Вагнерівці закатували і вбили двох синів: історія вчительки з Донеччини

Вагнерівці закатували і вбили двох синів: історія вчительки з Донеччини

У Володимира була куля в лобі. У Віталія вибиті очі. На них лежали медалі. Як окупанти вбили двох синів учительки із села Іванівка на Донеччині.

Під час повномасштабного вторгнення Ірина Почанкіна з двома синами жила в селі Іванівка Волноваського району Донецької області.

10 березня 2022 року туди зайшли російські військові.

11 березня вони закатували середнього сина Віталія Почанкіна. Поруч із ним загинув його молодший брат Володимир.

З перших днів повномасштабного вторгнення брати допомагали військовій частині в Іванівці, вказували на місце розташування ворожої артилерії. Коли частина із втратами відступила, хлопці залишилися в селі з хворою матір’ю. Володимира та Віталія здали окупантам місцеві колаборанти.

Про вбивство дітей Ірина Почанкіна розповіла Реальній газеті. Далі її пряма мова.

Підготувала Наталя Дєдова, спеціально для Реальної газети

24 лютого вранці мій середній син Віталій зайшов до будинку  і сказав: “Почалася війна”. Ми з молодшим сином Володимиром не повірили.

Старший син Андрій жив у селі Криве Озеро на Миколаївщині. Він зателефонував нам і сказав, що  вже вступив в ТРО і запропонував нам виїхати.

Однак ми не змогли, бо не було машини. Та й не думали, що буде так серйозно. Закупили продукти та корм для котів, яких у нас було близько 20. 

Вагнерівці закатували і вбили двох синів: історія вчительки з Донеччини

1 березня був мій день народження. А ми з початку вторгнення три дні сиділи у погребі, адже були дуже сильні обстріли. Хата дрижала, скло летіло. Я була дуже збентежена і майже втрачала свідомість від страху. Весь час говорила: “Боже, поможи”!

Хлопці допомогли вилізти  з погреба, розтопили хату. Зварили гречку з котлетами. Так ми востаннє разом святкували мій день народження. Потім вони принесли мені теплої води. Я вмилася, помила ноги. І хлопці мене майже на руках віднесли до погреба.

Ми рідко виходили на вулицю. Іванівку накривали ГРАДи.

Вагнерівці закатували і вбили двох синів: історія вчительки з Донеччини

Сини познайомилися з українськими військовими, які відступили до нас з Хлібодара. Віталій розповідав, що  показав нашому розвіднику  місце, де ховалися війська окупантів. Він також запрошував військових до будинку поїсти, бо у них були тільки сухпайки.

Я весь цей час сиділа у погребі. Село сильно обстрілювала артилерія. Двигтіло все.

Невдовзі наші війська почали відступати. 10 березня у село зайшли  штурмові бригади вагнерівців.

Вони схопили моїх синів, і примусили їх  роздягнутися догола,  дивилися, чи нема у них  тату з українською символікою, а  на плечах — синців від автомата.  Нічого не знайшли, і пішли.

Я думаю, синів здали. У нас  жив один хлопець, який служив у війську “ДНР”, але його наші відпустили.  Коли наша бригада розташовувалася біля його будинку, бачили, як він виходив і дзвонив комусь, а після цього починалися обстріли.

Читайте також: Я не знала, що їду на обмін. Слідча з Маріуполя Мар’яна Чечелюк про своє повернення з полону

11 березня вагнерівці прийшли ще раз і витягнули з підвалу моїх дітей. Перед тим зробили обшук у хаті, де знайшли дві медалі за участь в АТО.

Я залишилася у погребі, бо росіяни витягнули драбину, щоб я не могла вилізти.Кинули мені у льох хлібину і сказали, щоб я не вилазила три дні.

Вагнерівці закатували і вбили двох синів: історія вчительки з Донеччини
Віталій

Коли Віталій почав їм щось говорити, окупанти зі всієї сили вдарили його об шлакоблок. Я тоді втратила свідомість, не кинулися їх спасати, бо  я не мала сил. Так я пролежала у погребі, поки не почало світати.

Зранку я зрозуміла, що льох був відкритий. Я поставила на стіл стілець, щоб вилізти, але не вийшло. Потім я вхопилася за етажерку, підсунула драбину і змогла вибратися. 

Поповзла до сусідів, щоб спитати, що з синами. Хоча знала, що їх вже нема. 

Хлопчики лежали на сусідній вулиці, вкриті шматиною. У Віталія була повністю перебита рука. Кістка світилася. Біля них чергував вузькоокий росіянин. Він здивувався, як я змогла вилізти.

Я попросила, щоб він дав мені подивитися на дітей. У Володимира була тільки куля в лобі. У Віталія були вибиті очі. На них лежали медалі. 

Вагнерівці закатували і вбили двох синів: історія вчительки з Донеччини
Володимир

Поховати синів мені не дозволили.

Через якийсь час штурмові загони відступили. В село вступили “денеерівці”. Разом із колишнім чоловіком ми взяли тачку, щоб перевезти тіла дітей. Я їх помила і переодягала. Я  змогла роздивитися, що у Віталія було понівечено все обличчя, переламані кістки, зуби розкришилися на пісок. Вони їх у вуха били прикладами. Я не знаю, як довго вони катували моїх дітей, але ці жахи переповнюють мене досі.

Кладовище було заміновано. Яму копали у дворі у садку. 

Першим до ями поклали молодшого Вовчика. Потім середнього Віталія. Його голова повернулася до Вовчика. Поклали цукерки, цигарки та подушечку.

Наступного дня я побачила у ві сні Вовчика, він був  дуже щасливий, плив по річці на скейтборді.

На ранок до мене  прийшов бурят і сказав: “А что, бабка, можно я приду вечером  погрею тебя?”.

Я здогадалася, що він хоче, але нічого не відповіла. Хату закрила і на три дні пішла до родичів. Коли повернулася, побачила, що у хаті були обшуки, що шукали – не знаю.

Потім, коли відбувалася фільтрація, мене та чоловіка хотіли забрати в МГБ, тому що наші сини були атовцями. Один з емгебістів погрожував розстрілом.  Потім він пішов, поговорив з кимось по рації у машині, потупив очі вниз і сказав: “Извините, ваших детей расстреляли по ошибке”.

Я упала в сніг і почала плакати.

Вагнерівці закатували і вбили двох синів: історія вчительки з Донеччини

Згодом у село приїхала моя мати. Коли вона дізналася, що онуки вбиті, втратила свідомість.

Потім вона забрала мене до себе. У них вдома, в селі Веселе, було світло, до того ж вона мною опікувалася. Але потім ми повернулися в Іванівку, щоб прибрати  могилку та  навести лад у хаті. Коли мама поїхала, за мною знову приїхало МГБ.

Посадили в машину і сказали, щоб я готувалася до допиту. 

Я напилася заспокійливих і поїхала. Вони повезли мене в хату, де був їхній штаб. Погрожували, що посадять мене на 25 років. З’ясувалося, що здала мене моя кума. Вона у 2014-му разом із чоловіком організовувала “референдум” про приєднання до Росії. Коли наші прийшли, я підтвердила слідчим органам, що вона була головою комісії.Ось вона мені і помстилася, заяву на мене написала. 

Читайте також: Питали у дітей про ставлення до Зеленського: історія родини з Луганщини, яку депортували в Росію

Допитували  мене близько двох годин, не били, але тиснули морально.  Я запропонувала їм гроші, які зібрали вчителі на похорон моїх дітей. Вони взяли ці гроші й сказали, щоб я йшла працювати у школу.

Однак після цього я зрозуміла, що треба виїжджати. Адже вони не дадуть мені спокою, бо той арешт —  це була перша звістка. Якби я там залишилася, то була б або у тюрмі, або в ямі, просто б десь мене вбили”.

Зараз Ірина Почанкіна живе з родиною старшого сина в селище Криве Озеро Миколаївської області. ЇЇ син Андрій Почанкін продовжує мститися за братів та боронить Україну від російської навали у лавах ЗСУ. Село Іванівка, де були вбиті Володимир і Віталій, досі під окупацією.

Віталію Почанкіну було 36 років, молодшому, Володимиру,  31 рік.

Володимир закінчив Мелітопольський юридичний інститут. Працював у поліції. У нього було багато друзів.

Віталій був опорою родини.  Готував їсти, садив город, піклувався про тварин.

Ці чоловіки жили на своїй землі, і були закатовані і вбиті тими, хто прийшов “звільняти”.

Коли Іванівка буде деокупована, сподіваємося, що вулицю, де жила родина, перейменують на честь братів-героїв, а військові злочинці, які їх катували, будуть знайдені та покарані. Звісно, якщо вони вже не в пеклі разом зі своїм біснуватим ватажком. 

Це найменше, що ми можемо зробити заради них.  

Залишити відповідь