Провулок Ялівцевий, 5. Ця адреса вказана як місто реєстрації у довідках та деяких інших документах майже ста вимушених переселенців, які живуть у місті Дніпро. У «Шелтері переселенців Луганщини» отримали тимчасовий прихисток 96 людей з Луганської і Донецької областей. Зокрема – близько 30 дітей та підлітків. Також серед мешканців шелтеру – чимало пенсіонерів. Переважна більшість дорослих мешканців – жінки.
Сергій Іващенко, спеціально для Реальної газети
Життя під «акомпанемент» реву
Якщо вдень шелтер відвідає необізнана людина, напевне вона неабияк здивується, коли почує з-за паркану рев і гарчання, схожі на звуки з фільмів про Годзіллу. Дійсно, по інший бік паркану живуть… динозаври. Щоправда, не живі, а механічні, з «Динопарку», розташованому у парку відпочинку «Зелений гай», з яким межує шелтер.
Переселенці з Донбасу живуть там, де раніше розміщувався дитячий санаторій. Табличку із назвою цього закладу можна і зараз побачити біля входу в шелтер. Поруч — інформаційні таблички про надання цьому місцю тимчасового проживання допомоги від різних міжнародних організацій. Інформація про те, що тут — «Шелтер переселенців Луганщини» — на дверях, і у вигляді не таблички, а — на паперовому аркуші, вставленому у поліетиленовий файл, прикріпленому до дверей липкою стрічкою.
На вході немає чергового. Але тут є щось на кшталт сусідського контролю. За тим, щоб на територію або в будівлю не пробралися чужинці, стежать усі мешканці. Вони дуже нервуються, коли хтось тривожить цей невеличкий світ. Якщо будь-хто з мешканців бачить незнайомця без супроводу іншого мешканця або адміністратора, обов’язково підійде розпитати.
До незнайомців тут ставляться з пересторогою.
«Ми втомилися, — каже одна з мешканок. — За ці два з чимось роки сюди хто тільки не приїздив: американці, європейці, київські та місцеві чиновники, активісти… Дайте спокій врешті решт!».
Ця жінка жила в одному з міст Луганської області, окупованих Росією у 2022 році. Була серйозно поранена під час російського обстрілу. У Дніпро її привезли діти. І зараз, коли відтоді пройшло вже понад два роки, наслідки того поранення даються взнаки. Але жінка рішуче налаштована повертатися, не зважаючи на те, що її місто – окуповане.
«Не фотографуйте мене і не знімайте на відео! Я не хочу ніде «світитися», щоб нормально пройти блокпост, коли повертатимусь додому», — каже вона.
«Я повернуся, — продовжує жінка. — Повернуся, бо не уявляю себе ще десь, окрім свого дому. Там – квартира, де я у 2021-му зробила ремонт. Раділа, що спромоглася на це хоча б перед виходом на пенсію. Хотіла пожити у своє задоволення. А вийшло… Важко про це говорити… Але я повернуся туди. Врешті решт, там – могили батьків, бабусь і дідусів. І коли прийде мій час, я хочу, щоб моя могила теж була там. Тільки там! Я не хочу прожити поза рідним містом стільки, щоб десь на чужині зустріти смерть!»
На запитання про життя в шелтері відповідає коротко:
«Нормально я тут живу. Для нас багато роблять. Перший рік ми не платили за проживання, отримували непогану гуманітарну допомогу. Нам благодійники навіть гаряче харчування привозили. Звісно, зараз можливості тих, хто може допомагати — значно менші. Але ж ми маємо дах над головою, умови для життя. Це — головне. Я так розумію, ви хочете знати про наш побут. Він — нормальний».
Зараз проживання у шелтері — платне. Називається це «членські внески» — 1500 грн з людини щомісячно. Витрачаються ці гроші на орендну плату, яка становить 72 тисячі гривень на місяць (4% балансової вартості будівлі) і на оплату комунальних послуг.
Живуть мешканці шелтеру або в окремих кімнатах, якщо це — родина, або у кімнатах на кілька людей, у кожного є ліжко-місце.
Чимало вдалося зробити завдяки допомозі різних гуманітарних організацій, здебільшого — міжнародних. Саме вони надали шелтеру меблі, сантехніку, побутову техніку, різний інвентар та ще багато чого.
Питаємо жінку про обізнаність щодо державних програм допомоги переселенцям, у тому числі — і допомоги у пошуку тимчасового житла.
«Не знаю я про такі програми, — каже вона. — І не вірю, що проблема ВПО колись буде вирішена. Бо державі ми, переселенці, не потрібні. На відміну від мене мої діти не хочуть повертатися на Донбас. Вони тут знайшли роботу. Онуки тут навчаються. Але які у них перспективи? Ох, не знаю… Вибачте. Не можу більше про це говорити…».
На очах у жінки виступають сльози. Вона неспішно йде з двору шелтеру, де ми спілкувалися, у бік приміщення. Але зупиняється неподалік входу. Сідає на лавку біля ґанку, дістає з кишені смартфон і «гортає» новини.
Скоріше за все, ця жінка — не єдина мешканка шелтеру, хто втомився від надмірної уваги до цього прихистку. І, може, не єдина з тих, хто має намір повертатися додому навіть на окуповану територію.
Під час нашого відвідування «Шелтеру переселенців Луганщини» в його дворі проводилася фотовиставка «Незламні лідерки», де були представлені портрети активісток жіночого руху.
«Не знімайте мене!», — казали відвідувачі заходу, коли бачили, що кореспондент «Реальної газети» робить відео.
На запитання «Чому ви не хочете, щоб вас знімали?» відповідали коротко: «Просто не хочу».
Мешканцям шелтеру розповідали про активісток і волонтерок, зображених на представлених на виставці фото. А за парканом ревіли і гарчали механічні динозаври, лунали дитячі голоси.
Читайте також: Додому шляху нема. Як три покоління однієї родини з Донецька тікають від війни
Або розширення, або евакуація
«Ми відкрилися у квітні 2022 року. Нам, громадській організації «Світло культури», допомогла чеська неурядова організація People in Need (Людина в біді). Ініціативу підтримала і міська влада Дніпра: надала в оренду приміщення, яке станом на 2022 рік не використовувалося. Думаю, цей проєкт — один з найшвидше реалізованих проєктів такого масштабу», — розповідає керівниця «Шелтеру переселенців Луганщини» Ганна Рясна.
Першими мешканцями шелтеру стали 35 людей, які виїхали з Луганської області, переважно — з населених пунктів, окупованих у 2022 році. Є й колишні мешканці населених пунктів, окупованих у 2014 році.
Сама Ганна Рясна до 24 лютого 2022 року жила у Лисичанську. Має педагогічну освіту. З 2011 року працювала у міському палаці культури: завідувачкою сектора, заступницею директора, режисеркою дитячого театру, директоркою. У 2021 році очолила Луганський обласний центр підтримки молодіжних ініціатив.
«Наша родина, — розповідає пані Ганна, — виїхала з Луганщини у перший день повномасштабного російського вторгнення. Мій чоловік — військовий, тому ми не вагалися».
У місті Дніпро Ганна Рясна опинилася, бо саме туди її чоловіка направили на нове місце служби. І разом з кількома однодумцями вирішила створити прихисток для переселенців, потік яких був тоді дуже великим.
З 96 теперішніх мешканців шелтеру більшість — матері-одиначки з дітьми. Є також чимало літніх людей.
«Пенсіонери, які у нас живуть, — розповідає керівниця шелтеру, — здебільшого отримують мінімальну пенсію. Взагалі, наші пенсіонери — дуже тригерна історія. Часто це — самотні люди при тому, що мають дітей. Але діти живуть за кордоном, куди або не можуть взяти батьків, або ж батьки самі відмовляються їхати. Пенсіонери, які тут живуть, отримують дуже невеликі пенсії. Шелтер для них — єдина можливість мати дах над головою».
Коли ми заговорили про державну допомогу, яку в Україні можуть отримати ВПО, зокрема, — допомогу у розв’язанні житлових питань, пані Ганна визнала, що ця допомога дуже і дуже недостатня:
«Я не можу говорити про загальну картину, бо не маю відповідної інформації. Але у Дніпрі не створена черга для ВПО на отримання соціального житла. Таке право мають ветерани, люди з інвалідністю. Механізму, завдяки якому до такої черги можуть потрапити ВПО, немає».
Вона також зазначила, що досі не врегульовані важливі питання, пов’язані з місцями компактного проживання ВПО на кшталт «Шелтеру переселенців Луганщини»:
«Ми працюємо згідно з постановою Кабміну «Деякі питання функціонування місць тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб» № 930 від 1 вересня 2023 р. Цією постановою передбачена можливість надання місцям тимчасового проживання ВПО компенсації за оплату комунальних послуг. Але немає механізму, згідно з яким можна отримати таку компенсацію. Ми опрацьовували це питання з юристами міського комунального підприємства «Жилсервіс-5», з яким тісно співпрацюємо. На жаль, поки що — безрезультатно».
Втім Ганна Рясна каже, що в цілому задоволена співпрацею з міською владою:
«Нам багато у чому йдуть назустріч. Зокрема, під час російських обстрілів в нашому районі були кілька прильотів, внаслідок яких у нас вибивало вікна. Працівники підприємства «Жилсервіс-5» дуже швидко усе ремонтували».
Ганна Рясна — членкіня Координаційної ради з питань внутрішньо переміщених осіб у місті Дніпрі.
На запитання кореспондента «Реальної газети» про те, чи не вважає вона такі структури, як створені за ініціативи влади ради ВПО, декларативними і навіть декоративними, відповіла:
«Ради ВПО — дорадчі органи, створені для комунікації переселенців з владою на місцях. Як на мене, такі ради потрібні, бо саме завдяки їм ВПО можуть спілкуватися з владою та інформувати її про свої проблеми. Щодо Дніпра, то я вважаю таку комунікацію ефективною, у нас — непогана взаємодія».
Пані Ганна каже, що через ситуацію на фронті, насамперед — просування російських окупантів на Донеччині і дуже ймовірне зростання кількості вимушених переселенців, зараз йде підготовка до розширення шелтеру. Зокрема, нещодавно керівництво закладу домовилося з міською владою про розширення орендованої площі на сто квадратних метрів.
«Це — додаткова площа у будівлі, де ми розміщуємося. Але я не виключаю, що у разі істотного збільшення кількості ВПО доведеться просити владу про надання приміщень у якихось інших будівлях»,— каже керівниця «Шелтеру переселенців Луганщини».
Договір про оренду приміщень укладений з міською владою до 2028 року. А потім…
Втім, теперішня ситуація не дуже сприяє стратегічному плануванню. Ганна Рясна каже, що її найзаповітніша мета — повернутися на визволену від окупантів Луганщину. Але йдеться й про інший теж зараз ймовірний розвиток подій:
«Якщо ситуація на фронті істотно погіршиться і бойові дії перекинуться на територію Дніпропетровської області, нам доведеться шукати партнерів у західних регіонах України, а також шукати можливості для переміщення туди мешканців шелтеру, бо це у переважній більшості — представники найбільш вразливих категорій населення: діти, жінки, люди літнього віку».
Читайте також: Можуть знадобитися табори для переселенців: евакуаційник про виїзд мирних з Донеччини
Величезна комунальна квартира
Лоліта Глотова — єдина мешканка «Шелтеру переселенців Луганщини», яка не тільки не заперечувала згадуванню її ім’я та прізвища, але й погодилася на відеозйомку.
Лоліта — двічі переселенка. У 2014 році, коли вона ще навчалася у школі, її сім’я переїхала з окупованого Росією міста Алчевська у місто Лисичанськ. Там Лоліта закінчила школу і Луганський національний університет. Працювала у палаці культури — тому самому, який колись очолювала Ганна Рясна.
«Про розпочату Росією повномасштабну війну проти України, — розповідає Лоліта Глотова, — я дізналася вранці 24 лютого 2022 року. Мені зателефонувала колежанка. Потім я подивилася новини і пішла на роботу. У палаці культури ми створили те, що потім стали називати «Пункт незламності». Створили у підвальному приміщенні умови для перебування там людей під час обстрілів».
Виїхала Лоліта з Лисичанська у квітні 2022 року. Спочатку деякий час жила у місті Тернівка Павлоградського району Дніпропетровщини. А потім Ганна Рясна запросила у Дніпро працювати у «Шелтері переселенців Луганщини» і займатися громадською діяльністю.
«У шелтері, — розповідає Лоліта, — я спочатку працювала з дітьми. Зараз зосередилася на громадській діяльності. Беру участь у створенні молодіжних центрів у Дніпрі та Кривому Розі».
На запитання про відмінність між переселенцями, які виїхали з окупованих територій до 2022 року і людьми, які стали ВПО вже під час повномасштабної війни, вона відповіла так:
«Серед переселенців першої хвилі є люди, які вже зовсім інтегрувались, і вони не говорять про свою ідентичність, про свою малу батьківщину. Хоча є й такі, хто досі вважає себе саме людиною з Луганщини, з Донеччини, і навіть через 10 років воно все одно болить. Якщо говорити про мене, то до мене ставлення наразі інше, ніж коли я приїхала вперше з Алчевська. Тоді не було трагедії для всієї країни, і більше постраждала саме наша область. Тому коли я приїхала, то до мене було ставлення не дуже гарне, упереджене. Навіть називали сепаратисткою. А зараз ця страшна війна, ця біда об’єднала всіх українців».
Олеся виїхала з тимчасово окупованої Росією території України у 2022 році, хоча й жила у місті Стаханові, яке ще у 2014-му увійшов до складу так званої «ЛНР».
«До 2014 року, — розповідає жінка, — наше місто жило відносно непогано. Хоч тоді у нас вже фактично не існувало вугільної галузі, але працювали інші промислові підприємства. Наприклад, феросплавний, вагонобудівний заводи. Те, що було після 2014-го, можна схарактеризувати одним словом — занепад».
Жінка каже, що у 2022 році ухвалила остаточне рішення: в окупації їй та двом її дітям нема чого робити. Спочатку поїхала у Київ, потім переїхала у Дніпро, і зараз живе у «Шелтері переселенців Луганщини». Займається відновленням та приведенням до ладу документів і шукає роботу за своєю спеціальністю — інженерка-проєктантка.
Про життя у шелтері його мешканці розповідають дуже неохоче. Лише кажуть, що живуть нормально. Можливо, це можна пояснити бажанням людей таким чином захистити від стороннього втручання свій маленький світ.
«Шелтер переселенців Луганщини» — це не гуртожиток, а, скоріше, дуже велика комунальна квартира, де люди живуть у різних кімнатах, але мають спільні кухню та санітарні кімнати. Є й громадський простір – просто неба і під дахом. Є й ігрові кімнати для дітей та підлітків.
Щоправда, відчувається брак місця для побутово-господарських справ. Тому, наприклад, той же розташований у приміщенні громадський простір використовується у негоду для розміщення там сушарок з випраними речами.
Під час відвідування шелтеру не відпускало враження, ніби відвідуєш не місце компактного проживання вимушених переселенців, а якусь закриту спільному на кшталт колонії амішів у США. Настільки мешканці піклувалися про власну приватність. Не виключено, що спрацьовувало властиве мешканцям закритих спільнот бажання тримати своє життя у таємниці хоча б від сторонніх людей, бо всередині спільноти наявність у людини власного, закритого він інших життя — річ дуже проблематична.
«Життя у спільноті нагадувало реаліті-шоу, де всюди — нескінченні камери відеоспостереження: кожному вчинку, слову та справі були свідки, ніщо не залишалося непоміченим», — писала азербайджанська письменниця Егана Яшар кизи Джаббарова у романі «Руки жінок моєї сім’ї були не для письма» про життя свої національної спільноти у РФ, але ці слова згадувалися й у «Шелтері переселенців Луганщини».
Втім, попри усі моменти з життя шелтеру, які можуть засмутити стороннього спостерігача, у цієї установи та їй подібних є одна безперечна перевага: в умовах, які зараз є в Україні, саме місця компактного проживання — єдина можливість мати дах над головою для значної кількості вимушених переселенців.
Читайте також: “Хочеш вилікувати пораненого — сама держава не потягне”, — лікарка з Луганщини про допомогу військовим і ВПО
