Люди, які ніколи не жили на Луганщині, часто уявляють цей край тотально зросійщеним: політично, культурно, етнічно. Ніде правди діти, частково вони мають рацію. Проте важливо розуміти, чому, коли і як саме це зросійщення сталося — не для того, щоб когось засуджувати чи виправдовувати, а задля ліпшого розуміння процесів, які відбувалися у нашому суспільстві. До того ж ця розмова не лише про минуле, але й про теперішнє і, що важливіше, — про майбутнє, якому нам рано чи пізно доведеться давати ради.
Максим Віхров, спеціально для Реальної газети
“Мазепи” і “москалі”
Якщо погортати опис Старобільського повіту Харківської губернії (північна частина Луганщини, лівобережжя Сіверського Дінця), виданий 1898 року, картина міжетнічних стосунків між “малоросами” й “великоросами” виглядала трохи неочікувано.
Як зазначає упорядник Василь Іванов, на межі ХІХ-ХХ століть традиційна ворожнеча між “малоросами” й “великоросами”, тільки-но починала (!) пом’якшуватись: народи, які “стільки років жили поруч за своїми “національними стінами””, потроху починали “перезиратися”.
Втім, ще й тоді міжетнічні шлюби залишалися рідкістю. Та що там шлюби!
“Наш селянин, – писав Іванов, – уникає мати будь-які справи з москалем, а тим більше брати його в найми”.
Наскільки б великими в ті часи не були упередження стосовно кочового ромського племені, та все ж тутешні українці “не так цуралися циган, як москалів”.
Села зазвичай були або російські, або українські (при тотальній кількісній перевазі останніх). Змішані поселення були рідкістю, але й там розмежування зберігалося. Приміром, у Богданівці українці і росіяни мешкали в різних частинах села, кожна з яких мала власного старосту, й навіть у церкві вони стояли окремо.
Взаємна неприязнь породила цілий пласт фольклору: приказок, байок, легенд. Цікаво, що серед образливих прізвиськ, якими українці і росіяни щедро наділяли одне одного, на нашу адресу часто лунало словечко “мазепи”. Росіяни дражнилися, що цар, мовляв, стратив Мазепу, змусивши того до смерті об’їстися галушками. Виходить, навіть на цих далеких східних теренах українці про Мазепу пам’ятали і, вочевидь, ображалися на такі блюзнірські побрехеньки.
Росіян же дражнили “кацапами” і “кислопузими” — мовляв, “москаль все квас та сирівець їсть, так що й пузо у нього прокисло”. Їх вважали хитрими і підступними до такої міри, що на Старобільщині побутувала така приказка: “Боже мій, а ми — Твої, а чиї ж то москалі?”.
Аналогічне відчуження між росіянами та українцями спостерігалися на правому березі Сіверського Дінця, тобто у Слов’яносербському повіті тодішньої Катеринославської губернії. Наведемо промовисту цитату з відомого дослідження Гіроакі Куромії:
“В дореволюційному Луганську існувала постійна ворожнеча між його трьома районами — самим містом, де жили російські робітники, лівобережним селом Кам’яний Брід і правобережною Гусинівкою, де жили ремісники (багато з яких були євреями). Вони так ненавиділи одні одних, що було небезпечно перетинати кордон іншого району: вас могли примусити “плазувати по пилюці й по болоту”, насміхалися б із вас, як тільки можна, і врешті б побили. Здається, місцеві українці в багатьох випадках брали гору: четверо-п’ятеро українців могли побити аж до двадцяти п’яти росіян; якщо українець у Луганську був вихідного дня в доброму гуморі, він ішов у район робітничого класу “бити кацапів”. Він міг вдертися до церкви під час служби і почати бійку”.
Село Кам’яний Брід на початку ХХ ст. Джерело: Facebook/ Сліди на сакмі
Промисловий чинник
Руйнування “стін” між етнічними групами значно прискорювала індустріалізація, значення якої дуже недооцінене, а часом й зовсім не очевидне. З початком промислового розвитку на терени Луганщини і Донеччини линули маси людей, які шукали заробітків на шахтах і заводах. В цьому контексті заведено згадувати, що велику частку цього набрідного люду складали росіяни — вихідці з Орловщини та інших регіонів тамтешнього нечорнозем’я. Згадують і про те, що русифікація починалася вже на робочому місці — на шахті і на заводі — де на заміну англійській та німецькій швидко прийшла російська. Але це далеко не вичерпне пояснення.
Річ у тому, що потрапляючи на шахти чи заводи, людина випадала з традиційних спільнот, які були опорою її ідентичності: з сільської громади, родини, парафії. Сільську громаду заміняла артіль, яка складалася із переважно безсімейних робітників: наприкінці ХІХ століття з-поміж гірняків Слов’яносербського повіту родини мали лише 7%.
З релігійністю також було складно: у 1892 році у Катеринославській губернії на більш як 3 тисячі душ був лише один православний храм, зате шинків було по одному на 570 душ.
До того ж умови життя на Донбасі були настільки жалюгідними, що часто не дотягували навіть до худоб’ячих. Вкупі з важкою і небезпечною працею і величезною плинністю населення все це перетворювало Донбас на осередок постійної соціальної кризи, яка постійно проривалася у жорстоких масових бунтах і щоденному насильстві. Ось так “плавильний тигель” Донбасу виварював з українців (та й з усіх інших) їхню етнічну ідентичність, стимулюючи їх вливатися, за висловом одного земського статистика, до “строкатої маси землеробсько-гірничо-залізничного люду”.
Але вплив донбаського чинника цим не обмежувався. У ХІХ столітті в Україні вже повним ходом йшов процес формування національної ідентичності, тобто культурно-політичної тожсамості. В ті часи драйверами національного пробудження, як відомо, була гуманітарна інтелігенція, а також частина українських еліт, яка підтримувала відповідні громадські, політичні та культурні починання. В цьому сенсі родина Алчевських стоїть в одному ряду з Терещенками, Симиренками, Ханенками та іншими відомими подвижниками національної справи.
Проте на бізнесовому ландшафті Донбасу Алчевські були поодиноким винятком — абсолютна більшість тамтешніх промисловців були цілком байдужими до національної справи. Всі ці Гартмани та Юзи були безперечно підприємливими і компетентними особами, але вони приїздили сюди заробляти гроші. Місцева ж людність — хоч українська, хоч російська — була для них дешевим трудовим ресурсом, який у поєднанні із західними технологіями і щедрими держзамовленнями давав знаменитий на всю Європу “донбаський надприбуток”.
Що стосується гуманітарної інтелігенції, її позиції у краю заводів і шахт були передбачувано слабкими. Так сталося не лише через домінування “технарів”, продиктоване економічним укладом. Для того, щоб певні просвітницькі ідеї пішли в маси, потрібна була яка-не-яка міська культура з театрами, читальнями та іншими точками зростання національної самосвідомості. Проте славнозвісна донбаська урбанізація насправді являла собою експоненціальне розростання робітничих поселень при заводах, шахтах і залізницях. Багатьом з них згодом масово роздали статус міст, але це жодним чином не змінило їхньої суті.
Не дивно, що в таких умовах національні ідеї мали менший вплив, ніж соціальні гасла: після 1917 року у містах Луганщини наростили вплив більшовики, а села до останнього симпатизували Махну і різноманітним отаманам.
Читайте також: Майбутнє Донбасу: чи стане регіон економічною пустелею
Жорна русифікації
Після встановлення радянської влади і короткого періоду українізації на Луганщині запрацювали ті ж самі механізми зросійщення, що й на всіх інших українських теренах. Звичайно, навіть тоталітарна машина русифікації не була ефективною на сто відсотків. Принаймні, в сільській місцевості збереглася і мова, і деякі елементи народних традицій. Це, до речі, суперечить популярному (і фактологічно безпідставному) міфу про те, що теперішні мешканці Луганщини — це нащадки росіян, завезених у села, спорожнілі після Голодомору. Але донбаський чинник давався взнаки й тоді.
Як відомо, за радянських часів Донбас був стратегічно важливим промисловим регіоном, який користувався відомими ідеологічними і, що в даному контексті особливо важливо, економічними привілеями. Однак, це стосувалося не безправних і упосліджених селян, а мешканців промислових міст та містечок. Частка останніх на Луганщині та Донеччині була дуже високою: вже на початок 1940-х рівень (псевдо)урбанізації у тодішній Ворошиловградській області становив понад 65%, а до середини 1970-х зріс до 85%. Таким чином, у плавильному тиглі Донбасу переплавлялася абсолютна більшість його мешканців.
Тим часом селяни, яким краще вдавалося зберігати українську ідентичність, були не просто меншиною, а нижчою “кастою” радянського соціуму – не дарма слово “колхознік” стало в ті часи пейоративом. Відповідно, українська мова та інші складові ідентичності сприймалися як маркери упослідженої соціальної групи – з відповідними і самоочевидними наслідками.
Тимчасом у містах Донбасу культурна ситуація була, м’яко кажучи, специфічною. Достатньо пригадати, приміром, свідчення дисидента Олекси Тихого, який свого часу вчителював на Донеччині, але його спостереження цілком підходять й до Луганщини. Ось що Тихий писав у 1970-х:
“Сумно і моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до всього прекрасного, святого, людського. Українські театри позакривались, і ніхто за ними не сумує. Самодіяльність молоді зводиться до гітари, слухання електромузичних інструментів у ресторані, на танцмайданчику, в запису на магнітофонну стрічку. Люди майже ні в що не вірять – ні в Бога, ні в комунію. Забули старі й не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, коляди, щедрівки, купальські пісні тощо. А що лишилося? Бездумне сидіння біля блакитного екрана, ходіння в кіно, пляшка, розмови без кінця про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини… Технічна інтелігенція та науковці зайняті читанням численних журналів, газет, сидять біля блакитного екрана, за шаховою дошкою… Мабуть, ніколи раніше українська інтелігенція в цілому не була такою чужою та відірваною від трудящих (робітників та селян), як це можна спостерігати у нас на Донеччині сьогодні”.
Читайте також: Були українці, а стануть “малоросами”: як працюють російські табори перевиховання для дітей з окупованих територій
Відлуння кризи
Здавалося б, усе це мало різко змінитися зі здобуттям незалежності, тим більше що значний внесок у розвал СРСР зіграли славетні шахтарські страйки, котрі розпочалися наприкінці 1980-х. Але насправді ті страйки мали суто корпоративний характер і були керовані босами донбаського “вугільного” земляцько-галузевого клану, заснованого ще міністром вуглепрому УРСР Олександром Засядьком. Не дивно, що об’єднання гірняків з національно-демократичними силами так і не сталося: і пересічні шахтарі Донбасу, і їхні керманичі з величезною підозрою ставились до “націоналізму” й були зосереджені винятково на власних економічних інтересах. Ні про яку ідентичність цих попутників незалежності не йшлося.
Економічна криза, яка накрила Україну в перші роки незалежності, була тяжким випробуванням для всіх громадян. Проте на Донбасі вона була особливо жорстокою. Старопромисловий регіон, який пережив вибуховий період розвитку в епоху вугілля і сталі, стагнував вже давно — про потребу реструктуризації говорили ще в часи брєжнєвського застою, але маразматичне керівництво у Москві поклало всі плани під сукно.
Системні проблеми наростали, але все спускалося на гальмах. В результаті, наприклад, ще в середині 1980-х три чверті (!) шахт Донеччини та Луганщини гостро потребували реконструкції. Після розвалу СРСР перезрілі проблеми Донбасу звалилися на голову керівництву незалежної України. Безболісного виходу не існувало в принципі, але, як відомо, його пошуки розтягнулися на десятки років, і в результаті Донбас ліг на довгу траєкторію занепаду.
Проте специфіка старопромислових регіонів полягає в тому, що економічний занепад спричиняє там не лише бідність, але колапс усього укладу життя й екзистенційну дезорієнтацію. Стараннями місцевих еліт, які добряче нагріли руки на цій кризі, гнів і розпач місцевих мешканців переспрямовувались проти України і всього українського.
Не дивно, що паростки новітньої українізації на такому отруєному ґрунті проростали слабенькі, зате проросійські настрої міцніли і набували політичного оформлення.
Якою трагедією закінчилось загравання місцевих еліт з русофільством і сепаратизмом, загально відомо. Замість того, щоб інтегруватись до культурного простору незалежної України, дезорієнтований Донбас з усіх сил підштовхували у зворотному напрямі — до дезінтеграції і сепарування. Певні позитивні зрушення і прецеденти, звісно, мали місце, проте для подолання наслідків русифікації цього було замало.
Десять років тому історія Донбасу пішла під укіс. Не треба пояснювати, що окупація міст і районів Донеччини та Луганщини, а потім і нова окупація прилеглих територій лише поглибила старі проблеми цього краю і додала нових.
Втім, реінтеграція звільненої Луганщини та Донеччини все ще можливі. Наразі говорити про конкретні рішення зарано, але напевно можна стверджувати, що (ре)українізацію варто розглядати не лише як сукупність культурних та освітніх політик, але також як комплекс політичних та економічних заходів. Бо лише так можна вирвати цей край із колообігу криз і катастроф, й нарешті повернути його на нормальний шлях розвитку.
