Коли ми порахували загиблих, тільки серед знайомих було 58 людей. Як вчителька з Донеччини в окупації вижила

Коли ми порахували загиблих, тільки серед знайомих було 58 людей. Як вчителька з Донеччини в окупації вижила

Під час повномасштабного вторгнення Світлана Пономаренко з чоловіком жили в селі Павлівка Волноваського району Донецької області. 

14 березня 2022 року туди зайшли російські військові. В окупації подружжя перебувало 3 місяці. Вони пережили 9 ротацій загарбників та численні вбивства сусідів. Родина змогла виїхати тільки 7 червня 2022 року, після того, як обстріли трохи вщухли. 

Українські військові звільнили Павлівку 23 червня 2022-го. Із 3 тисяч мешканців у селі залишилося близько 300 людей. Вони переховувалися у підвалах. Серед них був й поранений у голову племінник пані Світлани з маленькими дітьми. Усі будинки в селі були зруйновані. 

Про життя в окупації Світлана Пономаренко розповіла Реальній газеті. Далі її пряма мова.

Підготувала Наталя Дєдова,

спеціально для Реальної газети

“У нас було 9 ротацій окупантів”

“24 лютого о 5 ранку мені зателефонувала сестра з Краматорська. Вона сказала, що почалася війна. У нас ніяких повідомлень не було. Ми збираємося з чоловіком і їдемо на роботу. Працювали у Вугледарі. Обидва — вчителі. 

Приїхали на роботу. Всі стривожені. Люди починають виїжджати з міста. Десь о 10:30 нам говорять, що можемо йти по домах. Занять точно не буде. Ми виходимо на вулицю. І в цей момент пролітають дві ракети. Влучають у лікарню, у приймальне відділення. Тоді загинули люди. Було багато поранених. Загинула наша колега, вчителька школи №2. 

Ми не знали, як повернутися додому, до Павлівки. Автобуси вже не ходили. Нас забрала знайома. Дорога була завантажена, люди масово виїжджали з Вугледара. Була сильна паніка. Ми приїхали додому. В селі, звісно, всі все скупляли. Кілька днів невідомості. Ми чули, як наближаються вибухи. І 14 березня вранці до нас вже увійшли загарбники. Почалася окупація Павлівки. 

Коли ми порахували загиблих, тільки серед знайомих було 58 людей. Як вчителька з Донеччини в окупації вижила

Я 3 місяці виживала в окупації. У нас було 9 ротацій окупантів. Останні, хто приходив, були з-під Бучі, Маріуполя. І кожен раз загарбники говорили, що за 2 дні вони будуть у Вугледарі. 

Найстрашніше, що кожен день гинули знайомі. Хтось приходив і говорив, що загинули люди, десь мати і син, а десь — ще хтось. Зв’язку не було, тому що 12 березня зникла електрика. Прийшли племінники чоловіка і сказали, що десь на краю села можна впіймати зв’язок, тому що в Пречистівки працює вежа. Ми ходили туди телефонувати у Київ синові. Сподівалися, до середини квітня все закінчиться. Але ми розуміли, що окупантів ставало все більше. І вони почувалися впевнено, ніби вони тут назавжди. Кого тільки не було! Приходили різні. Були спокійніші. Були ті, хто лазив по будинках. І кожен раз, коли приходила нова ротація, вони ніколи не селилися в ті ж будинки, де їхні стояли. Адже там були розтяжки, вони мінували, щоб ніхто не міг туди зайти.  

Читайте також: “Вбитий чоловік так і залишився лежати на оранжевому пуфі у квартирі”: колишня мешканка Маріуполя розповіла про пережите 

“Своїх загиблих окупанти не забирали”

Своїх загиблих окупанти не забирали. Могли просто залишити в будинках. Їхнє гасло: «Своїх не кидаємо» — ми його побачили з перших днів, тому що вони нікого  забирали. А коли були масові обстріли, коли наші хлопці їх тиснули, вони просто всіх на простирадлах зносили на край села. Там була така величезна яма. І вони просто скидали туди трупи і  трамбували танком. Це те, що ми бачили, і можемо підтвердити. Якщо вони так до своїх ставилися, можна собі уявити, як вони ставилися в селі до тих, хто там проживав. У середині квітня з’явилася інформація, що в центрі села підпалили  магазин “Мрія”, і що там знайшли 8 обгорілих трупів. Люди тихенько говорили, що односельчан закатували рашисти. 

Коли ми порахували загиблих, тільки серед знайомих було 58 людей. Як вчителька з Донеччини в окупації вижила

Перед кожним великим святом був масовий обстріл. Вони стріляли в бік Вугледару. У наших хлопців не було такої кількості снарядів. Вони відповідали не так часто, але ми молилися, аби наші відповіли. Ми розуміли: поки вони там – ми тримаємося. Коли окупанти не чули відповідь із Вугледару, вони просто розвертали свою зброю, і снаряди летіли вже в наш бік, прямо по селу, людям, будинкам. Якщо дуже довго ніхто не відповідав, вони розвертали на нас Сонцепьокі (радянська важка вогнеметна система, – РГ). 28 травня вони кілька разів запустили цією зброєю по селу, по різних  кварталах. У селі 7 вулиць, достатньо велике. І вони тренувалися кидати по нас снарядами. 

 “Знайшли тільки їхні рештки. Без голів, рук, ніг. Ховали у коробці”

На Пасху, 27 квітня, мої сусіди, з якими ми весь час виживали, подружжя Юлія та Дмитро Коти, відвезли сина до Макіївки, адже обстріли були постійними, і у нас не залишилося цілих будинків, у кожен були прильоти. І коли вони поверталися назад, на блокпосту між Єгорівкою та Павлівкою стояли деенерівці. 

Вони були найгіршими серед тих, хто приходив, тому що стріляли по підвалах, або могли кинути туди гранату. І ось саме денеерівці спрямували їхню автівку на міни. Родина вже бачила свій будинок. Але, під’їжджаючи до дому, машина наїхала на міну. 28 квітня знайшли тільки їхні рештки. Без голів, рук, ніг. Ховали у коробці. За будинком. Звісно, дуже страшно. Вчора ти з цією людиною розмовляв, а сьогодні її вже немає. А 28 травня Сонцепьоком влучили у їхній будинок. І в цей день загинула мати Юлії. Її поховали біля доньки, на городі. А вночі обстріл продовжився. І згорів будинок. 

Коли ми порахували загиблих, тільки серед знайомих було 58 людей. Як вчителька з Донеччини в окупації вижила

Також загинула моя колишня учениця, дуже гарна людина, Олена Коломійцева. Із батьком Сергієм Шутовим вона готувала їжу на подвір’ї. Прилетів снаряд. Їй відірвало ногу. У селі майже не залишилося автівок, аби вивезти поранену. Чоловік Олени бігав, шукав, хто відвезе її у Волноваху в лікарню. Але коли знайшли, вона була вже в тяжкому стані. І коли її привезли у Волноваху, вона померла від шоку. 

Батько отримав важкі поранення. Його військові відправили у Донецьк. Терміново була потрібна операція. І йому довго не говорили, що доньки немає. Взагалі враження таке, що прийшли нелюди на нашу землю просто нищити. Коли запитували, кого вони тут шукають, окупанти відповідали: “Ми прийшли вбивати нациків. Але в цьому селі їх немає. Мабуть, є в наступному”. Люди просто прийшли погратися, але з такими страшними наслідками. 

“Чоловік побачив племінників, роздягнених до спідньої білизни, на цементному полу”

7 квітня на склад, який знаходився в селі, прийшла група спецназу. Вони шукали ДРГ. А побачили моїх племінників. Вони годували там зграю мисливських собак. Хлопців взяли в полон. Чоловік пішов на склад подивитися, що сталося. І побачив племінників, роздягнених до спідньої білизни, на цементному полу. Коли озирнувся, за ним стояли кілька орків. Чоловікові стало дуже зле, він не їв зранку, дуже впав цукор і його відпустили, а хлопців ще тримали до другої години по обіду. Не давали одягнутися. Вимагали, аби вони розповіли, де хто живе, особливо ті,  хто підтримує Україну. Але хлопці сказали, що вони нічого не знають. Племінників відпустили. Потім ми дізналися, що ця група була знищена.

Читайте також: Дороги довжиною в життя. Колишній маріуполець розповів, як вивозить людей з окупації

Отримав інвалідність у 27 років 

Ще один випадок, який сильно запам’ятався. Це було 5 червня. Кілька людей привозили з Волновахи хліб, цукор, крупи, сірники, свічки. Спочатку возив Євген Венгер. Але потім перестав це робити, тому що його теща, коли було пряме потрапляння снаряда, загинула. І він із дружиною та дітьми переїхав до Волновахи. Продовжував возити ще один хлопець, Боря. Але він возив не тільки для односельчан, а й для військових. Переважно це були спиртні напої. Була така угода: він їм привозить, а вони дозволяють привезти щось людям. 

Так ось 5 червня в центрі села зібралося багато людей. Як завжди, поїхали племінники. В одного з них  — двоє діточок. Ми сиділи у  підвалі. Почався дуже масований обстріл. Почула, як мене хтось кличе. Вискочила з підвалу. Привели пораненого племінника Андрія. Із ним були ще двоє хлопців. У одного  — легке поранення живота. У іншого  — прострелена рука. У мене був хлоргексидин. Були бинти. Ми Андрію промили голову. Його туди поранило. Хлопці сказали, що, коли вони стояли у черзі, прилетів снаряд із сусідньої вулиці. Його цілеспрямовано кинули прямо в групу людей. Багато було поранених. Одній жінці відірвало половину стопи. Інша, падаючи, зламала у трьох місцях руку. Було поранення живота. Хлопці сказали, що бачили, як вояки стояли за будинком і сміялися. Вони знали, звідки прилетить,  кинули, аби залякати людей, щоб  перестали возити продукти.

Коли ми порахували загиблих, тільки серед знайомих було 58 людей. Як вчителька з Донеччини в окупації вижила

 

Коли ми виїхали, дізналися, що в Андрія був у голові уламок. Він сам про це не здогадувався. Просто голова постійно боліла. Коли звільнили Павлівку, його вивезли одним із перших. Тому що в Андрія  — двоє маленьких дітей, яких наші хлопці бачили з коптерів. За ними приїхала військова машина і військові сказали: «Ми тут бачили родину з дітьми». І військовий вивіз їх у Покровськ. Пізніше вони перебралися у Дніпро. І там Андрій їхав в автобусі і втратив свідомість. У нього почалися конвульсії. Його відправили в інститут ім. Мечникова. І виявили, що уламок застряг недалеко від стовбура мозку. Племінника врятувало тільки те, що навколо уламку утворився згусток крові. Йому зробили операцію. Уламок видалили. Але відтепер у нього епілепсія, яка буде з ним назавжди. Так у 27 років він отримав інвалідність, тому що комусь захотілося погратися. Хтось просто кинув у людей вибухівку. 

Читайте також: “Радіо “Смерть”: про що російські пропагандисти розповідають українським військовим

“Сім’ї завалювало в підвалах. Точну кількість загиблих ми не знаємо”

Ми бачили наш прапор над Вугледаром. Але нікого з села не випускали. У моєму дворі проходив ближній бій. Ми сиділи у підвалі. Орки бігли через нас. 9-10 травня був масований обстріл села. Загинуло багато людей. А в травні 2022-го зайшли українські ДРГ.  

7 червня ми поїхали. Вся дорога до Волновахи була засипана трупами. Їх не дозволяли забирати. 

Коли почали рахувати загиблих, тільки знайомих було 58 людей. А потім ми дізналися, що зникли цілі родини. Сім’ї завалювало в підвалах. Точну кількість загиблих ми не знаємо. Понад 3 тисячі було в селі. Зараз там нема нікого. І ніколи Павлівка не буде відновлена. Там все заміновано та зруйновано”.

Залишити відповідь