Реальна газета продовжує дискусію на тему, щодо майбутнього Донбасу, зокрема про те, що буде після його деокупації. Звісно, ситуація на фронті наразі не викликає оптимізму, і про повне звільнення регіону у найближчій перспективі не йдеться.
Утім, це не означає, що візуалізація підняття українського прапора над рідними містами не має сенсу. Саме це на разі є нашою метою, у напрямку якої ми маємо рухатися, або, як кажуть, хоча б лежати.
Можна навіть дозволити собі більше – розробити план, яким буде новий український Донбас та намагатися відповісти хоча б собі на болісні питання, які обов’язково виникнуть відразу після того, як пройде ейфорія після звільнення.
Раніше ми вже публікували матеріал про те, що Україна отримає після деокупації Донбасу. Сьогодні пропонуємо вам трохи інакший дискурс, а саме – якою може бути економіка Донбасу після звільнення, чи залишиться край териконів промисловим центром?
Про це – у матеріалі Максима Віхрова, спеціально для “Реальної газети”.
Межі можливого
Дискусії про будучину Донбасу хоча й не припинились, проте стали камерними, якщо не сказати кухонними. І це не дивно. Складно міркувати про перспективи окупованих територій, коли щільним туманом війни вкрите майбутнє всієї країни. До того ж усталений спосіб говорити про окупований Донбас більше не працює. Довгий час його визначав приклад швидкої і відносно безболісної окупації 2014 року, коли Маріуполь, Сєвєродонецьк, Лисичанськ і ще ціла низка міст та містечок Донеччини та Луганщини швидко повернулися під український прапор і до нормального життя. Сподівання на те, що колись так станеться з рештою населених пунктів ОРДЛО, розбурхували фантазію. Натомість зараз відносно оптимістичним виглядає навіть херсонський варіант звільнення – і це попри постійні обстріли міста, що не припиняються з осені 2022 року. Хай там як, думати про майбутнє Донбасу загалом і Луганщини зокрема все ж потрібно. І перше, що треба зробити – це визначити принаймні загальні межі можливого.
Нова історична географія
Більшість дискусій стосовно майбутнього Донбасу так чи інакше оберталися навколо теми індустрії. Це цілком логічно, адже йшлося про старопромислові райони, котрі історично були домінантою, що визначала траєкторію розвитку Донеччини та Луганщини. В моді були міркування про світовий досвід реконструкції подібних регіонів – німецький, британський, польський тощо. Але у випадку Донбасу ці аналогії, на жаль, втратили сенс.
Як відомо, перша спроба індустріалізації на теренах сучасної Луганщини почалася з указу Єкатєріни ІІ від 1795 року про будівництво ливарного заводу на річці Лугані і вугільної копальні у Лисячій балці. Друга хвиля індустріалізації, яка охопила вже й терени теперішньої Донеччини, розпочалася у 1860-х, сформувавши в наступні півстоліття економічний профіль та поселенську структуру Донбасу, а також визначивши його стратегічне значення – як для Російської імперії, так і для СРСР. Але індустріалізація стала можливою лише тоді, коли після завоювання Криму ці терени стали досить глибоким тилом імперії – і залишались такими у радянську добу.
Після 1991 року Донбас став рихлим пограниччям двох незалежних держав, але у 2014 році історико-географічні реалії різко змінилися – цей регіон став прифронтовим. Небезпечним фронтиром ці землі колись вже були – тоді, коли їх позначали на мапах як Дике Поле. Звичайно, ця аналогія кульгає на обидві ноги, але не скасовує того факту, що фронтирність є визначальним чинником для місцевої економіки і всього, що виростає на її базі. В добу колонізації Дикого Поля леміш йшов за шаблею – і ніяк інакше. Так само і у ХХІ столітті перспективи Донеччини і Луганщини визначатиме насамперед безпековий чинник.
Наразі виглядає так, що навіть дезінтеграція Росії не є стовідсотковою запорукою безпеки для України, не кажучи вже про менш оптимістичні сценарії. Виходячи з цього, про майбутнє звільненої Донеччини і Луганщини варто говорити саме як про майбутнє прифронтових областей, адже саме ця фронтирність буде новою історичною домінантою для регіону, колись знаного як Донбас.
Реадаптація і масштабування
«Дракони меншають до таких розмірів, щоб прогодувати свої сім’ї», – писав сучасний класик української літератури. Це правило працює і навспак. Промисловий бум другої половини ХІХ століття спричинив бум демографічний і поселенський: три чверті сучасних міст та містечок Луганщини та Донеччини виросли з робітничих поселень при шахтах, заводах і залізничних станціях, котрі забезпечували промислову логістику. Занепад місцевої промисловості запустив зворотний процес ще у 1990-х, коли мешканці депресивних шахтарських містечок стали тікати світ за очі або просто вимирати. Окупація 2014 року значно прискорила деіндустріалізацію Донбасу, а також негативні демографічні тенденції, додавши до негативних економічних стимулів ще й військово-політичні.
Як виглядатимуть Донеччина і Луганщина після звільнення, передбачити важко. Втім, навіть у найкращому випадку (з реалістичних) можна стверджувати, що місцева промисловість буде зруйнована коли не повністю, то близько до того. Існує популярне уявлення про те, що Донбас «приречений» на реіндустріалізацію просто вже тому, що його надра є занадто важливим ресурсом: мовляв, де є вугілля, там завжди будуть шахти. Але варто пам’ятати, що Донбас в якості «всесоюзної кочегарки» почав здавати позиції ще за радянської доби, оскільки за століття інтенсивного вуглевидобутку його надра були сильно виснажені. Ще у середині 1970-х понад 40% вугілля на Донбасі добували з пластів висотою до 1,2 метра, які майже ніде у світі не розроблялися через збитковість.
Звичайно, Донбас – це не лише про вугілля. Але перезапуск видобувних підприємств – це лише дрібка з того, що потрібно для відродження Донеччини та Луганщини у їхній колишній промисловій славі (хай навіть з необхідною поправкою на модернізацію). Для відновлення переробних потужностей в регіоні (металургії, «хімії», машинобудування тощо) будуть потрібні величезні інвестиції, яких, скоріш за все, не буде. Після Другої світової війни СРСР витратив колосальні ресурси для відновлення «всесоюзної кочегарки», але після звільнення ці терени знов стали тилом, до того ж ще глибшим, ніж до 1941 року. Цього разу буде інакше. Надзвичайно маловірогідно, що уряд чи приватні компанії фінансуватимуть створення промислового осередку в регіоні, який в будь-який момент знов може стати полем битви. Та й вцілілі підприємства, які знаходяться у досяжності ворожої ствольної артилерії (а саме такою є відстань від центру Луганська до кордону з РФ) доцільніше буде релокувати у глибший тил.
Дещо більш перспективним в цьому плані видається агросектор. Сучасні сільськогосподарські технології дозволяють обробляти великі площі із мінімальним залученням персоналу. Як показали події попередніх двох років, посівна кампанія і жнива можуть здійснюватися й у прифронтових регіонах, хоча і з відомими труднощами. Втім, зберігати збіжжя, не кажучи вже про його перероблення, у прифронтовій зоні небезпечно.
Замість висновків
Звичайно, все це не означає, що Донеччина та Луганщина стануть економічною пустелею. Просто внаслідок реадаптації до нових історичних умов господарський профіль цього регіону сильно зміниться, і це накладатиме відбиток на його майбутній демографічний, поселенський й навіть соціокультурний ландшафт. Скорочення економіки спричинятиме скорочення населення, а звуження простору можливостей для відновлення не сприятиме позитивним демографічним тенденціям.
Чи означає все це, що майбутнє звільненого Донбасу є похмурим? У певному сенсі – так. Принаймні, якщо зіставляти можливе з бажаним. Візії прекрасного нового Донбасу, де на місці примітивних промислових підприємств з’являться нові високотехнологічні виробництва, а відбудовані міста, до яких повернуться мільйони переселенців першої та другої хвиль, вражатимуть інноваційними урбаністичними рішеннями, надзвичайно приваблива. Як-то кажуть, build back better. Проте головною запорукою виживання є належна адаптація до наявних викликів. В цьому сенсі «краще» означає більш відповідне поточним умовам. А ці, умови, на жаль, для Донеччини і Луганщини вкрай несприятливі, і залишатимуться такими навіть після звільнення. І найкраще, що можна зробити – це примиритись з дійсністю, звільнившись від деяких ілюзій.
З історичного погляду, проєкт старопромислового регіону, знаного як Донбас, не лише вичерпав себе, але знаходиться в стадії закриття. На жаль, йдеться не про реструктуризацію і реновацію, а про «знесення методом вибуху» – найгірший варіант з-поміж усіх можливих. Наслідки цієї катастрофи, а також неможливість раз і назавжди усунути її причину (Росію, на жаль, не можна просто стерти з мапи світу), суттєво обмежать можливості щодо відновлення Донеччини та Луганщини. Але історія цього краю триватиме – і хто знає, чим одного дня стане лугансько-донецький фронтир.
