До 2014 року Владлена Тилик разом із донькою Марією живе в Донецьку. Жінка має проукраїнські погляди, тому з окупованого міста родина переїжджає до Запоріжжя. У Донецьку залишаються батьки. Проте вже за рік, у 2015-му, серце тата Владлени не витримує. У 2019-му в Запоріжжі Марія закінчує школу, і сім’я їде до Маріуполя, де їх застає повномасштабне вторгнення.
Владлена розповіла Реальній газеті, через які випробування їй довелося пройти, та про найстрашніше — загибель дитини.
Олександра Кондратюк, спеціально для Реальної газети
Донецьк. Перша втрата. «Я ненавиджу русню!»
Донецьк. До 2014 року Владлена та Марія живуть в обласному центрі. Жінка опікується батьками. Вони радіють доньці та онучці.
«Батька завали Олександр Степанянц. Він працював у водоканалі механіком. Мав золоті руки. Міг полагодити майже все: годинники, побутову техніку, холодильники, електрику, взуття… У важкі 90-ті підробляв тим, що все ремонтував у сусідів. Він завжди піклувався про нас і робив усе, щоб ми нічого не потребували. Був дуже добрий та творчий. У молоді роки грав на гітарі в музичному ансамблі, співав, писав музику. Коли вийшов на пенсію, навчав молодих хлопців грі на гітарі. Це було хобі всього життя», – розповідає Владлена.
У 2014-му році виїжджати з окупованого Донецька батько не захотів, а Владлена через свою проукраїнську позицію залишатися там не могла. Тому, аби врятувати себе та доньку, виїхала до Запоріжжя:
«Мені довелося залишити тата. Але за кілька місяців його евакуювали до Ростова, до рідної сестри, адже у нас стало дуже небезпечно. Ми жили неподалік Іловайську. І коли там йшли бої, було дуже гаряче. Тоді батько зрозумів, що все набагато серйозніше. На бік України виїхати було важко, тому він подався до сестри у Ростов. Туди як раз і евакуювали автобусами. Коли я вже облаштувалась у Запоріжжі, хотіла забрати його до себе, але не встигла. У тата було хворе серце, і восени 2015 року він помер. Йому було всього 64 роки. Я ненавиджу русню!»
Читайте також: Додому шляху нема. Як три покоління однієї родини з Донецька тікають від війни
Маріуполь. Початок нового життя
До 2019 року Владлена з донькою жила в Запоріжжі. Там Марія закінчила 11 клас. Потім родина переїхала до Маріуполя: Владлена отримала від майбутнього чоловіка Олександра пропозицію руки та серця. Пара одружилася.
«Ми з Олександром познайомилися ще в Донецьку у 2013 році, – згадує Владлена. – Потім у 2014-му ми з дочкою поїхали до Запоріжжя. Він трохи пізніше – до Маріуполя. Всі ці 5 років, що жили в Запоріжжі, ми спілкувалися. Він приїздив до нас, я їздила до Маріуполя. У 2019 році Олександр зробив мені пропозицію. Ми одружилися в Маріуполі. І я переїхала туди разом із донькою та мамою».
Олександр працював аніматором-мультиплікатором, а Владлена – в школі-інтернаті для дітей-сиріт. Марія навчалася на кухарку-кондитерку.
Дівчина дуже переймалася долею безпритульних тварин. У 2019-му вона забрала з притулку хворого пса Чарлі. Цей собака буде з дівчиною до кінця її життя.
Читайте також: Хто не був там, ніколи того жаху не зрозуміє: медсестра з Маріуполя про виживання в окупації з трьома донечками
Повномасштабна війна. Донька тільки казала: «За що?»
Маріуполь, 24 лютого 2022 року. Вже зранку в Лівобережному районі – перші смерті та руйнування, зокрема, житлових будинків.
Разом із чоловіком, донькою та мамою Владлена живе саме там:
«Ми всі не усвідомлювали, наскільки це небезпечно та жахливо. Потім, коли розпочався жах, Маша цілий день плакала. Вона не могла повірити в те, що відбувається. Казала тільки одне: «За що?»
24 і 25 лютого Олександр пропонує їхати з міста. Але Владлена – на 9-му місяці вагітності, а пологовий – зовсім поруч.
«Ми не віримо, що буде щось серйозне. Мер закликає не панікувати. Говорить, все під контролем. Але вже 26 лютого починаються такі страшні обстріли, що ми спускаємося до підвалу. 3 березня зникає світло, інтернет, але ще є вода. Ми робимо запаси води та їжі. Але чим більше проходить часу, тим страшніше покидати сховище. Прильоти – зовсім поруч. Мені стає погано. Живіт тягне. З чоловіком йдемо до Лівобережного пологового. Через постійні обстріли медперсонал переховується у підвалі і надає тільки екстрену допомогу. Лікарі мене оглядають, але радять їхати до пологового в центр міста. Сусід відвозить мене та чоловіка. Нас приймають, хоча ані світла, ані води у лікарні немає. Так ми опиняємося в центрі, а частина нашої родини – донька, її хлопець, моя мати – вдома на Лівому березі. І зв’язку немає», – Владлена вкотре переживає ті події.
Читайте також: Рятувалися на єдиному в Україні криголамі “Капітан Бєлоусов”: працівник маріупольського порту про виживання на морі під час війни
«Коли син народився, він не дихав»
4 березня 2022 року у Владлени починаються пологи. Немовля народжується на три тижні раніше. Хлопчик не дихає. Лікарі роблять все можливе. Вони запускають генератор, але бензину мало і його треба економити. Тому в інкубатор із киснем малюка кладуть усього на дві години. І в цій битві за життя Олександр перемагає!
Тим часом обстріли Центрального району посилюються.Однак волонтери ще привозять ліки і є якась їжа.
Проте 5 березня у двір лікарні влучає снаряд, там вилітають шибки, а породіллі хапають малечу та біжать до підвалу. Владлена з сином – серед них. На щастя, маленький Сашко вже дихає самостійно:
«Не вірилося, що ми в блокаді. Я думала, у світі не знають, що відбувається в Маріуполі, а якби знали, одразу б нас врятували. Так, нам дають дитяче харчування, памперси, вологі серветки. Пологи у мене були важкі. Мені дуже погано. А тут обстріл. На руках малюк. Дізнаємося, що люди чекають на евакуацію. І 8 березня, за день до авіаудару по нашому пологовому, ми залишаємо лікарню».
Читайте також: Розвивали українську культуру: музиканти із Донеччини про столітню родинну традицію, окупацію та виселення
У Маріуполі був апокаліпсис
Владлена із малюком та чоловіком йдуть до церкви «Добрих змін», де є польова кухня. Чоловіки ходять за водою, але повертаються не всі. На вулицях – багато вбити, і тіла вже ніхто не збирає.
9 березня чоловік Владлени йде у пошуках зв’язку. Коли приходить назад, говорить, що на пологовий, з якого вони напередодні пішли, російські військові скинули авіабомбу, і там є загиблі.
15-16 березня 2022 року. Маріупольці намагаються виїжджати із заблокованого міста.
У родини Тиликів власної автівки немає. Машини навколо – розбиті. Про офіційну евакуацію – жодних новин.
Годувати малюка вже майже нічим, і води теж вкрай не вистачає. Про допомогу Владлена із чоловіком просять чужих людей. І їм вдається виїхати, хоча й на різних машинах.
«Коли ми їхали через місто, було дуже страшно, наче апокаліпсис. Дорогою стирчали снаряди. Потім почалися нескінченні блокпости із росіянами. Ми ховали телефони, – згадує Владлена. – До Токмака їхали 2 дні. Там нас прийняли люди при церкві. Наступного дня поїхали до Запоріжжя. І одразу – до лікарні. Малюк втрачав вагу, у нього була жовтяниця. Він практично не прокидався, бо не мав сил. Його поклали під апарат. Ми дуже переживали за рідних, але дістатися до них ніяк не могли».
Читайте також: Рятували військових від росіян: директорка маріупольської лікарні про виживання під час війни
“Я шукала мати та доньку 2 місяці”
Про трагедію, яка спіткала її родину на Лівобережжі, жінка дізнається тільки після виїзду з Маріуполя:
«Ми почали їх шукати. Писали у різні групи, розпитували волонтерів. Навіть була ситуація, коли дзвонили шахраї і говорили, що моя дочка у них і що нам треба заплатити гроші. Потім мені зателефонував хлопець доньки. Сказав, що Маша загинула, а де моя мати, він не знає».
Початок та середина березня 2022 року. На Лівобережжі – пекло.
Російські військові активно просуваються до комбінату «Азовсталь». Килимовим бомбардуванням знищують геть усе. Палають будинки. Гинуть люди.
Від інших районів міста Лівобережжя відрізано: ані вийти звідти, ані виїхати. Звʼязку – жодного. А приватний будиночок Тиликів здригається від кожного вибуху.
Тому, коли хлопець Марії пропонує перейти до більш надійного сховища, де переховувалися його рідні, бабуся з онукою погоджуються. Однак їх туди не пускають через собаку. І родина Тиликів вимушена піти до звичайного підвалу старого двоповерхового будинку.
13 березня дівчинка дає бабусі поїсти, а сама виходить із собакою надвір. На вулиці – відносно тихо. Але в цей момент й відбувається авіаудар.
Біля цього будинку Марія Тилик загинула 13 березня 2022 року:
«Моя мама була в підвалі і її вдалося відкопати. А ось донька, через сильні бойові дії, лежала під завалами до травня. Марію опізнав хлопець. Її поховали на Старокримському цвинтарі, у великій могилі під номером 4412. Згодом ми встановили там хрест. Я сподіваюся, коли повернемося до Маріуполя, я зможу донечку перепоховати».
Після смерті онуки пані Тетяна, мати Владлени, до середини квітня бідкається по різних підвалах, поки кадирівці не «евакуйовують» її до фільтраційного табору на території “ДНР”. Там жінку знаходить старша донька, яка живе на Донеччині.
«Якби вона її не забрала, то мати відправили б десь до Сибіру. Вона розповідала, що там було дуже багато маріупольців і їх примусово відправляли до рашки, особливо людей похилого віку», – додала Владлена.
Владлена Тилик із сином Олександром виїхали до Німеччини 31 березня 2022 року. У вересні 2024-го до них приєднався чоловік, якому в Україні дали інвалідність.
У березні 2024 року на своїй сторінці у Фейсбуці Владлена написала:
«Березень для мене – це час спогадів про трагічні події, які відбувалися у Маріуполі два роки тому. В ці дні ми як раз виїжджали з пекельного Маріуполя – це були наші жахливі 20 днів виживання у блокадному місті.
Але я зараз не про це.
Я хочу сказати про світле, чисте, що вразило моє серце і залишило у ньому тепло до теперішнього часу.
Коли ми вирвалися з пекла, нам вдалося добратися до міста Токмак Запорізької області. Майже уночі ми досталися міста, воно на той час вже було окуповане і місцеві жителі були налякані та спантеличені.
Але нас дуже тепло зустріли в одній із церков. Нас нагодували, напоїли гарячим чаєм і влаштували на ночівлю. А люди з Маріуполя все приїжджали та приїжджали…
Наступного дня місцеві дізналися, що до міста приїхали маріупольці. З самого ранку вони почали нести до церкви хто що міг, у кого що було. Продукти, одяг, засоби гігієни, іграшки дітям…
Мене особливо вразила одна бабуся. Вона принесла оладки. Дає мені і каже: «Дитинко, в мене вдома немає нічого смачненького, але я приготувала вам оладків на сніданок. Ви, напевно, багато натерпілися, поїжте, будь ласка».
Я їла ці гарячі оладки і плакала… Вперше плакала від приємних почуттів, а не від жаху і болю.
А коли ми виїжджали з Токмака, місцеві виносили на трасу баклажки з водою, фрукти, продукти. На грудях вони мали таблички, на яких було написано: «Маріуполь – ми з вами» та намальовані сердечка. Люди пропонували ночівлю, поїсти та й просто зайти до них додому, щоб помитися. Там стояли і чоловіки, і жінки з дітьми, молодь та літні люди. Вони підходили до машин, які їхали з Маріуполя, і давали нам продукти і воду, говорили теплі слова, намагались якось полегшити наш біль. Це був такий прояв людської любові та співчуття, що нікого з нас не залишило байдужим!
Це був такий контраст між добром та злом!”
День тому ти був у пеклі, де тебе і твоїх дітей вбивали ні за що, а сьогодні з тобою готові поділитися останнім.
Наше життя – це вічна боротьба добра зі злом, але я вірю, що добро – переможе, не зважаючи ні на що!»
Читайте також: “Гробова тиша — це коли ти не чуєш своїх дітей”: історія Ірини Азарової, яка втратила в Маріуполі старшого сина і невістку
