Здавалося б, зараз деокупація та повернення Луганська, як кажуть, не на часі. Судячи з ситуації в світі, навряд це відбудеться найближчим часом. Однак важливо, щоб регіон продовжував звучати в українському порядку денному.
Тому у чергову річницю подій так званої “руської весни”, з яких почалося відторгнення Луганська від України, Реальна газета звернулася до колишніх мешканців регіону з питаннями – чи готові ви повернутися у Луганськ, і в який саме.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Для когось Луганськ — це маршрутки, якими їздили з дитинства, для когось — рідні поля й степи, а для когось — спогади, що болять. Галина Русаневич у Валенсії подумки прокручує назви луганських зупинок, аби не втратити зв’язок із домом. Олексій Фалін зізнається: місто вже не буде таким, як було, і, можливо, його й не варто відновлювати. Катерина Мостова говорить про Луганськ як про місце великої роботи — над містом, і, головне, над людьми. А Ярослава Цибульська мріє просто доїхати додому українськими дорогами — без блокпостів і прапорів окупанта. Олександр Волчанський міркує, чи зможуть ті, хто виїхав, і ті, хто залишився, знайти спільну мову. А історик Олександр Набока попереджає: після деокупації Луганськ треба буде відновлювати не лише фізично, а й ідентично, повертаючи місто Україні. Микола Овчаренко говорить про катастрофу в медицині та людських стосунках, які зруйновані тотальним страхом. Їх об’єднує одне: кожен із них зберігає у серці Луганськ і хоче бачити його знову — вільним, українським, іншим. Але яким буде це “іншим”? І чи можливе повернення — додому, до себе?
Галина Русаневич, комунікаційниця: “Іноді я подумки сідаю в 132 чи 150 маршрутку і їду колами по місту”
Я народилася і більшу частину свого життя прожила в Луганську. У 2016 році я працювала у військово-цивільній адміністрації в місті Сєвєродонецьк, де обіймала посаду керівниці відділу комунікацій і була прессекретаркою голови. Станом на 2025 рік я мешкаю в Іспанії, у Валенсії, і вже понад 10 років працюю у сфері піару та комунікацій.
Попри життя за кордоном, ідентичність луганчанки для мене залишається ключовою.
Але для мене було і буде важливим завжди казати про себе: я — луганчанка. Навіть попри те, що в 21 рік я переїхала до Києва і прожила там до 2023 року. І навіть якщо я забуваю назви вулиць у Луганську — я все одно луганчанка. У першу чергу.
Іноді я подумки сідаю в 132 чи 150 маршрутку й їду колами по місту, проговорюючи назви зупинок, щоби не забути їх: і на Бакінських Комісарів, і на Якіра, і на Ювілейний. Це частина мого життя. І хоча це важко — це важливо для мене.
Я вірю в перемогу, і я вірю, що Луганськ відбудеться як українське місто. Вірю в це ще з 2014 року, і цієї віри мені вистачає, щоб відповідати всім — і друзям, і колегам, і за келихом, і без — що Луганськ був, є і буде українським. Я точно хочу повернутися. Для мене це не лише питання серця, це і професійна можливість — повернутися додому, взяти на себе відповідальність за розбудову міста й регіону.
Бо Луганськ — це не тільки місто, це цілий регіон. Коли ми говоримо Луганськ, ми маємо на увазі і Станицю Луганську, і Ювілейний, і Катеринівку — це глибинна частина нашого життя. Я хочу повернутися, хочу працювати для міста, для людей, для регіону. Готова взяти відповідальність. Я знаю, що є багато людей з активною позицією, як і я, які готові працювати, навіть напівволонтерськи, щоби відновити те, що ми втратили. Луганськ вже не буде таким, яким був, але ми, які бачили життя в інших містах, знаємо, як може бути. І ми можемо привезти ці рішення назад, додому, і почати діяти.
Перш за все потрібно буде подбати про елементарне — про безпеку людей і базову інфраструктуру. Без цього неможливо буде ані відновлювати громади, ані повертати регіон до життя.
Я думаю, що найперша проблема — це розмінування і поствійськова інфраструктура. Луганськ був, є і, на жаль, залишається окупованою територією, де стоять війська іншої держави — окупанта. Вони іменують ці землі, знищують наші міста, наші домівки. Багато хто з нас добре знає долю Рубіжного, Щастя. А хтось, можливо, навіть особисто бачив, що сталося із Сєвєродонецьком. І тому перше, що потрібно буде зробити — це гарантувати людям безпеку.
Луганщина — це край великих просторів, степів, які зараз перетворені на зону бойових дій і нашпиговані вибухонебезпечними предметами. Повернення до життя в таких умовах без розв’язання проблеми замінованих полів і лісів буде неможливим. Однак лише розмінувати територію недостатньо. Луганщині потрібен якісно новий підхід до відновлення. Йдеться не просто про те, щоб “повернути як було”, а про створення нових, сучасних і комфортних для життя місць, які зможуть залучити і підтримати тих людей, що пройшли через окупацію, війну, втрату домівок.
Ми маємо запропонувати сучасну, сталу, привабливу альтернативу. Таку, яка буде цікава не тільки тим, хто залишився і пережив окупацію, а й молодим людям, які зможуть знайти себе, реалізувати свої мрії саме тут, у рідному регіоні. Це мають бути сучасні рішення, які відповідатимуть потребам часу. І тільки тоді Луганськ і Луганщина справді зможуть повернутися до життя.
Читайте також: Три роки повномасштабної: як живуть окуповані у 2022 році Старобільськ та Сватове
Олексій Фалін, журналіст: “Як жити серед тих, хто кликав Росію та війну в мій дім?”
Росія вбила індустріальний Донбас. Треба бути клінічним ідіотом, щоб відновлювати важку промисловість у регіоні, який зруйнував сусід. Або, куди він може повернутися будь-якої миті на танках. Луганськ вже не буде таким, як раніше. І навіть не треба намагатися відновити там щось. Хіба що, залишити, як нагадування майбутнім поколінням, що буває, коли приходить Росія. Багато перспективних людей звідти виїхали чи виїдуть. Луганськ стане містом пенсіонерів. Але помітно це стане не одразу. Проте стане.
Власне, окупанти і так вже перетворили Луганськ на вітрину ‘русского мира’, де головне кредо не бути, а здаватись. Здаватись чимось кращим, аніж є насправді. Нам багато років доведеться виправляти ту кашу в мізках луганчан, яку туди напхали росіяни. Передбачаю низку конфліктів між тими, хто лишився і хто виїхав в Україну або на Росію.
Відновлювати інфраструктуру там вийде дорожче, аніж зрівняти все з землею та побудувати з нуля. Але, як показав досвід інших країн, все можливо. Головне — чи треба? Колись, вже у позаминулому житті, в луганського бізнесмена і кандидата в мери Ігоря Ліскі був проєкт “Луганськ майбутнього”. Там представлялися різні проєкти, як то будівництво метро і, здається, розвиток водного транспорту на річці Лугань. Тоді це здавалося нереалістичним, але за ці роки Луганськ на покоління віддалився від втілення тих ідей. З економічної точки зору, окупанти мало того, що зруйнували промислові підприємства Луганська та області, так за цей час Луганськ викреслили з ланцюга постачань та збуту. Відповідно, місто відстало навіть від тих не дуже прогресивних розробок, що мало.
Однак найстрашніше не те, що я перелічив, а як жити серед тих, хто кликав Росію війну в мій дім?
У мене періодично питають: чи повернусь я в Луганськ? Навряд. Там нема чого робити. Свого часу я прагнув кращої долі для свого міста. Зараз вважаю, що не треба йому заважати потихеньку конати. Думаю, за пару поколінь можна буде повернутись до теми перспектив Луганська. Проте зараз обласний центр буде лише бездонною ямою для будь-якої кількості грошей.
Читайте також: Місцеві як “третій сорт” і непотріб: яку допомогу отримує “ЛНР” від російських шефів
Олександр Набока, доктор історичних наук, викладач і професор ЛНУ ім. Т. Шевченка, краєзнавець: “Луганськ післявоєнний не може бути містом з назвами районів типу Артемівський, Ленінський, Жовтневий”
З 2014 року я не був у Луганську. І я не знаю, чи готовий туди повертатися. Напевно, є якась цікавість. Приїхати, щоб прислухатися до своїх відчуттів. Було б корисно. А далі б подивився. До кінця не розумію своїх почуттів.
Мені здається, що це буде місто, спотворене російським впливом. Росіяни ж завжди створювали з Луганська вітрину своєї присутності. Чи спроможна буде Україна, якщо звільнять Луганськ, щось подібне давати? Кидати пил в очі. Принаймні, я не відчуваю якихось райдужних почуттів. Скоріше, передчуття, що буде багато роботи, багато нерозуміння.
Луганськ став частиною великої пропаганди, і відновлення його української ідентичності стане викликом. Важливою стане принциповість та послідовність у діях.
Нам потрібні принципова гуманітарна політика та нульова толерантність до проросійського сліду. Луганськ післявоєнний не може бути містом з назвами районів типу Артемівський, Ленінський, Жовтневий. Ідеологічна боротьба повинна починатися з відкидання минулого.
Щодо економіки, потрібно не орієнтуватися на відтворення старої промисловості, а створювати інноваційну економіку. Але, чогось думаю, що розпочинати варто буде з аграрного сектора. Промислової слави Донбасу ми не відновимо, і не зобов’язані. На першому етапі головне — створити інвестиційні умови.
Важливо не відтворювати старі шаблони, а будувати нову економіку з нуля.
Мабуть, багато хто повернеться. Я був в Херсоні, і там люди мають досвід звільнення і відновлення свого життя. Можливо, коли перемога відбудеться, нам варто буде придивитися до досвіду херсонців і тоді, ймовірно, навіть ті, хто говорив, що не повернеться, відчує поклик рідного дому.
Читайте також: Там більше немає дому: як росіяни агітують повертатися в окупацію, і чому не варто вестися на ці поради
Катерина Мостова, фотографка: “Луганськ має стати військовим хабом”
Я хочу повернутися… Ну, я б так не сказала. Раніше я взагалі відштовхувала від себе цю думку. Я розуміла, що не хочу туди повертатися. Та з часом я дійшла до висновку, що після перемоги там буде дуже багато роботи. Потрібно буде запускати програми — і культурні, і просвітницькі. Треба буде розповідати про Україну, про українців. Бо за ці роки там виросло покоління, яке ненавидить Україну, яке виховане на російській пропаганді. І я думаю, що там треба буде працювати не лише з містом, а й із людьми, їхньою свідомістю. Це буде, мабуть, навіть складніше, ніж просто відбудувати.
Ідентичність Луганська дуже змінилася. Я це бачила ще у 2014-му, коли їздила забирати речі. Люди там вже тоді ненавиділи Україну. Я чула, як вони казали, що готові з вилами кидатися на українських військових, якщо ті прийдуть. Бо ціле літо їм розповідали, що це Україна обстрілює, що це українська влада хоче їх знищити. І на цій ненависті вже виросло нове покоління, яке вірить, що Україна — ворог. Це дуже глибока проблема. Там настільки все проросло російською пропагандою, що доведеться довго і важко працювати, щоб це змінити.
Луганськ, який я пам’ятаю, змінювався не на краще.
Останній раз я була там у 2019 році. І бачила, як місто поступово деградувало. Але місцеві цього не помічали. Вони самі себе переконували, що все добре. Мовляв, бордюри побілені, квіточки скрізь ростуть — значить, порядок. Але це був самообман. Бо за цією картинкою ховалася реальність — мізерні зарплати, дорогі продукти з Росії. Я не розуміла, як люди взагалі виживають. Мої знайомі, які працювали в бюджетній сфері, казали, що їх тримають на мінімумі, аби тільки не вмерли і не підняли бунт. Їм давали якусь копійчану зарплату і мінімальне навантаження, щоб тримати у підвішеному стані. І мова там ніколи не йшла про якийсь розвиток.
Відновлення Луганська, на мою думку, потребуватиме серйозних змін у всіх сферах.
Після війни там треба буде все відбудовувати з нуля — економіку, інфраструктуру тощо. І в першу чергу, треба буде створити людям робочі місця, забезпечити безпеку. Бо інакше місто не оживе.
Я думаю, що Луганськ має стати військовим хабом. Бо кордон поруч, і його треба захищати. Там обов’язково мають бути війська. Бо ми вже побачили у 2014-му, до чого призводить відсутність дій з боку влади та нехтування підготовкою. І окрім військових баз, можливо, там можна буде щось індустріальне створити. Бо залишилися площі, заводи, хоча я не знаю, в якому вони стані. Але там треба серйозно думати: що саме виробляти, для кого, чи буде це рентабельно. Бо багато підприємств працювали раніше лише на Росію.
Ярослава Цибульська, журналістка: “Я хочу, щоб ми всі разом посадили на Луганщині багато-багато дерев”
Я хочу повернутися тоді, коли зможу доїхати з Києва найкоротшим шляхом — спочатку Полтавська, потім Харківська, і вже тоді — Луганська область. Можна навіть через Донецьку, якщо треба. Головне, щоб я їхала кордонами держави Україна.
Яким я бачу Луганськ після деокупації? З державними символами України. Щоб при в’їзді мене зустрічав український контрольно-пропускний пункт. Щоб вздовж дороги я читала знайомі назви селищ українською мовою. Це для мене головне. А все інше — то деталі. Єдине, що заважає мені жити вдома, — це росіяни, які захопили владу. Це єдина причина, чому я не там.
Моя мрія може здатися наївною. Є ті, хто скаже: “Там же багато зрадників”. Але знаєте що? Тут, на підконтрольній Україні території, теж є зрадники. Менше, ніж там, але є. І так буде завжди, бо не існує ідеального суспільства. Проте пропорцію зради можна контролювати. Якщо є влада, ресурс і бажання це робити.
Я мрію, щоб Луганськ знову став місцем, де можна розвивати малий і середній бізнес, працювати чесно і для себе.
Так, хтось втече в Росію. Хтось залишиться і “перевзується” під нову владу. Це не по совісті, але це не воєнний злочин. І цей перехідний період теж треба буде пройти. Це частина шляху.
А ще є у мене велика мрія про мирну, зелену Луганщину — землю, яка знову родить хліб і дарує надію.
Я дуже хочу, щоб ми всі разом, як волонтерський гурт, посадили багато-багато дерев. Щоб залишити їх дітям, щоб вони бачили — тут є життя. Наш степ не завжди був голим. У нас є “посадки” — так на Донбасі називають лісосмуги, які садили ще в 19 столітті. Їх висаджували, щоб вітер не здував землю, щоб залишалась волога. А ще раніше тут жили наші козаки. І ця сталість — жити і працювати на своїй землі — для мене дуже важлива. Я хочу посадити не лише свій город, а й дерева — на пам’ять про тих, хто загинув, захищаючи наш дім. Щоб ці дерева берегли життя наступним поколінням.
Читайте також: (Не)тимчасово окуповані. Як мінялася риторика Зеленського про Донбас у 2024 році
Олександр Волчанський, фотограф: “Я бачу Луганськ містом, яке прагне повернення до України”
Якось я влаштував на своїй сторінці в соцмережах опитування: чи повернетеся ви у звільнений Луганськ? І мушу сказати чесно: більшість коментарів були про те, що люди не планують повертатися. Так, вони б приїхали навідати могили рідних чи перевірити свій будинок, чи квартиру, долучитися до відновлення Луганська, але не жити.
Ті, хто втік з окупації, вже встигли пустити коріння в інших містах. Хтось побудував нове життя, хтось знайшов роботу, хто створив сім’ю. Та попри це, у моїй пам’яті живе той Луганськ, за який варто боротися.
Найяскравіші спогади — це наш український Луганськ часів Євромайдану. Саме тоді найбільше проявилися патріотичні настрої луганчан. Ми стояли біля пам’ятника Шевченку, і машини, що проїжджали повз, сигналили нам на знак підтримки.
Я бачу Луганськ містом, яке прагне повернення до України. Для мене важливо, щоби після деокупації Луганськ не був містом минулого, а став сучасним і українським.
“Але з чого почати? Безпека. Це перше і головне. І мінна, і інформаційна, і особиста. Про мінну небезпеку навіть не треба нагадувати — це величезна проблема на всіх деокупованих територіях. А ще — інформаційна безпека. Сьогодні люди в Луганську живуть у повній залежності від російської пропаганди: російське телебачення, інтернет, супутникове мовлення. Тому дуже важливо наситити регіон якісним українським контентом. Щоби люди не боялися правди. Особиста безпека — це окрема тема. Бо ті, хто співпрацював із російськими окупантами, не зникнуть. Багато хто “перефарбується” і почне загравати з українською владою. Але серед них будуть і справжні вороги — ті, хто працюватиме на ФСБ. Тому важливо, щоб контррозвідка та СБУ робили свою справу.
Інша важлива річ — інфраструктура.
Треба відновлювати дороги, транспортне сполучення з рештою України. Важливо зробити так, щоб Луганськ був не відрізаним островом, а частиною країни. Але це не має перетворитися на чергове “Велике будівництво” з його корупцією та грабіжництвом.
11 років окупації не могли не змінити Луганськ. І місто, і люди там стали іншими. Чи є сенс відновлювати його як індустріальний центр? Майже немає. Бо промисловість або знищена, або розпиляна на металобрухт, або вивезена в Росію. Якщо щось залишиться після звільнення, потрібно інвестувати в ці підприємства. Від цього ми отримуємо нові робочі місця. Але більший внесок треба робити в сучасні підприємства і сучасні технології. В те, що зараз цікаве молоді. Залучати молодь з окупованих територій додатково проходити навчання.
Щодо мене, то на постійне проживання я не збираюся повертатися. Мій дім тепер в іншому місті. Але Луганськ і Луганщина — це моя батьківщина. І я повертатимуся. Щоб фіксувати те, що відбулося за роки окупації. Щоб фотографувати, як ми будемо відновлювати рідне місто. Для мене це важливо. Я вже звик подорожувати Україною, і поїхати в Луганськ — це буде природно. І я до цього готовий.
Микола Овчаренко, доктор медичних наук, професор, генеральний директор КНП “Центр психічного здоров’я” Луганської облради: “Це ж рідне місто, воно сниться і нікуди від цього не дінешся”
Після перемоги треба буде працювати з людьми перш за все. Це буде дуже важко. От, наприклад, Луганськ. Я спілкувався з одним колишнім депутатом. Питаю його, що там з економікою? Є де людям працювати? Відповідає, що немає. Все стоїть, все лежить, демонтується, вивозиться, все практично зруйновано.
Стосунки між людьми змінилися на гірше, і це дуже болісно. Після перемоги над окупантом доведеться насамперед працювати з людьми, оскільки війна змінила не тільки інфраструктуру, але й життя всіх мешканців Луганщини. Особливо важко буде старшому поколінню, яке пам’ятає, як було до 2014 року. За ці 10 років вони отримали отруту радянщини, рашизму, людиноненависництва, вони не сприймають чужу точку зору і намагаються нав’язати тільки свої цінності. Наприклад, ніхто не задумується, з тих людей, що там залишилися, що вони не можуть поїхати, наприклад, в країни Євросоюзу, тому що практично у багатьох закінчилися українські паспорти. Це щось нібито звичне, але не для них. А примус, агресія з боку держави будуть неприйнятні, тому що всілякий примус, це зле. Відбудеться спротив з відповідними наслідками.
Але з людьми доведеться багато-багато працювати. Це має стати державною політикою.Важливість гуманного підходу до людей, які залишилися в окупації, та необхідність їх підтримки і реабілітації після війни – це основне завдання для держави в майбутньому. Тільки без примусу та з розумінням можна повернути ці території до нормального життя.
Щодо медицини, практично жодних вкладень, які були у нас до 2022 року на підконтрольній території — обладнання, технології, впровадження норм, нема. Вони спочатку зруйнували те, що було до 2014 року, а те, що вони захопили у 2022-му році, не вміють обслуговувати. Це іноземне обладнання, треба західні компанії та фахівці, які повинні приїхати, налагодити і потім періодично приїздити і наглядати. Саме головне вчити людей, а цього немає.
Мені б хотілось повернутися в Луганськ, звичайно, це ж рідне місто, воно сниться і нікуди ти від цього не дінешся.
Луганськ, яким його бачать його мешканці після війни, — це місто, де не просто замайорить український прапор, а де відновляться довіра, гідність і життя. Це місто, яке потребуватиме не тільки відбудови будинків, але й відродження людей. Бо головна битва за Луганськ — це битва за серця і свідомість тих, хто залишився там і тих, хто готовий повернутися. Відповідь на питання “Яким буде Луганськ?” залежить від усіх нас. Але точно відомо одне: ті, хто зараз мріє про повернення, вже будують цей новий Луганськ у своїх серцях — вільний, український, живий.
Читайте також: Як розвиток промисловості став чинником русифікації Луганщини
