Лікарка з Луганщини Оксана Мироненко стала героїнею документального фільму про Україну британського актора та письменника Стівена Фрая. Митця вразила ця жінка, яка привела з собою кілька своїх пацієнтів — військових з ампутованими кінцівками.
“Я сподіваюся, що вся Росія зникне”, — заявила Оксана іноземцю.
Сама лікарка родом з Довжанська (раніше Свердловськ), Луганської області. У 2014 році вона і вся її родина переїхали у Бучу. У 2022 році у Бучі вбили маму Оксани Мироненко, а її батько отримав важкі поранення, і щоб врятувати його Оксана сама зробила йому операцію в одній з лікарень по дорозі в евакуацію.
На честь загиблої матері Оксана з сестрою створила благодійний фонд. З 2022 року вона допомагає евакуйованим немічним і пристарілим людям з прифронтових територій та опікується ними на підконтрольній території. Також Оксана бере участь у роботі патронажної служби “Азова”, займається пораненими бійцями та військовими, яких звільнили з російського полону.
Про розмову зі Стівеном Фраєм, про свою діяльність, про проблеми літніх ВПО та поранених бійців і про повернення на рідну Луганщину Оксана Мироненко відверто розповіла Реальній газеті.
Підготувала Яна Осадча
— Оксано, розкажіть про те, як ви потрапили у фільм Стівена Фрая і які у вас враження від нього?
— Насправді це все випадковість. Мене порекомендував мій колега зі Львова, який вирішив, що я – “цікавий експонат”. Мене попросили взяти своїх хлопців з ампутованими кінцівками. Ми прийшли.
Щодо фільму, то у плані зйомок і режисури, постановки — все круто. Я показана, як фанатичка, може так і є з їхнього погляду, але щоб судити людину, треба пройти її шлях.
Там були різні герої, але всіх нас об’єднували втрати: жінка, у якої чоловік загинув, поранений військовий, який втратив брата. Вони показують, як почувають себе українці, яких торкнулася війна.
Так, ми всі вмотивовані, але нашу мотивацію передали неповно. Не розкрили біль, а показали нашу реакцію.
Звісно, дуже добре, що вони приїхали, що підіймають тему війни і людей, розповідають, що тут — трагедія, але жодна людина, яка далеко, не відчує того, що відчуваємо ми.
— Знаю, що ви допомагали вивозити з прифронтових територій літніх людей і опікувалися ними після евакуації. Як зараз у них справи, чи вдалося всіх розподілити, чи розселити?
— Знаєте, всі наші державні програми з ментального здоров’я на 90%, на мою думку, це — відмивання грошей і часто безглуздо. Виділено багато коштів та ресурсів: треба ліпити, малювати — і стане краще. Але в державі досі, через 2,5 роки великої війни, присутня величезна проблема — військовим та цивільним просто нема де жити.
Частина моїх переселенців зараз хто у терцентрах (будинках для людей похилого віку), а хто — досі у лікарнях. Однак за новим законом вони тепер можуть перебувати у лікарні на паліативних ліжках не більше 180 днів. Довший період державою не фінансується.
Мені дзвонять із лікарень і кажуть: “Оксано, забери їх звідси, ти нам привезла, ти і забери”. Доводиться 80-річних бабусь возити туди-сюди. Дуже великий ризик, що когось не довеземо, у людини стрес через переміщення, серце відразу здає, погіршується стан розуму. Тим більше, що люди травмовані.
В одній лікарні, щоб впоратися з бабусею, поліцію викликали! Не психіатра, а саме поліцію. Я своїми переселенцями опікуюся, беру знайомого психіатра, сідаємо у машину і їдемо вирішувати проблему. Лікування їм розписуємо, потім купляємо і привозимо ліки.
Наразі понад тисяча цивільних маломобільних ВПО перебувають у лікарнях по всій Україні. Це люди, у яких немає рідних і які потребують догляду.
Рік тому я порушила питання на рівні міністерств. Однак досі соціальна сфера у вирішення проблеми не включилася. Мені кажуть, що на це немає грошей. На ментальне здоров’я є, на послуги з консультування також, а на бабусь – забезпечення базових потреб житла, їжі, гідного життя – нема.
В лікарні, з якою виписують старих людей в нікуди (на вулицю) з пенсією 3000 грн, яким ніде жити зовсім, які лежачі, не можуть про себе турбуватися, для персоналу проводять дорогі психологічні курси проти професійного вигорання…
Я бачу: на одній маленькій території одні люди гинуть від бідності, а їхні сусіди страждають від ментальних проблем.
— Нові переселенці літнього віку продовжують прибувати, адже війна триває. Куди їх розселяєте?
— Так, зараз теж їдуть, але тепер є хоча б проміжні шелтери, щоб документи оформити, а раніше не було. Все самі, як волонтери робили.
Біда в тому, що літніх людей ніхто не хоче брати. Я наразі опікуюсь понад 50 літніми людьми. Для того, щоб кудись розмістити кожного з них, треба провести безліч перемовин. Тут вже все на репутації моїй: у багатьох лікарнях знають, що я своїх пацієнтів всім забезпечую, і підгузками, і їжею, і ліками.
— А як справи з військовими? Ви також ними опікуєтеся? Чи тут держава краще справляється з наданням допомоги і реабілітацією?
— Не думаю. Ось взяти, наприклад, протезування. Так, держава дає гроші на протез, але досі не врегульовані питання складних протезів – на них виділяють набагато менше грошей, ніж на прості, на дорогі якісні комплектуючі для коліна, ліктя, кисті не вистачає зовсім. Виділений державою бюджет на протезування на рік ще досі на 10 відсотків не реалізований, великі черги на протезування тільки збільшуються, пацієнти чекають місяцями на деталі, живуть в реабілітаційних центрах, лікарнях.
Реабілітація для пацієнтів з ампутаціями теж обмежена, бо більше 8 курсів реабілітації для кожної людини 14-21 день за рік закладам не оплачують. Поранені військові на милицях та кріслах колісних мають у медичних відпустках самі шукати собі реабілітацію, просити заклади або платити за реабілітацію.
Звісно, є амбіційні медичні заклади, які добре роблять свою роботу. Зокрема, центр “Незламні”, де є і ідея, і здоровий розвиток.
Однак, якщо ми візьмемо деякі лікарні в регіонах, то там – купа проблем. Одна з них — це асептика та антисептика. У рани медперсонал “лізуть” руками, рукавички не вдягають, але при цьому вимагають у коридорі вдягнути бахіли. У туалеті для співробітників мила нема. В одну палату кладуть пацієнтів гноєм і без гною.
На жаль, у нас немає сорокахвилинної евакуації пораненого бійця з поля бою у медичний заклад з високим рівнем надання допомоги. А після таких лікарень людина за тиждень доїжджає на 3-й етап евакуації з купою інфекцій.
З реабілітацією військових також чимало проблем. Був такий випадок: 20-річному військовому з Нікополя відірвало ногу та покалічило руку. Кукса була у поганому стані, але його списали зі служби за старою постановою через 4 місяці після поранення, як неперспективного для війська. Пенсії по інвалідності ще також нема, бо лише МСЕК проходить. У військові шпиталі його не беруть, бо списаний, у лікарні також, адже він вже використав усі безкоштовні дні реабілітації за програмою медичних гарантій. Такі правила: якщо у людини руки і ноги цілі, хоча увесь пошматований, йому лише від 28 до 42 днів дають на реабілітацію, а тим, хто втратив кінцівки – 168. Тобто, хлопець виявився нікому не потрібний, тільки мама була з ним поруч.
Ми взяли його під опіку. Я домовилася з лікарнею, хлопця госпіталізували, дуже хорошою командою його прооперували, зробили йому красиву ніжку, зробимо ще ручку. Можливо, заберемо у Київ на безкоштовну реабілітацію до колег, які отримали грант і реабілітують військових безкоштовно.
Добре, що у нашому фонді є напрямок — “Волонтерські операції”. Я зі своїми інструментами приїжджаю у лікарню і оперую разом з місцевими лікарями, а потім допомагаю вести пацієнта.
Я також маю честь працювати у патронажній службі “Азова”. Всі “азовці” лікуються під пильним наглядом. За кожним пацієнтом ходить медичний куратор і домовляється з лікарнями. Намагаємося зробити так, щоб пацієнт одужав. І лише 20% — це державне забезпечення, все інше — за гроші. Якщо ти хочеш ефективно вилікувати пораненого і полонених, то сама держава не потягне.
— Розкажіть про ваших пацієнтів, яким ви допомагаєте? До вас переважно з ампутацією звертаються?
— Так, дуже багато проблем з ампутацією, бо дуже складні травми. Проходить час, змінюються тканини, кістки та нерви продовжують рости, і виникають остеофіти, невроми, рубці, і все це болить, неможливо протезувати. Потрібна корекція та реконструктивно-пластичні операції, а шпиталі перевантажені. Дуже багато пацієнтів звертається саме з ампутаціями. Але хлопці мої класні. Одного навіть одружити хотіла. Написала про нього, і відразу три жінки відгукнулися.
Хлопці бачать в мені свою, тому ще в мене в очах теж є біль від втрати.
— З людьми після полону теж працюєте?
— Про полонених намагаємося мінімально казати. Коли йдеться про “азовців”, то як тільки десь виходить інформація, що з ними там робили, то на тих, хто там залишився, можуть виміщати злобу. Такі прецеденти були, і досить серйозні.
Скажу одне, я не бажаю жодній людині провести ані дня у полоні. Це дуже страшно, неправильно і не по-людськи.
Всім, хто там вижив і повернувся, потрібна допомога і багато часу, щоб відновитися. І не в державних санаторіях, а в спеціалізованих закладах. Спочатку потрібна фізична реабілітація, потім психологічна. Деякі стільки пройшли, що їм відразу потрібна психіатрія. Ці люди не завжди поводяться, як ми хочемо. Треба набратися терпіння, і дати їм можливість повернутися до нормального життя.
— Ви говорите, що державна система не справляється. У вас є ідеї, як вирішити проблеми ВПО та поранених військових ефективніше?
— Передусім, влада має послухати тих, хто реально цим займається, і у кого хороші результати. Не просто прийняти волонтерів раз на місяць, поговорити з ними, зробити спільне фото, а дослухатися. По цивільним є багато дієвих прикладів, як волонтери все придумали і реалізували без всякої допомоги держави і ресурсів. Просто взяти за приклад і зробити з цього державний стандарт.
В лікуванні військових є прекрасний приклад патронажної служби “Азова”. Чому б не реалізувати цей досвід у масштабному проєкті? Ця служба 10 років робить так, що бійці відновлюються та повертаються у стрій. Велика кількість хлопців без рук і ніг, після важких поранень відновлюються і воюють, при чому на повну котушку. Відсоток тих, хто хоче списатися після поранення, дуже маленький.
— “Азовці” — дуже вмотивовані
— Тому, що у них є ідея, а ще вони знають, що якщо з ними щось станеться, їх витягнуть, а у разі загибелі — не залишать родину і гідно поховають. Тут не кидають своїх, це дуже важливо.
Я прийшла у патронажну службу “Азова”, бо у нас збігаються цінності, і це честь для мене.
— Про Луганщину згадуєте? Вірите в те, що вона буде звільнена?
— Звісно. Я з дитинства мріяла про військову медицину, як підростуть діти – обовʼязково реалізую свою мрію. Зараз я мобільна, багато переміщаюся між містами, допомагаю в багатьох лікарнях.
Я лікую військових 90% свого часу. Поки в мене діти не самостійні, я приноситиму користь там, де можу, за своїм вибором.
З усіма хлопцями-військовими ми домовляємось, що на Луганщину на танку вони поїдуть спереду, а я ззаду за ними, але теж на танку.
Багато хлопців зі сходу воюють, і ми всі додому, звісно, хочемо. Я не знаю, коли це буде, але я дуже хочу, щоб коли-небудь це сталося.
