Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя

Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя

Павло Світличний працював лікарем у психіатричній лікарні Маріуполя. Він прийшов на роботу 3 березня 2022 року, і залишився там до 7 квітня 2022-го.

 Із середини березня, коли колеги поїхали, Павло був єдиним лікарем на 80 пацієнтів. 

У лікарні було геріатричне відділення. І Павло Світличний намагався рятувати людей похилого віку. Але через сильні морози вони вмирали просто на його очах. 

Чоловік згадує, як одного ранку бойовик ледь не застрелив його та медсестру, як загинув український військовий, який напередодні пригощав пацієнтів хлібом і як через переповнений морг зберігали трупи у майстерні лікарні.  

Про 35 днів виживання в блокадному Маріуполі завідувач відділення КНП «Психіатрична лікарня Маріуполя» Павло Світличний розповів Реальній газеті. 

Підготувала Наталя Дєдова, спеціально для Реальної газети

“В якийсь момент я залишився один” 

– Павло, де ви були, коли розпочалося повномасштабне вторгнення?

Я був у відпустці. Прийшов на роботу 3 березня, я працював у психіатричній лікарні Маріуполя. Моя медсестра здивувалася, бо я тільки  4 березня мав вийти на роботу. Але я вже прийшов. 

У нас у лікарні 3 корпуси і господарські будівлі: харчоблок, лабораторія, рентгенкабінет. Я був у корпусі. Разом зі мною було приблизно 80 людей. У сусідньому трохи менше, адже частину пацієнтів, у кого були рідні та цілі будинки, відправили додому. У моєму відділенні було 32-33 пацієнти. З них одиниці забрали. Фактично працювало три відділення. 

Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя
Приміщення лікарні у Маріуполі

Спочатку все було нормально. Ще не було таких сильних обстрілів лікарні. Приїхали волонтери. І багато колег виїхали з лікарні. 

В якийсь момент, десь з 20-их чисел березня, я залишився один. Я був із хворими на поверсі, адже вони відмовлялися спускатися до підвалу. Прильоти ставали все частішими. Гатили з протипіхотного міномета. Міни могли долітати до другого поверху.

Я сидів у себе в кабінеті, але коли внаслідок вибуху з 5-го поверху вибило плиту, я зрозумів, що наступний прильот буде по  нас. І були моменти, коли прилетіло три міни за хвилину. Землею тобі вікна обсипає, а  уламків немає. 

Хворі були на 5-му  та 4-му поверхах, і  на 3-му –  небагато людей. Ось тоді в нас уже були перші втрати. Один хворий загинув у корпусі. Мабуть, була якась інша міна, адже уламок пробив скло. Чоловік стояв у коридорі. І влучило йому в грудь. Загинув миттєво. Частина хворих переховувалась у майстернях. Там був підвал.

Читайте також: Вагнерівці закатували і вбили двох синів: історія вчительки з Донеччини

–  Як довго було у вас світло,  і де ви готували їсти? 

У лікарні стояв великий генератор. Ми намагалися давати світло дві години зранку, аби приготувати їжу, і годину ввечері. Від цього генератора на два корпуси йшов кабель. Потом був прильот. І кабель перебило. І все. Світла немає. Телефони зарядити неможливо. Ми стали готувати на багатті. Між двома корпусами був перехід. І там біля стіни готували їжу. 

Якось один із великих снарядів влучив у наш харчоблок. Його побудували ще в 50-х роках. Дах зруйнувало. Але там були такі великі лаги-стропила. І це було наше паливо. Потім прилетіло поруч з імпровізованою кухнею. Двох поранило. Тому ми перенесли кухню в адміністративний корпус. Там робили багаття і готували. 

Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя
Приміщення лікарні у Маріуполі

Коли запаси води скінчилися, хворі, по 6 людей, щодня ходили до «Азовсталі». У кожного було по дві 6-літрових баклажки. І вони приносили по 72 літри. З їжі крупи були, соки, якісь консерви. Хліба не було. Дівчата пекли коржики на вогні.  

Був один важкопоранений хворий. Стався вибух, йому на ногу впали двері. І переламали обидві берцові кістки. Травматологія ще працювала. Там йому наклали шини. Але були розірвані м’які тканини. Тому його потрібно було носити на перев’язку до 4-ї лікарні, в травматологію. Його несли на ношах, але за поворотом впав снаряд. І я не міг примусити людей донести пораненого, адже вони б усі загинули. У 4-й лікарні нам дали антибіотики, спирт, аби обробляти ногу, але у чоловіка почалася гангрена. І коли нас вже вивезли, йому ногу ампутували. Адже коли її розв’язали, м’язів ікри вже не було. 

“Найстрашніший момент – це коли у тебе помирають люди, а ти нічого не можеш зробити”

– Чи багато пацієнтів загинули? І чи вдавалося їх ховати?

Був один хворий, який загинув від уламка. Був також хворий із мого відділення. Я знав його 20 років. Він збіг із лікарні. І потім, коли мої хлопці пішли за водою, побачили його на території тубдиспансеру. Він був мертвий. Нижня частина тіла була гола. Ані штанів, ані шкарпеток, ані білизни. Але жодних ушкоджень на ньому не було. 

Багато людей померли від морозу. В березні було дуже холодно. Дев’яте  відділення це геріатрія, там були бабусі 80-90-річні. Вони просто замерзали. Скільки їх замерзло не пам’ятаю. Аби потім ідентифікувати людину, я брав клаптик паперу, писав ПІБ. Один залишав собі. А інший, якщо це чоловік, за білизну. Якщо жінка, за бюстгальтер. Так загинуло десь 20 людей. Найстаршій жінці було 90 років.  

Перші три трупи віднесли до моргу 4-ї  лікарні. Там уже було все переповнено. Тіла лежали один на одному. Потім носити туди не було сенсу. Адже через вибухи двері перекосило і зайти туди було неможливо. І ми носили загиблих у кімнату майстерень.  

Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя
Читайте також: Не хотів навчатися російською: підліток із Маріуполя виїхав з окупації та зустрівся з сестрами

– Найстрашніші та найнеприємніші моменти? 

Найбільш неприємним було те, що ми не знали, що відбувається. Чи стоїть Київ? Спочатку, коли перебили кабель, дівчата підіймалися на 4-й поверх хірургічного корпусу. Там можна було кудись пробитися. 

Найстрашніший момент це коли у тебе помирають люди, а ти нічого не можеш зробити.  

Згадую момент. У тому корпусі, де знаходився я, вже були “денеерівці”, і з ними був російський офіцер. А через перехід, у другому корпусі, ще були наші бійці. Я не знаю, як вони звідти вибралися, адже весь корпус був у решітках. Але якось вони звідти пішли.  

Денеерівців було  дев’ятеро. Вдягнуті хтозна у що. На всіх ремені ще радянські, із зіркою. Я запитав, хто з них останній раз стріляв з автомата? Казали, що ніхто і ніколи. Вони працювали на заводі в Донецьку. Їхали на роботу, Їх зупинили, нічого не сказали і забрали разом із водієм. Вдягнули, дали зброю і відправили у Маріуполь. Вони не вміли воювати, але  разом із ними був якийсь російський спецпризначенець. 

Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя

Згадую квітень. Мене і мою санітарку підняв спецпризначенець: 

– Я вас сейчас расстреляю!

Бере автомат, приставляє до мого лоба впритул. Мені 63 роки, страху не було. Ну, вб’є, і що?  

– За что? 

– Я у вас спрашивал, сколько было солдат ЗСУ в подвале. Вы сказали — четверо, а их было шестеро. 

– Я при свечке был, не рассмотрел. 

– Ладно, я вас расстреливать не буду. Я вами прикроюсь. Если кто-то есть на 2-м этаже, вас первых застрелят. 

Ми з підвалу підіймаємося на 2-й поверх. Він мене відштовхує і кидає туди лимонку. Вибух. Ми заходимо. Наш військовий Юра – вбитий. Напередодні він нас хлібом пригощав. Ми ж днів 15, навіть більше, хліба не бачили. 

– Я хоть тело вынесу? – кажу. 

– Нет. 

І ось Юра там лежав у холі, на 2-му поверсі, навіть коли нас вивозили.  

“Принципово не буду працювати на Путіна”

– Як і коли вдалося виїхати?

– Першу частину людей вивели у 20-х числах березня. Хворих вивезли. Залишилися я, дві медсестри, санітарка, психолог і одного лікаря-інтерна мати та вітчим. Нас було 7 людей. А хворих – десь 50. Жили в підвали. 

7 квітня. Вранці викликають. Якийсь новий хлопець:

– У вас 45 минут на сборы.

– Давайте час. У меня же психические больные.

– Впереди медработник. Сзади – медработник. Расстояние –- метр. Все выходим отсюда. Будем вас эвакуировать.

– Так у меня еще лежачие есть бабушки…

Лежачих увезли на БТРі. А ми пішли через двори до пологового. Район Пашковського. Там двоповерхові будинки. Я не бачив жодного вцілілого. Годину почекали. Потім – автобуси. Везуть в район Сопіно, селище під Маріуполем. Там було багато людей. І там ми застрягли надовго. 

Працювала польова кухня. А у хворих немає відчуття, що вони наїлися. І вони їли, поки їжа не стала з них виходити. Я вже просив, аби їх не годували. 

Перші два автобуси поїхали. В одному була наша начальниця відділу кадрів із сином. Вони везли хворих у психічні лікарні Донецька та Макіївки. А в другому їхали нашого лікаря-інтерна матір та вітчим. Вони поїхали о 13-й годині. А тут вже темніє. Нам говорять:

– Ваш автобус поломался. 

– Так давайте костры разводить. У меня люди на улице. Апрель-месяц.

Але автобус приїхав. Я туди посадив десь 25 людей. 

Ми поїхали. Десь в районі Тельманове нас зупиняють. І говорять:

– Понятно, что это больные. А вы кто? 

– Доктор

– А где написано, что вы – доктор?

Добре, що у мене була трудова книжка. Відпустили. Потім привезли у Донецьк. Ми приїхали останні, 8 квітня, година ночі. Вони подивилися і говорять:

– Мы можем половину взять. Половину везите на Караванную. 

Це від Донецька їхати ще годину. Привезли туди. Їх прийняли. І жінка, яка приймала хворих, говорить:

– Доктор, вон видите ходит военный в форме “ДНР”? Сейчас вас могут отправить на фильтрацию. Вы попробуйте отсюда выбраться.

Я домовився з одним хлопцем, і він вивіз мене до центру міста. А ось моїх колег, які поїхали перші,  відправили на фільтрацію у Пензенську область. Дві доби туди їхали. 

Я два дні був у родичів, 10 днів у знайомого. І потім перевізником із Донецька через Ростовську, Липецьку, Воронізьку, Тульську, Московську, Калінінську, Псковську області, Латвію, Литву та Варшаву я дістався Львова. 76 годин їхав. Згодом приїхав до Києва, і зараз продовжую працювати в КНП «Психіатрична лікарня Маріуполя» вже в столиці. До речі, я в цій лікарні з 1985 року. 

–  Усі хворі розуміли, що відбувається? 

–  Розуміли, що війна. Але паніки не було. Хоча в екстремальній ситуації стан хворих мав би погіршитися. Але такого не було. І весь цей час вони приймали ліки. Мої дівчата, ще коли ми були в лікарні, навіть поли мили. А як же! Це ж – медичний заклад. Хоча вже й вікон не було… Перед корпусом були каштани. Їм років по 50.. Так їх позрізало, як траву, косою. 

Читайте також: Коли ми порахували загиблих, тільки серед знайомих було 58 людей. Як вчителька з Донеччини в окупації вижила

Чи бачили ви мародерів? 

– Парадокс за цими людьми спостерігати. Моя санітарка, її чоловік, донька, зять, два онуки. Пішли до «Амстору»(ТРЦ, – ред.). Набрали дві сумки з дитячими машинками. Говорю:

– Самое время сейчас? 

– Война закончится – продавать будем.

Я бачив, як грабували «Амстор». Я ще був удома. Бачив із вікон. Прям навпроти. 

Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя

Чи багато колег залишилися в Маріуполі?

– Якось зателефонувала з Маріуполя моя старша медсестра та спитала, чи хотів я би повернутися. Я сказав, що принципово не буду працювати на Путіна.  

Але для деяких моїх колег Путін – це все! А те, що було при Україні, це все погано. Хоча все життя люди прожили в Україні. Там, наприклад, залишилася лікарка, яка пишалася тим, що не знає жодного слова українською. Коли в її відділення потрапляли військові ЗСУ і добровольці, вона нахабно говорила: “они у меня не выживут”.

Коли я декілька разів, ще за пів року до вторгнення, сказав про це головному лікарю, він нічого не відповів. А тепер я зрозумів: він сам там залишився, Калугін Ігор Вітальович. У нього була така красива коробка «Гордість нації», він нам її показував. Ось така наша «гордість нації». 

Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя

Чи повернетеся до Маріуполя?

– Ті, хто за Росію,  нам раді не будуть, але й у нас є до них питання. Я не знаю, як ці рани будуть загоюватися. Я не хочу повертатися до Маріуполя.

У нас у штаті лікарні 5-6 маріупольців. У них там все зруйновано, нічого немає. Їм їхати на пусте місце. Як потім спілкуватися з тими людьми? 

Там був лікар Михайло Сорокін, то коли він ще до повномасштабного проводив заняття з медсестрами, вимагав, аби вони розмовляли державною мовою. А потім одразу сказав, що він за Росію. Як до таких людей можна ставитися? Чи до того ж головного лікаря Орлеанського, який виступає і говорить, що навколо лікарні їздив український міномет і розстрілював?

Так, деякі колеги залишилися там. Але більшість моїх знайомих виїхали. На жаль, троє загинули. Це – завідувач дитячого інфекційного відділення Анатолій Казанцев. Його вбили на подвір’ї лікарні.

 Андрій Гнатюк – завідувач терапевтичного відділення. Він поїхав за водою. Його знайшли застреленим у машині. І Сергій Власюк – лікар відділення екстреної медичної допомоги. Уламок влучив йому в грудну клітину.

Росіянин приставив до мого лоба автомат і хотів застрелити. Історія лікаря-психіатра з Маріуполя

Наразі Павло Світличний продовжує працювати. Він очолює відділення КНП «Психіатрична лікарня Маріуполя» в Києві. Наступного року Павло Євгенович святкуватиме 40-річчя своєї трудової діяльності. У нього є син Олексій та донька Анастасія. Олексій зараз боронить Україну у лавах ЗСУ,  Анастасія волонтерка. 

Залишити відповідь