Працівники освітніх установ завжди потрапляють в поле зору окупаційної влади. Особливо ті, хто демонструє свою проукраїнську позицію та відмовляється йти на співпрацю. Оксана Женілова, заступниця директорки з виховної роботи Привільського ліцею Лозно-Олександрівської громади Сватівського району, яка провела 52 дні в російському полоні, одна з таких. Її принижували, погрожували, тримали у нелюдських умовах, але не змогли “перевиховати”. Свою історію пані Оксана розповіла Реальній газеті.
Ксенія Новицька, спеціально для Реальної газети
Усе своє життя пані Оксана віддала рідному ліцею. Навіть зараз,перебуваючи за межами Сватівщини, вона продовжує працювати у відділі освіти. Ця робота і маленька онучка, яка народилася, коли жінка ще була на ТОТ, дають їй сили жити далі. Але забути те, що трапилося з нею два роки назад, не виходить.
Повномасштабне вторгнення Оксана зустріла у рідному селі Привілля разом із чоловіком. Російські окупаційні війська досить швидко захоплювали місто за містом, вивішували свої прапори та призначали нову “владу”. Проте у Привіллі нічого не відбувалося до травня 2022 року.
“З 30 березня 2022 року мені довелося виконувати обовʼязки директорки ліцею. Оскільки у нас була спокійна ситуація, ми продовжували дистанційне навчання. Інколи виїжджали з колегами на консультації до діток, але очної форми не відновлювали. Ми не афішували нашу діяльність, щоб не привертати зайвої уваги. Навчальний рік ми завершили 13 травня 2022 року”, — розповіла вона.
Читайте також: Поневолена місія: у полоні росіян понад три роки перебувають затримані на Луганщині представники ОБСЄ
Звільнила колег, які пішли на співпрацю
Однак вже за тиждень після закінчення навчального процесу ситуація в селі швидко змінилася. Особливо для Оксани. У 20-х числах травня до неї додому приїхало нове “керівництво” з району. Понишпоривши по двору та забравши ключі від ліцею, поїхали.
З того часу Оксана перебувала в селі, займалася хатніми справами, доглядала за старенькими родичками і продовжувала виконувати свої обовʼязки директорки.
“Я мала вдома ноутбук, принтер, печатку закладу, тому могла робити документацію. Я звільнила всіх вчителів та персонал ліцею, які пішли на співпрацю з ворогом. Також нам вдавалося платити декілька разів зарплату нашим освітянам вже в повній окупації”, — згадує жінка.
Її чоловік теж залишився працювати в ліцеї на тій самій посаді, що і до повномасштабного вторгнення — оператором-кочегаром. Оксана зізнається, що він має інші погляди на війну. Саме через нього “новопризначена” директорка школи, колишня її учениця, передавала “привіти”.
“Вона сказала аби я повернула всю оргтехніку, яку маю на руках. Вона пригрозила мені комендатурою і, звісно, я злякалася. Я так розізлилася в той момент, що взяла і намалювала маркером на ноутбуку “Слава Україні”. Чоловік змусив мене стерти напис рідиною для зняття лаку, але сліди залишилися. Думала на цьому вони і дадуть мені спокій, але я помилилася”, — каже вона.
Порвала докази
Зранку 25 жовтня 2022 року до будинку Оксани приїхала велика військова машина. Коли вона відкрила вхідні двері, перед нею стояли четверо повністю озброєних військових. Вони сказали, що це – перевірка. Зайшли у будинок і почали роздивлятися навколо, ніби шукаючи когось.
“Зазирнули у кожний сарай, кожну кімнатку, а коли ми повернулися до будинку, прийшли троє поліцейських і сказали, що зараз буде обшук. Вони перевернули весь будинок. Знайшли військову форму моєї доньки, яка служила. Потім побачили мій письмовий стіл. І там знайшли чотири аркуші, на яких було написано “Слава Україні”, “Слава нації” і “Смерть Російській Федерації”. Я впізнала їх, бо це я писала, коли українські військові почали контрнаступ на Харківщині. Ну і все…”, — згадує освітянка.
Поки окупанти ходили по двору, сватівчанка порвала на мілкі шматочки ці аркуші з закликами і заховала за пазуху.
“Вони як побачили, що я знищила докази, стали кричати на мене. Змушували навіть писати, але я сказала, що нічого не писатиму. Тоді один з них сказав, аби я погодувала курей, бо додому вже не повернуся. Наділи на мене наручники і повезли до райвідділку в Троїцьке”, — сказала Оксана.
Читайте також: Листи в полон: дружина полоненого поділилася досвідом електронного листування з чоловіком
Тримали у Троїцькому добу
У відділку поліції Оксану довго допитували, поки військові ЗС РФ намагалися склеїти те, що вона розірвала. Оскільки у них не виходило, то той, хто її допитував, весь час кричав на неї, погрожував.
“Ледь не за бари мене тягав. Після допиту знову поїхали додому аби вони все оформили як треба. У мене була менструація і необхідно було до туалету. Військовий пішов за мною і я ходила в туалет при ньому. Це таке приниження… Не передати словами”, — говорить вона.
Після того, як окупанти “оформили” процес затримання, вони дозволили жінці взяти таблетки, засоби гігієни, гребінець і пляшку води. Тоді повезли знову до райвідділку, де Оксана провела добу.
“Ніхто мене не годував протягом дня, води теж не давали. Забрали у мене всі речі — окуляри, прокладки, ліки навіть. Знаєте, що мені найбільш образливо? Один з тих, хто мене садив у камеру, – син мого учня. Це я вже згодом дізналася. Але ж вони знали, що я – вчителька. Коли я попросила у нього, аби мені віддали прокладки, то він кричав “не положено”. Просто знущалися наді мною”, — згадує освітянка.
Читайте також: З мого мертвого сина зняли хрестик та обручку: матір розповіла, скільки коштує ексгумувати тіло в Маріуполі
Погрожували віддати кадирівцям
Наступного дня Оксану перевезли до Старобільського СІЗО. Жінка розповідає, що у дорозі з Троїцького у неї перед очима “пролетіло” все життя.
“Звісно ж, мені ніхто не сказав, куди мене везуть. У мене на очах була повʼязка і під приводом поправити її, хотіла подивитися, де ми їдемо. Але я ледь встигла торкнутися рукою обличчя, як солдати, що їхали зі мною, стали кричати на мене, смикати автомати. Такі образливі слова мені говорили, погрожували, що кадирівцям зараз відвезуть. Я так боялася, що мене зґвалтують… Вони весь час питали чи хворію я чимось”, – говорить жителька Сватівщини.
Оксану привезли до Старобільського СІЗО 26 жовтня 2022 року і помістили у “бокс” — камеру попереднього увʼязнення. Жінка розповіла, що у неї забрали шнурки, прикраси, паспорт і повністю оглядали.
“Мене роздягли. Мацали, оглядали. Я не можу точно сказати чи виходили чоловіки в цей час, бо була в поганому емоційному стані. Щоб ви розуміли, коли мене привели до камери, то на дверях було червоним написано – 35. Лише з часом, після допиту, я побачила, що ці цифри насправді були білими”, — згадує вона.
Читайте також: Майже 200 випадків викрадень цивільних за 2024 рік: задокументовані злочини росіян на окупованій Луганщині
Чистила зуби вологою серветкою: “умови” в камері
У камері Оксана була сьомою. Одна з жінок підійшла до неї і сказала, аби та не хвилювалася. Вони тут утримувалися різний проміжок часу та були з різних куточків області. Навіть з її району.
“Постіль на нарах – брудна. Її ніхто не замінював, не прав тут. Я місяць їла одноразовою ложкою та з однієї тарілки ще з двома дівчатами. Всі 52 дні, які пробула в СІЗО, нас не водили купатися. Ми набирали воду в пляшки і гріли її на трубах, коли увімкнули опалення, щоб можна було помитися. Я не мала зубної щітки і чистила зуби вологими серветками. Пасту виміняли дівчата у тих, хто розвозив їжу”, — згадує вона.
Харчування у СІЗО було, але їжею то назвати важко. Оксана перший тиждень не їла. Зрозумівши, що відпускати її ніхто не збирається, почала потроху звикати до місцевих “страв” – супу з кількома шматочками картоплі, перлової каші, перетолоченої рибної консерви і хлібу.
“Найулюбленішою стравою був хліб. Ми мастили його олійкою, посипали сіллю і казали, що це у нас така “піца”, — каже вона.
Не вважали за людей
Через таке харчування жінки мали проблеми з туалетом. Але ні з цією, ні з іншими скаргами на стан здоровʼя звертатися було марно – фельдшера майже ніколи не кликали.
“У нас тут не було прав. Казали, що ми – “нулі”. Тобто навіть не рахували в загальне число утримуваних тут. Тому і поводилися відповідно. Особливо жінки – саме вони були найжорстокіші”, — розповідає Оксана.
Якось одна з наглядачок покарала всю камеру жінок через те, що їй не сподобалася якась фраза утримуваної. Наглядачка перевела їх у камеру з гіршими умовами, ніж, де вони були до цього. Сватівчанка з жахом згадує її:
“Стіни були пописані, видовбані. Мені здається, вона раніше була чоловічою. Такий холод страшний. А туалет… Він був забитий. Оте все на поверхні… Сморід стояв, ми не могли нормально спати. Здавалося, ніби ми спимо в туалеті”.
Там вони провели три дні і таки вмовили іншу зміну наглядачів перевести їх. Нова камера знаходилася в іншій частині СІЗО. Оксана розповідає, що тут був навіть душ: “Але було таке відчуття, ніби за нами весь час хтось спостерігав. У стінах були такі щілочки, що ми чули розмови працівників СІЗО. Світло вимикати не дозволяли взагалі, тому я не спала майже всі ці 52 дні”.
Жінок катували та залякували
За весь період утримання, не часто забирали на допити. Жінка згадує, як одного дня до них привезли двох вісімнадцятирічних дівчат з сусіднього села поблизу Старобільська. За їх розповіддю, окупанти чекали поки вони досягнуть повноліття і тоді їх заарештували. Згодом, одну з них перевели в іншу камеру, а потім і випустили.
“Але ту, що з нами залишили, водили на допит. Одного разу вона повернулася у важкому психологічному стані, але ми не розпитували її. Деяких дівчат з камери катували струмом, одній з них здавлювали палець пласкогубцями, били. Мене не били. Тільки моральний тиск і погрози”, — розповіла сватівчанка.
Останній допит і виїзд
У грудні 2022 року Оксану забрали на допит. І хоч допит сам по собі пройшов спокійно, але перевірка після нього, знову змусила її почуватися приниженою.
“Допит був в іншому місці. По поверненню у СІЗО, знов оглядали. Роздягнули. Торкалися інтимних місць, проникали пальцями, щоб я нічого не пронесла там. Жах…”, — згадує жінка.
Це був останній допит Оксани. Через пару днів, 14 грудня 2022 року, їй повернули паспорт, дали 500 рублів на автобус і відпустили.
Вирватися з окупації, вона змогла лише у жовтні 2023 року. На пункті пропуску у Колотилівці Оксана дізналася, що занесена в базу як “екстремістка”. Через багатогодинну фільтрацію вона вже не сподівалася виїхати, але наявність українського паспорта врятувала її.
Пройшло понад рік з подій у Колотилівці і понад два — зі звільнення з полону. Оксана вже почала спати. Проте повірити у те, що це відбувалося з нею насправді досі не може.
Читайте також: Доньку поховали під номером у великій могилі: історія тричі переселенки Владлени Тилик
