У Луганщини день народження: за що ми її любимо

Я не "з Луганщини". Я і є Луганщина. Тривожна, втомлена та вперта. Не область, не регіон й не зведення в новинах.

Я — двічі евакуйована пам’ять про "Блінок", де ніколи не було вільних столів.

Я — заклеєне скотчем вікно маршрутки №155, що везла на пари наче у GTA.

Я — журналістка з того Луганська, який залишився тільки у спогадах.

Я його свідок. Його донька. Його продовження попри відстань і вирвану реальність.

Ці рядки були написані рівно рік тому, на день народження Луганщини. Тоді вони відгукнулися багатьом землякам, бо життя далеко від дому має спільний біль для тисяч із нас. Ми знаємо, що там, на нашій землі, триває життя. Люди народжують дітей, вчаться, закохуються, сміються, ходять у театр і кіно. Але свого часу ми зробили вибір на користь України. І тепер вчимося жити з цією відстанню: віримо в перемогу, донатимо і тримаємо свій дім у серці та спогадах.

То як же вітати ту, хто в полоні? Зізнанням в любові! Ми попросили земляків розповісти про те, за що вони люблять Луганщину, що саме стає відлунням дому у нових містах та які спогади з того, позаминулого, життя є найбільш цінними.

Абрикоси, шовковиця і смак літа

Якщо попросити луганців назвати один смак, який уособлює дім, — більшість скаже: абрикоси. Вони росли вздовж вулиць, у кожному дворі, у бабусиних садках. Їх не купували. Взагалі, для нас, мешканців сходу досі дико купувати абрикоси, шовковицю, черешні… Можливо тому, серед тих, хто відгукнувся на заклик поділитися спогадами, найбільше саме про смак літа.

"За найсмачніші в світі абрикоси, які ростуть просто вздовж вулиць. За шовковицю. За рожеві помідори, які літом можна їсти просто як яблука. За піони під вікном. За мамину холодну окрошку. За кавуни з дачі, які настільки смачні, що просто ложкою їх на тій самій дачі їси, зрізавши верхівку. За +42 влітку і -25 взимку. За малину, яку їси прямо з кущів. За "Шахтарський" торт. За 20 поїзд Луганськ–Київ. За те, що Луганщина пахне дитинством і домом", — пише Тата Борисівна.

Історик, доктор історичних наук, професор і краєзнавець Олександр Набока у своєму блозі пояснює, чому одним із головних весняних символів на Луганщині є абрикоси,  називає їх "донбаською сакурою", підкреслюючи їх масовість і значення як ознаки весни. Він зазначає, що немає єдиної версії їх походження, і наводить одну з можливих — що абрикоси як культура поширювалися з давніх часів, зокрема у Греції. За цією версією, на територію України вони потрапили через Крим, імовірно завдяки грекам, які там жили споконвіку, а згодом кримські греки у XVIII столітті переселилися до Приазов’я і Донбасу, де почали вирощувати ці дерева. У результаті, за його словами, кліматичні умови Донеччини та півдня Луганщини сприяли тому, що абрикоси стали одним із головних символів регіону.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Alexandr V. Naboka (@docentlg)

"Любив абрикоси — все дитинство провів на абрикосовому дереві. Зараз думаю висадити в саду, але тут, під Яготином, ростуть не шибко. Треба підтягнути аграрні скіли", — каже Артем Овсієнко.

Є ще одна теорія — скоріше легенда, — яку озвучив Олександр Набока. Можливо, абрикоси на Донбасі з'явилися завдяки одному середньовічному воїну, любителю фруктів. Жерделі — так у народі називають дикорослі абрикоси або ті, що виросли з  кісточки без щеплення. За цією версією, їх міг завезти з Криму татарський воїн: їхав степом, їв абрикоси і просто викидав кісточки. Можливо, саме так усе і почалося. І вже ніхто не знає, де правда, а де легенда.

https://www.instagram.com/reel/DYeJkAWIlDh/?utm_source=ig_web_copy_link&igsh=NTc4MTIwNjQ2YQ==

"Абрикоси по всьому Камброду і вишні. Парк першого травня і парк Горького", — згадує Катерина Яременко.

Хребти Донецького кряжу, і стрімкі річки, і терикони, і степові заказники — усе це в межах однієї області.

Біорізноманіття краю вражає: воронці, пізньоцвіти, рябчики, косарики, змієлисті тюльпани, що ростуть тут, більше не зустрінеш ніде — хіба що розшукуючи їхні аналоги в різних куточках світу. І все це у згадках нижче.

"За спеку +40. За родючий чорнозем, на якому росли найсмачніші помідори, які я їла у своєму житті. За запах півоній і колючу малину. За шовковицю, гілки якої ми трусили, і на покривало сипалося відро ягід. За найсолодшу полуницю, яку можна було їсти просто із грядки. За красу природи, що віддзеркалювалася в полях і широких степах", — розповідає Алла Гусаковська.

"За все. Природу нашу дуже люблю і досі пам'ятаю. Коли переїхала в Київ, було здивуванням великим, що бузок  тут продають — для мене шок був. Бо у нас вона просто росла собі. Абрикоси теж треба купувати. А вдома вони були завжди в доступі. В нових містах не шукаю нічого. Бо такого не буде в цих містах", — пише Валерія Соловей.

"За бананово-шоколадні листкові булочки з "Абсолюта"! За "Блинок"! За окрошку! За набір для солянки з "Луганських делікатесів"! За "Лучіано" і "Жозефіну". За абрикоси, вишні, полуницю! За воду, яку ми купляли в баклашках з машини і яку нам ще підгазовували. За неймовірні заходи і сходи сонця! За теплі вечори, за жару! Запах ірисів біля дому! За польові квіти! За відчуття безтурботної юності!", — пише Аліна Тімохіна.

"Кремінська вода, яку можна було пити просто з крана", — каже Катерина Дробкова.

Олена Проценко майже нічого не додає до коментарів — тільки зазначає одне: не бачить ніде Успенського хліба. І каже, що її діти ще згадують його скоринку.

"За найсмачніші абрикоси і шовковицю, за спекотні літа і дуже холодні зими, коли ти точно знаєш, яка пора року. Ну і за моє дитинство і юність там, які мені ніхто і ніколи не поверне", — каже Марія Мирошниченко.

"Смачніших помідорів ніж вдома я їла більш ніде. А ще степи з їх квітами також тільки там такі", — зазначає Анастасія Гопченко.

Степ, що шумить мов море

Степи Луганщини дивовижні. Ви чули як ковила немов прибоєм вдаряє тебе і шумить, як море.  Це тисячоліття, що проросли крізь крейдяні схили, піщані тераси і незаймані цілини, це ковила, байбаки, маки на узбіччях, польові трави, широкий, відкритий обрій.

"Я люблю Луганщину за свободу і простір, який дарували степи. За маки що квітнуть на узбіччі влітку. За абрикоси та шовковицю, якими ми об'їдалися з бабусею поки йшли на дачу. Люблю за пруди, що є в моєму рідному Щасті і хвойний ліс. Люблю її за простих і працелюбних людей. І хоча більша частина мого життя пройшла за часів російської агресії, я щаслива бути з Луганщини, це честь. Сумую", — каже Тетяна Козлова.

"За запах степових трав, за безкрайні яскраві поля, за літню спеку та аромат скошеного сіна, за шовковицю внизу городу, за абрикоси просто під ногами, за свист байбаків, за дім, за дитинство. Я ще обов'язково повернусь додому", — пише Юлія Попова.

Провальський степ заснували 1975 року на місці старого кінного заводу, що існував ще з 1846-го. В заповіднику співіснувало 792 види рослин, серед яких реліктові й ендемічні, — таким багатством не міг похвалитися жоден інший заказник України. На білих крейдяних схилах заввишки до 50 метрів цвіла солодушка крейдова — рожево-малинові квіти, рідкісний європейсько-сибірський вид. Тут жили степові бабаки, літали дибки степові — найбільші коники Європи, — гніздилися червоні качки-огарі.

"Люблю Луганщину за природу, степи, за ковиль, абрикоси, спеку і потріскану від жари землю. За дитинство у бабусі в селі, за спогади, коли уся сім'я і друзі були поряд, за людей, за відчуття дому", — каже Алевтина.

"Любила, люблю і буду любити Луганщину за відчуття "дому", за неймовірні краєвиди, за поля з соняхами та пшеницею, за її неймовірну історію, просто за те, що вона є", — пише Оксана Бакшинська.

Один із найстаріших заповідників країни, заснований ще 1923 року — Стрільцівський степ. Понад тисяча гектарів — останнє, що збереглося від Старобільських цілин, які на початку XX століття займали більше ніж 24 тисячі гектарів. Тут жила унікальна популяція степового бабака: колись він мешкав по всій Європі, а тепер залишився лише тут та на півночі Харківщини. Поруч — тхори, борсуки, журавлі, дрофи, махаони.

"Степ, тепло літніми вечорами, літні грози. Зараз живу в ЛА і моє улюблене місце в Каліфорнії — це пустеля, бо вона мені найбільше нагадує степ. Я там можу вдихнути майже на повні груди", — каже Анастасія Овчарова.

"Луганщина для мене — місце, де сходить сонце, місце де відчувається свобода та є дух вільного Дикого Поля. Місце індустріальної величі та простих людей", — додає Олексій Вискубенко.

Наймолодший і найбільший — Трьохізбенський степ, понад три тисячі гектарів піщаних просторів на терасі Сіверського Дінця. Його врятував парадокс: десятиліттями тут стояв військовий полігон, землю не орали — так і збереглися унікальні степи з рослинністю, пристосованою до спеки, холоду й безводдя. Тут жив сліпушок степовий — рідкісний гризун, що водиться лише в Криму та на Луганщині.

"Я люблю Луганщину за неймовірно гарні степи, запах польових трав і квітів влітку, пагорби териконів на заході сонця. За бабусину книгарню і медовик на свята. Люблю за відчуття "вдома" і безтурботність", — каже Дар'я Гусєва.

Усі три степи сьогодні знаходяться в окупації. Чи вижила солодушка крейдова, чи повернулися бабаки, чи живий сліпушок — невідомо.

Річки, ліси і крейдяні гори

Шахти і терикони були пізніше, а спочатку був Айдар з піщаними берегами, крейдяні скелі над водою, Кремінські сосни, дубові гаї.

"Аромат почавлених випечених сухим сонцем абрикосів, що змішався з ароматом хвойних лісів. Крейдяні гори, річка Айдар, ворнці, шовковиця. А де ще такі яскраві зорі? Всюди шукала — ніде нема. Десь є річки, десь є зорі, десь хвойні ліси. А щоб усе разом — нема", — пише Анастасія Новопсковська.

Річок тут безліч, і майже всі вони — частини одного великого водного світу,, кожна з яких зі своїми родзинками. Айдар — із піщаними косами і прозорою водою, де влітку чути лише шелест очерету. Деркул — зі левадами на берегах, всіяними дикими тюльпаними. Луганка — річка, що дала назву всій області. І Сіверський Донець — стрімкий і місцями бурхливий, затінена вільхами Борова.

"Люблю Луганщину за Айдар, за піщані пляжі. За неймовірно спокійні березові гаї та могутні соснові ліси. Люблю за запах зранку, коли виходиш і відчуєш цю вранішню прохолоду, а навколо ще роса на листях та травичці. Люблю тютіну, щоб пальці та губи були сині, але тоді ти щасливий. Люблю Луганщину за людей, які вміють щиро дружити, за крейдяні гори, степи, поля та соняшники. Люблю бо це мій дім", — розповідає Світлична Ірина.

На північ від степів — Кремінські ліси, де гущавина непомітно перетікає у відкритий степ. Кабани і козулі в хащах, чорні лелеки і орлани над водою, совиний крик уночі над деревами. І посеред усього — урочище "Дубовий гай", де дуби ростуть понад двісті років. Під їхніми кронами — конвалії, фіалки, папороті, які у степу не виживають. Тут стояла козацька фортеця, потім монастир, тут гриміли гармати 1812 року. А пізніше гай став місцем, куди люди приходили подихати і послухати птахів.

"За хвойні ліси та гілочки, вкриті снігом узимку. За річку і сині проліски на її березі навесні. За жовті поля, всіяні соняхами влітку. За грибочки на пагорбах восени. Крейдяні гори, терикони, Кремінські ліси, абрикоси, черешня", — пише Софія Менжинська.

"Люблю за Сіверський Донець та степи. Люблю за ліси де можна було гуляти і збирати гриби восени. Таких я більше не бачила ніде", — каже Анжеліка Сибилева.

Правий берег Сіверського Дінця високий, подекуди зі скелями, дуже порізаний ярами, лівий — пологий, із заплавою, старицями й озерами.

"Я люблю Луганщину за відчуття спокою, простору, дому. За стрімкий Донець, за широкий степ з пагорбами й териконами. За постійне сонце, жару. За історію моєї сім'ї, корінних луганчан-українців, пам'ять про діда-шахтаря. За старий сад, який почав молодіти. За нездійснені мрії", — розповідає Олена Золотар.

А між Дінцем і Айдаром — піски, де ростуть цмін піщаний, ковила, перстач, де на дюнах суцільний килим лишайників і рідкісних мохів. Поруч із пісками — березові, осикові й тополеві гайки.

"Мені безумно в горах не вистачає степу, гарячого піску під ногами і прохолодної води Айдару. Першої ж весни я зрозуміла, що якщо лягти в альпійські трави, які абсолютно ідентичні з нашими степовими, вдихати пахощі квітів, слухати спів пташок і дивитися в чисте голубе небо, то можна на хвилинку уявити себе вдома. З тих пір шукаю нагадування в природі, травах, співі пташок, гарячому вітерці. Сьогодні милувалася маками, квітами льону, мальвами, молочаєм, деревієм, петровим батогом і згадувала рідну Луганщину", — розповідає Домарева Тетяна. Вона ділиться фотографіями, що відгукуються їй домом.

Серед усіх коментарів несподівано часто з'являється одне: небо. Зорі, заходи сонця, світанки, грози — і відчуття, що небо там інше. Ширше. Вище. Видніше.

"За сухі поля влітку, за літній запах ввечері, за абрикоси, за небо, яке видно з будь-якої точки міста. За природу, за короткі дистанції з однієї точки до іншої", — пише Наталі Бабіч.

Спека +40 і зима -25

Якщо ви народилися і виросли на Луганщині, то здивувати вас можна хіба що вологим повітрям, а от приїжджим було дуже важко призвичаїтися до змін клімату. Люди описують його як щось майже фізичне: в червні земля тріскається від спеки, а в грудні холод пронизує до кісток, іній сідає на вії та сніг хрустить під ногами.

"За спеку +40. За родючий чорнозем. За відчуття затишку взимку та сильні морози. За перші грози навесні та звук грому, який тоді сприймався тільки як грім", — каже Діана Честних.

"За найсмачніші абрикоси і шовковицю, за спекотні літа і дуже холодні зими, коли ти точно знаєш, яка пора року", — каже Марія Мирошниченко.

"Люблю за запах сухої степової трави; за дощ в літню спеку, після якого температура знижується одразу градусів на 10, повітря наповнюється киснем і настає полегшення; за іній на віях, іній на траві, хрускіт снігу під підошвами, чисту постіль, яка пахне морозом; за запах бузку, за запах каштана, за запах абрикосового квіту, за абрикоси, які смачніші, ніж будь-де, і від цього стає боляче. Люблю асфальт із слідами підборів і запах розплавленої від спеки смоли. Люблю недільні ранки, коли я маленька, а мама готує на кухні сніданок. Люблю літні вечори, коли випадково можна засидітися із другом до світанку. Люблю осінню ніч, коли завтра на роботу, а ми все одно дивимося вдвох наступну серію Доктора Хауса, записану на DVD-R. Люблю себе в ньому — наївну, відкриту і сповнену сподівань. Люблю його за те, що там не треба шукати відповіді: "хто я?", "де мій дім?"", — пише Катерина Гаврилова.

"Я люблю Луганщину за неймовірно смачні абрикоси з дідусевого огороду. За найкращі заходи сонцю. За поля, степи. За дитинство та найкращі спогади з бабусею та дідусем. За ставок та велопрогулянки з дідусем. За терикони. За людей. За саме тепле літо та сніжну зиму. За все. Щиро люблю та ціную всі свої спогади про Луганщину, хоч часом вони відлунюють болем. А в нових містах не шукаю нічого, бо то вже не пережити, тож щоразу починаю з нуля і будую нове", — пише Валерія Шаповалова.

Дехто пам'ятає дім на запах.

"На Луганщині запах дому, якого ніде не можливо відчути. Пахне сухим листям тополиним, абрикосами і скошеною травою одночасно", — каже Ірина Пономарева.

"За неймовірно талановитих і щирих людей. За удушаючу спеку влітку, за бабусине варення з троянд. За постійний запах кострів у жовтні, за смак "молодих" горіхів. За перші грози навесні та звук грому, який тоді сприймався тільки як грім, запах бузку та квіт абрикосу. За те саме "відчуття дому", якого більше ніде не відчуєш", — пише Діана Честних.

"Бо вона завжди нагадує запах дому, коли вся родина в зборі і чекає тебе за великим накритим столом", — каже Александра Аврамова.

Мова та люди

Є ще одне, чого не відтвориш — мова. Луганська говірка живе своїм життям. У неї власна лексика, слова, які одразу розпізнають свої і слова які своїм не треба пояснювати. Вона народилася на перетині світів. Переселенці з центральної України, греки, євреї, лемки, білоруси, німці, росіяни, тюркські народи — кожен привіз щось своє: слово, інтонацію, манеру говорити. Від німців лишились "тремпелі" й "гендель", від тюрків — "бакаї". І з усього цього виріс говір, у якому впізнаєш дім.

"Мені не вистачає рідненького суржика: тормозок, синенькі, толчонка і т.д.", — каже Юлія Матвійчук.

"І справа не лише в природі, а у відчутті дому, приналежності, спільних спогадах, людях, нашому суржику, гуморі", — зазначає Домарева Тетяна.

А ще, ми можемо впізнати земляків по манері триматися в суспільстві, по реагуванні на стрес, по обіцянкам, які виконуються, по слову, яке завжди тримають.

"Завжди шукала номери ВВ, гріли душу коли бачила. Або коли знайомилась з людьми і дізнавалась що вони з Луганщини, то якось одразу сприймала їх своїми", — зізнається Гіріна Катерина.

Також переселенці з Луганщини часто згадують підприємців і високу планку у сфері обслуговування.

"За рівень сервісу, за рівень бізнесу, за топових спеціалістів та професіоналів в усіх сферах", — каже Андрій Кравченко.

"Люблю Луганщину за людей, які вміють щиро дружити, за працьовитих людей, за людей, чиє дитинство було схоже на моє та ще тисячі людей з Луганщини", — пише Світлична Ірина.

"За сонце і небо, абрикоси біля кожного будинку. І взагалі просто люблю, бо там мій дім, там могили моїх батьків та пращурів", — каже Марина Лабецька.

"Скрізь не так як вдома. І коли в тебе вдома щось виходило з першого разу, то тепер ти не розумієш, чому тут це не працює і тобі доводиться докладати більше зусиль", — каже Оксана Ільмінська.

P.s.

Коли особисто я думаю про Луганщину, перше, що згадується — спека. Не просто погода, а той стан навколо, коли розпечене повітря сушить ніс, коли вітер наче "стоїть" нерухомо, пил як частину буття, пісок усюди! А ще знаєте, той стан, коли взуття, прилипає до асфальту на пішохідному переході.  Я пам’ятаю яр на Мирному — зухвало великий, спокійний і дикий, як ніби там сама земля вирішила зупинити час. Там було так тихо до 2 червня 2014 року. А ще пам’ятаю дім у Станиці. От тільки фрагментарно, напевно на дотик і на звук — шершаву фарбу на хвіртці, іржу, що залишалась на долоні, важкість, з якою ручка піддавалася лише своїм і скрип на всю вулицю наче промовляв сусідам, що приїхала додому.  І будяки на піщаних степах. Фіолетовий колір на тлі вигорілої землі здавався чимось абсолютно фантастичним. Я досі шукаю ці запахи — в сухому повітрі, у тріщинах на землі, в рослинах. Я слухаю хвіртки — чужі,  — але жодна не скрипить так, як та, що вдома. А ще, я вишукую в обрії терикони і ніде їх не бачу. Вони були і залишаюся хребтом Луганщини особисто для мене.

Мій дім намагаються відірвати від мене з м’ясом, так, щоб нічого не лишилось. Але в голові лишилось усе. Сьогодні на мені зелена сукня в підлогу кольору лісів Кремінщини, у вухах сережки-тюльпани, як ті, що росли дикарем в левадах Красної Талівки на Біловодщині, а на талії — гаман, з тим самим будяком зі степу під Вільховськими дачами.

Бо дім — це не стіни. Це те, що вростає в кров. І поки ми пам’ятаємо кожен його звук, запах, пору року — Луганщина є. Не тому, що так десь написано, а тому, що її не змогли вирвати з нас.