Місто інтелектуалів серед піщаних бур: Сіверськодонецьку 92, і він в окупації

Вже за кілька десятиліть на місці піщаного пустиря з’явилися багатоповерхівки й широкі дороги, містом поїхали тролейбуси, відкрилися кінотеатри, розрослися парки та виникли рукотворні озера. Саме розташування, яке було зручним для хімічної промисловості, стало поштовхом до розбудови великих виробництв. За 92 роки тут виросло щонайменше три покоління сіверськодончан.

Авторка цього тексту прожила у Сіверськодонецьку п’ять щасливих років після окупації Луганська. І досі вдячна місту за людей, які стали рідними, хоч і не по крові, за теплі спогади і за відчуття, що місто може бути компактним, продуманим і справді зручним для життя.

А читати спогади місцевих — окремий щемкий досвід. Бо за кожною такою згадкою приховане не просто місце на мапі (знаю, що це кліше), а ціла історія життя. Хліб із місцевого хлібзаводу, смак, який люди досі намагаються знайти в інших містах. Торт «Чебурашка», про який у Києві майже ніхто не чув. Булочки з «Водолея», за які тепер багато хто віддав би будь-які гроші. Озера з білою нутрією й лебедями. І те саме місце за «Чистухою», куди чужі зрідка доходили, зате свої приходили годувати білок.

Достатньо запитати людину, що саме вона пам’ятає про Сіверськодонецьк, і майже одразу стає зрозуміло, з якого вона району. Абрикосовий джем під ногами в сезон. «Бетонка». Льодовий палац. Бурхлива юність у «Ксанаду» і шаурма, куплена за годину до опівночі.

Кожна така деталь щось означає. Кожен спогад має свою маленьку географію. І все це зрештою про дім. Можливо, ви впізнаєте імена цих сіверськодончан:

Спогади Олександра Руденка

Визнай: де б ти зараз не був, все одно, йдучи вулицею, шукаєш поглядом Сєвєр: схожий двір, де в дитинстві провів з хлопцями безліч часу,  кафе, де з'їв перше морозиво "на замовлення" або сквер, в якому колись були перші серйозні обійми. Сонячний день зберігає віру, що ми повернемося, в похмурий — здається, що більше не побачимо наш Сєвєр ніколи. Тому і шукаємо його поглядом. Щоб згадати хоча б на мить — рідні вулиці, друзів, яких війна розкидала по всьому світові. А ще світло у вікні, коли розумієш, що на тебе там завжди чекають — дім… Більше нема театру, немає Льодового палацу. Вони теж покинули це місто. Але в спогадах залишилися вистави різних режисерів, які пробирали до мурашок. Матчі хокейного клубу "Хімік", який, попри відсутність бюджету, намагався нав'язати боротьбу кращим командам України. І от нещодавно з друзями згадували, як 17 років тому наші волейболістки з "Сєвєродончанки" здобули золоті медалі чемпіонату країни та завоювали національний кубок. А ще — дійшли до чвертьфіналу європейського кубка. А наш неймовірний хвойний ліс — справжнє місце відпочинку душі. Від центру міста до легенів Луганщини можна було пішки дістатися за якихось 20-30 хвилин, подолавши 2-3 км у будь-який бік, ліс був повсюди навкруги. А сьогодні він спалений Росією. Як і кращі роки нашого життя. Залишилися лише спогади. Їх багато і майже всі вони добрі. Частинка міста живе у кожному з нас. Так вийшло, що я його завжди бачу в очах однієї близької людини, якій щоразу кажу: "Ти - мій Сєвєр..."

Спогади Ольги Хоми

Сіверськодонецьк. Для мене він назавжди залишиться Сєвєродонецьком.

Я дуже часто повертаюся до нього в пам’яті з теплом. Передусім — в дитинство. Травневі свята, коли місто ніби прокидалося по-особливому, і наш Парк культури та відпочинку. Атракціони, на які я так чекала. Я ходила туди не сама, звісно, з батьками, але для мене це завжди було як маленьке свято. Мама завжди гарно нас одягала, сама теж одягалася святково, і ми всією сім’єю йшли в парк. Морозиво, ситро, черги до каруселей. Я каталася не на всьому — мене часто заколисувало, але ті два улюблені атракціони були обов’язковими. І цього було достатньо, щоб відчути щастя.

Потім був літній кінотеатр у парку. Щоразу, коли я про нього згадую,  думаю про те, скільки кінотеатрів тоді було в місті. Їх було справді багато — від зовсім маленьких до великих: «Современник», клуб ДСК, кінотеатр у Будинку піонерів, зали в ПК «Будівельників» і в ПК «Хіміків». І в кожному йшов свій фільм. У тебе був вибір, куди піти, і це відчувалося як розкіш.

Озера — це окрема історія. «Чистуха» і катамарани. Пізніше, коли прибрали в парку частину атракціонів, залишилася тільки човнова станція, ми вже підлітками каталися там з друзями. І це теж було класно!

А ще була «бетонка» — перша дискотека. Чому «бетонка»? Бо це було бетонне коло, огороджене стінами, з воротами, куди ти заходив, ніби в окремий світ просто неба. Там було все: музика, танці, перші сварки, бійки, перша сигарета.

І, звісно, салют на день міста!

Це дуже теплі спогади. Любий Сєвєродонецьк. Шкода, що це тепер лише спогади. Але добре, що вони є.

Спогади Олексія Золотухіна

Оскільки я прожив більшу частину життя у цьому місті, то деякі речі здавалися мені природними, нормальними й само собою зрозумілими. А потім, приїжджаючи в інші міста, я помічав, що цього там немає, а я до цього настільки звик. І найцікавіше, що все це було створено штучно, руками людей. Рукотворний хвойний ліс навколо міста, який давав неймовірний запах — його одразу впізнаєш, скільки б там заводів поруч не диміло. І хоч би якою була спека. Це були рукотворні озера — Чисте та Паркове, які зараз уже висохли, звісно. Вони були створені людьми й наповнювалися через труби. Але вони давали такі необхідні зони відпочинку в різних частинах міста. Були два басейни, де можна було займатися спортом — я там тренувався ще школярем. Це палаци культури, де були й концерти, і кіно, й усілякі інші цікаві заходи. Це й льодовий палац спорту, де можна було займатися хокеєм, фігурним катанням, а ще там проходили великі концерти — приїжджали артисти і з Луганська, і з усієї області. Місто молоде. Йому зараз, мабуть, не знаю, років 90 або трохи менше. 34 року, зараз уже точно не порахую. І воно практично з нуля було створене. Порівняно з іншими містами: коли ти тільки в’їжджаєш у якийсь, скажімо, Луганськ, то ще пів години їдеш приватним сектором. А тут в’їжджаєш — і одразу висотки. Тролейбуси. Я настільки до цього звик у дитинстві, що міг просто сісти й поїхати кудись сам. Було музичне училище. Зараз його теж відбудували, але хто тепер там навчатиметься? Туди приїжджали з усієї області вчитися майбутні музиканти. І взагалі, оскільки місто було штучно створене, туди цілеспрямовано з’їжджалися багато розумних, активних людей різних національностей. Це були розумні люди, і в них народжувалися розумні діти — ті, які досягали успіхів у спорті, науці, культурі, музиці, підприємництві.

Тому навіть якщо для багатьох українців це місто відоме лише через сумні асоціації, то по-своєму це був маленький діамант України.

Спогади Ганни Дзюби‌‌

Місто, у якому постала з попелу моя душа!

Місто людей, зустрічей, вражень, запаху хвої, сили та особистого зростання!

Дякую тобі за за людей, мрії, пам'ятні місця, за Ліцей багатопрофільний, за дітей, мудрих колег, за посмішки, за щасливі дитячі роки, за стежки, якими ходила, за аромати, які пам'ятаю, за найсмачнішу випічку, яку купувала племіннику та доньці, за те, що дав розуміння, за що треба воювати, а найголовніше — за кого!

Війна забрала тебе, але не назавжди! Одна близька людина, яка тримає фронт у серці, яка пройшла власне пекло Сєвєродонецька, якось за кавою сказала мені: "Якщо це місто таких людей, як ти, то за нього варто було стояти, битися та боротися".

Ці слова зі мною назавжди! Найцінніші! Справжні! Любий Сєвєродонецьку! Ти місто мрій, надій та сподівань! Дякую за мужність та сторінки моєї власної життєвої історії! Вірю, що ми напишемо нові!‌‌

Відповіді з соцмереж:

Традиційно запитала сіверськодончан в соцмережах про те, які спогади трамають їх за рідне місто в серці.

Кирило Юдаєв: Ліс навколо міста і його відчуття безкрайності. Льодовий палац, заповнений людьми під час хокейних матчів. Похід через увесь Лисичанськ, звідки відкривається вид на весь мій Сєвєродонецьк.

Вікторія Локтенко: Я любила гуляти біля ПК «Будівельників», там були фонтани. На Новий рік ходили на ялинку в ПК «Хіміків», були гойдалки. Тоді все було добре. Тепер залишилися лише спогади.

Віталій Хорошун: Ми так і не змогли знайти жодного хліба, який би бодай нагадував той, що був із нашого хлібозаводу — неважливо, чи це «Успенський» білий, чи «Заріччя» сірий. Його смак, хрускіт запеченої скоринки залишилися десь глибоко в пам’яті, і, здається, назавжди.

Наталія Астапова: Палатки біля Чистого озера, булочки з «Водолія» — зараз би за них, здається, заплатила будь-які гроші. Прогулянки біля тенісних кортів. І ще старе місто восени, коли маленькі вулички повністю стають червоно-жовтими…

Надія Куценко: Торт «Чорний принц» із хлібзаводу та «Рафаело» з кіоску на Центральному ринку, шаурма з «Shaurma de Club», за якою ми з чоловіком ходили майже опівночі. Слойки в критому ринку, пиво «Шалє янтарне». Прогулянки навесні біля фонтанів драмтеатру, ПК «Будівельників», центральна площа.

Ірина Плахтій: Молочний коктейль біля ПК «Хіміків», йо-йо в магазині «Боцманов», дні народження в «Аладіні», торт «Чебурашка», хліб із хлібзаводу. Дитяча стоматологія з тим самим «запахом», табір «Гагарінець», Паркове озеро і суперечки, хто перепливе його швидше. Салюти біля Паркового, улюблена МЖК «Мрія». А ще Пурдівка, Щедряга і дачі поруч, річка «по коліно», «Дитячий світ», дискотеки в ПК «Будівельників», «Школярик» біля Колегіуму. Ох, і розпакували спогади!

Катерина Бахтіна: Абрикосовий джем під ногами, Клешня і найкращі спогади. «Буковель» у кар’єрах біля тролейбусного депо, дискотеки на «Мозаїці» і в «Ксанаду» — forever young, forever drunk.

Діана Журба: Сьогодні ховалась від дощу на літній терасі «МакДональдса» і раптом згадала, як ми гуляли вздовж фонтанів, і як мені подобалося, коли вітер зносив на людей дрібні бризки води. І ще — аромат свіжого хліба, бо мій будинок був біля хлібозаводу, булочка зі згущеним молоком з «Водолія». Торт «Чебурашка» — я довго була впевнена, що це такий самий відомий торт, як «Наполеон» чи «Медовик», і досі трохи дивно, що його майже ніде немає.

Олена Фітісова: Спогад дитинства — морозиво в «Мозаїці» з маленькою «парасолькою», найсмачніший хліб і булочки з «Водолія», фонтани на День міста. Випускний — це коли одинадцятикласники гордо несуть табличку зі своєю школою через усе місто, а всі збираються біля Льодового. Місто, яке можна було пройти за кілька годин. Узимку — санчата біля Чистого озера.

Про Сєвєр можна говорити довго.

Журавлиний край

До людей тут господарювали птахи. Краєзнавець Сергій Каленюк, який знав ці місця, так і записав у своїй книзі "Таке було".

"Це був журавлиний край. Оце урочище зі звивистим руслом Борової, з ярами, проранами, вузькими заливами та озерами, які поповнювалися водою після повеней, ще до появи тут людських поселень облюбували журавлі та інше птаство", — фіксував він.

Однак навколо пісків, де виникло місто, було життя задовго до журавлів. Після знищення Запорізької Січі Катериною ІІ частина козаків оселилася на землях теперішнього Сіверськодонецького району. У районі сучасного Борівського вони заснували Боровський Юрт. Згодом частина мешканців перебралася далі й створила Соколиний Юрт, але історія останнього сумна —під час війни з Наполеоном Юрт уперше знищили. Пізніше його відбудували, але ненадовго: у 1855 році, під час Кримської війни, поселення вдруге стерли з лиця землі російські війська.

Найдавнішим серед поселень тут зазвичай називають Сиротине. У документах фігурує 1684 рік, а засновниками села вважають запорізьких козаків. Та й ця версія не є остаточною. Краєзнавець Каленюк наголошував, що встановити точний час появи Сиротиного, Воронового чи Метьолкіного сьогодні вже навряд чи можливо. Більшість таких поселень формувалися поступово, без чіткої дати народження, як це часто бувало зі слобожанськими селами того часу.

Що стосується конкретно Сіверськодонецька, 29 квітня 1934 року — офіційна дата народження поселення Лисхімбуд, скорочення від «Лисичанський хімічний будівельник». Тоді завершили будівництво перших бараків. 1938 року воно отримало статус окремого населеного пункту, а 1950-го Указом Президії Верховної Ради УРСР його перейменували. Указ вийшов російською мовою — і назва одразу закріпилася в російській транслітерації. Так з'явився «Северодонецк».

Питання нової назви постало ще 1947 року. У Сєвєродонецькому архіві зберігається тогочасна «Справка о поселке при Лисичанском Химкомбинате» з переліком пропозицій від трудящих: «1. Донецк 2. Красно-Донецк 3. Северо-Донецк 4. Ново-Лисичанск 5. Светлоград». Із п'яти варіантів у трьох фігурує «Донецьк» — і це не випадково: сучасний Донецьк тоді ще називався Сталіно, тобто назва була вільною. У Лисхімстроя був реальний шанс стати Донецьком.

Але в Музеї «Азота» зберігається документ, який показує, як усе насправді відбувалося — це паспорт директора комбінату Геннадія Вілєсова з пропискою 1950 року. У штампі міліції вибито: «3-е Отделение Милиции г. СВЕТЛОГРАД Лисичанского р-на Ворошиловградской области» — а от адресу власника вже вписано від руки: «Северодонецк, 20–12». Штамп із назвою Світлоград уже був виготовлений, але щось пішло не так — і Лисхімстрой перетворився на Сєвєродонецьк.

1950-го Указом Президії Верховної Ради УРСР селище офіційно перейменували. Указ вийшов російською мовою — і назва одразу закріпилася в російській транслітерації. Варіантів потім накопичилося з десяток: Сєвєродонецьк, Сєверодонецьк, Північнодонецьк, Верхньодонецьк — і це лише ті, що зустрічалися в офіційних документах. Навіть філологи із краєзнавцями десятиліттями не могли домовитися між собою. Загалом, є три основні версії походження назви і одна другорядна. Перша — від річки Сіверський Донець. Друга — від назви давнього народу сіверян, які населяли ці землі. Третя — від російського слова «сєвєр», тобто північ: приїжджі з усього СРСР робітники просто інтерпретували назву річки як «північний» Донець. Другорядну теорію назви я чула під час обговорень краєзнавчих розвідок Луганщиною у “Кризовому медіа центрі Сіверський Донець” близько восьми років тому. І ось про що вона: з 1913 по 1953 рік існувала “Северо-Донецкая железная дорога”,  її назва точно не пов'язана з річкою, бо поруч існувала ще й «Південно-Донецька залізниця», а Південного Дінця немає. Тобто «Северо-» означало «північ Донбасу», а «Донецьк» — Донецький край, а не річку.

І поки назва змінювалася, підприємство будували — хімічний комбінат добудували 1951 року. Разом з верстатами і реакторами привезли інженерів і вчених. 16 лютого 1951 року підприємство офіційно запрацювало і згодом виросло в одного з найбільших виробників мінеральних добрив Європи.

Місто будувалося як додаток до заводу — і це було видно в усьому. Наприклад, вихід до річки мало підприємство, а не місто, а залізничні шляхи були блжчі до заводу, ніж до станції. В Сіверськодонецьку так й не звели вокзалу для людей, найближчий був у Лисичанську. Та попри все це місто будувалося на совість: широкі проспекти, бульвари, чітка перпендикулярна сітка вулиць.

Коли все стало на свої місця

Центральний проспект задумували як головну архітектурну вісь міста, де мали зосередитися ключові будівлі. Саме тут у 1959 році розпочали будівництво Палацу культури хіміків за проєктом у дусі неокласики: з колонадою, пілястрами та виразним фронтоном із кесонованою аркою. Частину декоративного оздоблення навіть встигли підготувати заздалегідь, однак згодом його так і не використали — в умовах кампанії проти «архітектурних надмірностей» декоративність виявилася недоречною. У результаті елементи ліпнини просто закопали біля фундаменту. Будівлю завершили у 1967 році, і вона стала одним із останніх прикладів пізньої неокласики в українській радянській архітектурі.

Через кілька років, у 1975-му, відкрили Льодовий палац спорту. Для міста з населенням близько ста тисяч це було нетипове й амбітне рішення. Разом із розвиненою тролейбусною мережею та найбільшим тенісним кортом у регіоні це формувало образ Сіверськодонецька як міста, яке свого часу справді прагнуло виглядати сучасним і завершеним.

У 2014 році місто на короткий час опинилося під окупацією — майже на три місяці. Після звільнення сюди було релоковано Луганську обласну державну адміністрацію, адже Луганськ залишився під контролем проросійських сил, і обласний центр фактично довелося переносити. У 2020 році він отримав офіційний статус адміністративного центру району та громади. На той час у місті працювало понад 150 підприємств.

Повномасштабне вторгнення 2022 року змінило все. Влітку місто опинилося під російською окупацією, яка триває й досі.

Окремою подією стала зміна назви. 19 вересня 2024 року Верховна Рада підтримала перейменування — 281 голосом «за». Постанова набула чинності 26 вересня. Так місто отримало назву Сіверськодонецьк — через 90 років після заснування, після десятиліть трансформацій і вже в умовах окупації. І хоч і досі в суспільстві точаться суперечки щодо доцільності перейменування, але як би місто не називали, воно досі у наших спогадах.