуація, чи будуть бомбити місто. Це було на початку. Потім, коли почали бомбити місто, всі зрозуміли, що це — війна.
Читайте також: Не хотів навчатися російською: підліток із Маріуполя виїхав з окупації та зустрівся з сестрами
— Що було найстрашнішим саме для вас?
— Відсутність зв’язку. Він зник 2 березня. Ми не могли зв’язатися з керівництвом в Києві та з волонтерами. Відчували свою безпорадність.
У нас були радіостанції, але ми могли користуватися ними тільки в місті, і допоки працювали генератори. Також ДСНС передали нам радіостанцію для зв’язку з ними, але у них теж не було зв’язку з Україною. І це було найстрашнішим. Ти не знаєш, що відбувається. Не знаєш, як правильно прийняти рішення. Не знаєш, що з твоїми друзями, волонтерами.
Я це вже проходив у 2014. Мої рідні були попереджені. Доньки жили окремо. Але я їх попередив, аби готувалися їхати у безпечне місто. Дружина була поруч. Вона була головою Маріупольської міської організації Червоного Хреста і разом зі мною виконувала свої обов’язки. До того моменту, коли ми просто фізично не змогли працювати.
Це сталося або 13, або 14 березня. Ми були в офісі. Навпроти нас — завод пожежної безпеки. Коли туди прилетіло, постраждав наш транспорт.
“Волонтер — це людина, яка пішла за покликом серця служити людям”
— Коли вирішили виїжджати з міста?
— Кожного ранку ми збиралися на нараду з представниками міської ради. Це були різні місця. Частіше — «Міськводоканал». 15 березня зранку мій заступник Олексій Бірінцев поїхав туди на нараду і саме туди прилетів ГРАД. Вже була інформація, що 14 березня перша колона — 140 автівок — проїхала на Запоріжжя. І після того, як Олексій повернувся, ми вирішили виходити.
15 березня вже були готові. У нас і речей багато не було. Автівки, які залишилися цілі, ми заправили, і почали виїжджати з Маріуполя у складі великої колони. По дорозі підбирали тих, хто йшов пішки. Ми не тільки виїхали самі з рідними, а ще й вивезли близько 40 маріупольців.
— Звідки брали сили? Адже то були найстрашніші два тижні березня.
Волонтер — це людина, яка пішла за покликом серця служити людям. Ми нікого не змушували. Люди сами приходили, коли могли працювати. І вони 3, 4, 6 годин віддавали служінню людям. Чим могли, тим допомагали. Я вдячний всім своїм побратимам та посестрам по Червоному Хресту, які ризикували життям, але до кінця допомагали людям.
Читайте також: Дороги довжиною в життя. Колишній маріуполець розповів, як вивозить людей з окупації
— Як виживали самі волонтери? Де переховувалися?
— Я жив за містом у Нікольському, у приватному будинку, разом із батьком дружини. Щодня ми їздили в місто через блокпости. Навіть коли Нікольське було окуповане, все одно виїжджали, хоча не знали, повернемося чи ні.
Дуже багато таких моментів. Не треба було казати, кому і що робити. Всі знали, що і для чого вони роблять. Ми робили те, що мали робити: і поранених доставляли в медзаклади, і памперси розвозили, і дитяче харчування. Тому що в багатьох мамочок пропало молоко. І суміші рятували життя. Коли ти приїжджаєш, а мати не знає, чим годувати немовля, ти привозиш цю суміш, пляшку води, а вона ридає, в неї істерика, бо тепер її дитина не помре з голоду. Це не передати словами.
— Про що найчастіше запитували маріупольці?
— Про евакуацію і про те, коли буде допомога. Ми не знали відповіді. Дуже багато було чуток, що ось-ось. Можна подивитися фільм «20 днів у Маріуполі». Ті хлопці були у нас. Ми допомагали їм заряджати апаратуру, годували. Вони відзняли наших волонтерів, коли ми працювали разом. На цих кадрах є і ми трошки. Ми там пояснювали, що про евакуацію інформації немає.
Такі панічні розповіді були, що ось завтра від театру будуть автобуси, збирайтеся там. Ми спростовували це. Говорили, що нема такого. Ніхто не оголошував евакуацію.
Тяжко, коли ти не можеш допомогти людині зв’язати з родичами. Ніхто не знає, де знаходяться рідні. Дуже багато таких моментів, коли ти відчуваєш себе безпорадним. Ти не можеш допомогти, тому що в тебе немає ресурсу. І не можеш дати людині надію, що це швидко скінчиться, і вона буде в безпеці.
“Нічого не було готово. Бомбосховищ у місті не було”
— Що реально міська влада могла тоді зробити? Чи можна було врятувати людей?
— За 2 тижні до 24 лютого я був у відділі цивільного захисту міськради. Питав, чи є бомбосховища, чи є укриття, чи вони готові?
Нічого не було готово. Бомбосховищ у місті не було. Тільки на «Азовсталі». А всі інші підвали вважалися укриттями. Там нічого не було. Зовсім. Деякі були навіть зачинені. Туди не можна було потрапити. У них не було запасу ані постільного, ані ковдр.
Місто було не готово. Ніхто не готувався з 2014-2015 років, як тоді все затихло. Чим всі займалися? Якщо ви вже бачите, що йде накопичення на кордоні, оцінюйте ризики і починайте евакуацію людей, лікарень, дитячих закладів…
Можна було б почати евакуацію. Ті ж самі пологові, щоб потім ми не приїжджали і не розгрібали, і не виносили. Геріатричні центри, де лежачі старі.
Пригадую, як у мікрорайоні «Східний» разом із ДСНС ми знімали з 9-го поверху важкохворих лежачих. Евакуйовували, коли не було світла, ліфти не працювали. Інформація до нас доходила якимось дивом. Прибігла жіночка, сказала, що бабці — 70 років, лежача. Вже три дні ніхто не приходив до неї. Немає ані води, ані їжі. Митися нема чим. Приїжджаєш, забираєш людину, а в ній ще жевріє життя, вона виснажена і зневоднена. Везеш її до лікарні, а лікарі кажуть, що немає місць. Доводилося вирішувати питання, які б влада мала вирішувати, а не ДСНС та Червоний Хрест. І не ті військові, які були в місті і які його захищали. До речі, дуже допомагали військові, патрульна поліція, і з ДСНС була плідна праця.
— Як ви оцінюєте дії мера Вадима Бойченка, який поїхав із міста 26 лютого і більше не повернувся?
— Треба було не плитку перекладати, а готувати місто до оборони. Що викопали трактором понад трасою якісь траншеї, то не укріплення. І відзвітували, що вони підготувалися.
Взагалі, багато дуже питань до наших політиків та керівників міст. Так, можна проводити Маріуполь-фест, витрачати на це купу грошей. Так, це важливо для підтримки іміджу міста. Але укриття не були готові, лікарні не були готові. Генераторів не було. Станцій не було. Забезпечення міста не було. Місто було покинуто.
— Чи міг мер, поки до 2 березня був зв’язок, попередити людей? Сказати правду про те, що місто окуповано.
— Це нехай буде на совісті мера і тої влади, яка була в місті. Я думаю, вони самі не розуміли, що відбувається. Вони рятували себе.
Можна ж було налагодити постачання продуктів. З 24 лютого ще було 2-3 дні, коли можна було проїхати в місто і зробити запаси харчів. Ще не була перерізана траса на Запоріжжя. Була можливість привезти продукти, медикаменти. Цього не було зроблено.
Добре, що зробили центри «Я — Маріуполь». Там видавали продукти, проводять якісь заходи… А людям жити де? Працювати? Відремонтувати за два роки одну будівлю, надати соціальне житло і розповідати, які у них великі досягнення.
Маючи такий потужний ресурс, як «Метінвест», і великі гроші, можна було б наробити тих укриттів бетонних для військових, зробити нормальну лінію оборони. Не було б такого відрізання одразу. Була б змога людям вчасно евакуюватися, зробити коридори. Ніхто ж не робив нічого. Всім розповідали, коли в аеропорту будуть стояти ракетні батареї Patriot і літаки літатимуть в усі частини світу. Балачки і казки.
“Маємо надію, що зброї буде більше”
— Як склалася доля волонтерів, які були з вами у Маріуполі?
— Життя не стоїть на місці. Хтось із волонтерів боронить Україну, хтось працює в інших містах України, хтось виїхав за кордон.
Я продовжую працювати у Червоному Хресті. Зі мною 5 маріупольців, які в загоні швидкого реагування Червоного Хреста. Вони залучені в різних проєктах. Це й догляд вдома, й мобільні медичні бригади, й загони швидкого реагування. Ми працюємо на сході, у Слов’янську. Виконуємо різні завдання. Основне — це транспортування наших поранених воїнів зі стабілізаційних пунктів до лікарень. Місія «Схід» працює постійно. Скоро буде 60-та місія. Зазвичай одна місія — три тижні. Ми також опікуємося ВПО. Транспортуємо маломобільних мирних та поранених військових з ампутацією в реабілітаційні центри на протезування.
— Як, на вашу думку, закінчиться війна?
— Війна закінчиться несподівано. Коли — не скажу. Чи повернуть всі території — не скажу. Це не буде швидко. Так, є допомога від партнерів. Але якщо на початку нам давали просто 3 тисячі касок, бо всі вважали, що 2-3 дні і Україна буде повністю окупована, то зараз нам надають вже іншу зброю.
Маємо надію, що зброї буде більше, армія буде більш міцна та підготовлена і буде давати відсіч по повній. Але ми розуміємо, що західні партнери не дуже хочуть надавати більш сучасну зброю, тому що побоюються, що поїде дах у тої людини, яка керує країною під назвою «росія». І вона застосує ядерну зброю. Але нам своє робити..
