Я не "з Луганщини". Я і є Луганщина. Тривожна, втомлена та вперта. Не область, не регіон й не зведення в новинах. Я — двічі евакуйована пам’ять про "Блінок", де ніколи не було вільних столів. Я — заклеєне скотчем вікно маршрутки №155, що везла на пари наче у GTA. Я — журналістка з того Луганська, який залишився тільки у спогадах. Я його свідок. Його донька. Його продовження попри відстань і вирвану реальність. Ці рядки були написані рівно рік тому, на день народження Луганщини. Тоді вони в

Вже за кілька десятиліть на місці піщаного пустиря з’явилися багатоповерхівки й широкі дороги, містом поїхали тролейбуси, відкрилися кінотеатри, розрослися парки та виникли рукотворні озера. Саме розташування, яке було зручним для хімічної промисловості, стало поштовхом до розбудови великих виробництв. За 92 роки тут виросло щонайменше три покоління сіверськодончан. Авторка цього тексту прожила у Сіверськодонецьку п’ять щасливих років після окупації Луганська. І досі вдячна місту за людей, які

Окрошка зі смаженою картоплею або з копченою рибою — здивувалися? Отож, і ми, коли збирали рецепти з Луганщини. Але саме так готували в деяких родинах — і це ще далеко не найнезвичайніші варіації страви! Авторка цього тексту — луганчанка, двічі переселенка. Тому коли отримала тему для статті, вона не пішла в кулінарні книжки, а запитала своїх – земляків і землячок із Луганщини: як у вас вдома готували? На чому? З чим? Що обов'язково, а без чого — не те? Відгукнулись близько трьохсот людей. Чит

Коли в Покровську за одну ніч впали 16  ракет, вона бігала територією притулку і зачиняла вольєри. Не тому, що так безпечніше, — просто страх за собак тоді був сильніший, ніж страх за себе. Цей притулок вона будувала вісім років. Крок за кроком: 14 вольєрів, окремий корпус для котів, окремий — для паралізованих тварин. Місце, де збирали тих, від кого вже відмовилися інші. Після першої евакуації у 2022 році Дар’я повернулася в Покровськ і почала все знову. Зараз вона вдруге в евакуації — на Че

Марія Бубнова виїхала з Маріуполя 15 березня 2022 року з сином, донькою, чоловіком та собакою. Позаду лишилися обладнання, роки роботи і місто, якого більше немає. Попереду — Нідерланди, повернення в Україну, Славутич і нова спроба побудувати те, що зруйновано. Марія — співзасновниця "Азовської фабрики кухні" в Маріуполі, а тепер "Нової кухні" у Славутичі — запустила виробництво готових страв у місті, куди її привів Фейсбук, і де вона залишилась. Востаннє вийшли з квартири 26 лютого

1996 рік. Мені 5 років. Ми збираємося у бабусі і діда у Луганську на вулиці Комарова, повз будинки якої плететься довга тіниста алея, засаджена величними деревами. В під'їзді всі один одного знають, сусіди постійно вітаються, їхні діти росли разом, а зараз вони часто проводять час як пенсіонери разом у дворі, садять клумби, грають у шахи влітку, взимку заливають каток на дитячому майданчику для дітей та онуків. Морозець кусає щоки, я закутана в чорну шубу як ведмежа. Шапка з помпоном роз

Собака Муха прожила 22 роки — пережила дві евакуації, три операції з онкології та алергію, від якої розгризала себе до крові. Коти відмовлялися їсти кілька днів після переїзду. Черепахи жили в тазиках. "Залишайте тварин, ми вас заберемо", — казали всі волонтери у 2014-му. Катерина Монахова з Луганська шукала того єдиного перевізника, який забере тварин і знайшла. Через вісім років історія повторилася — з Одеси до Румунії поїхали знову всі разом. "Ми — не хороші люди, ми — нормальні", — каже ж

У Лисичанську її знають всі: хтось бачив на сцені Палацу Культури "Діамант", хтось чув на святі або просто в компанії друзів. Пісня для Олени Яловик — це спосіб бути поруч із людьми, які живуть і працюють поруч, підтримати словом і голосом. Її пісня "Шахтарська душа" стала гімном серед шахтарів, а на композицію слухачі "Справжня жінка" створили  понад 70 тисяч відео у TikTok.  Родина, де завжди лунали пісні "З раннього дитинства я постійно чула народні пісні: коли батьки збиралися,

В будинках, де народжувалися діти, прадіди садили дерева, а кожен камінь пам'ятає дотик рідних рук, тепер там живуть інші. Наприклад, дім моєї родини в Станиці Луганській вдруге в окупації. Він був розграбований, понівечений часом та зловмисниками,  цього року пережив пожежі, в яких згоріла третина будинків населеного пункту. За ним вже доглядають, в цьому мені пощастило. А от будинок пращурів у Луганську  — зайнятий. Там живуть люди. Чужі мені люди, у кімнатах, де колись жили мої. Я час

Мешканці різних регіонів України популяризують свої говірки та діалекти. Деякі з них навіть “виходять” на національний рівень і потрапляють, зокрема, у Диктант національної єдності? А як Луганщина? Хіба там не було своїх слів та влучних виразів, з якими у багатьох асоціюється дитинство? Насправді Луганщина  — різноманітна! Її мова народилася на перетині говірок сільськогосподарських та промислових поселень. Її формували переселенці з центральної України, греки, євреї, лемки, білоруси, ні

Ще кілька років тому Наталія Тарабаріна щодня прокидалася у Лисичанську, щоб вести бухгалтерію великого комунального підприємства і відповідати за 86 підлеглих. У вільний час вона тішила душу ліліями, навіть не здогадуючись, що колись обміняє кабінет на поле. Сьогодні в селі Лютенька на Полтавщині Наталія разом із родиною вирощує 30 сортів помідорів, збирає врожаї овочів, стабілізує сухоцвіти гліцерином і возить причіп по ярмарках Полтавщини, варить пекучі соуси й відкриває для себе зовсім но

Ганна Савчук виросла на Луганщині, пережила окупацію, виїхала з рідного міста, а згодом опинилася в Берліні. Її історія — про пошук себе через втрату дому та про те, як війна змушує переосмислювати власні корені. Сьогодні вона живе в Берліні, працює з українськими дітьми-біженцями і іноді дивиться на фото з ковилою з рідних полів. "Тебе ж там заклюють. Ти ж — російськомовна" "Розпочну з того, що мій батько пілот-штурман, і тому я народилася не на Луганщині, а у місті Джанкой в 1994