До початку повномасштабного вторгнення Ірина з чоловіком жили у Кальміуському районі Маріуполя. Наприкінці лютого 2022 року там вже не було води та світла. Тому старший син Артур запропонував переїхати до будинку знайомого у Центральний район міста. Він вважав, що в центрі буде безпечніше. Також була надія на “зелений коридор” та евакуацію.
Але 14 березня 2022 сталася трагедія. Під час авіаудару по сусідньому будинку від вибухової хвилі Артур загинув. Ірина із молодшим сином Артемом, який отримав важкі поранення, потрапили до лікарні.
А наступного дня, 15 березня, загинула Надія, дружина Артура. Без батьків залишився однорічний Данило.
Про трагедію своєї родини маріупольчанка Ірина Азарова розповіла Реальній газеті.
Підготувала Наталя Дєдова
— Пані Ірино, як ви дізналися про повномасштабне вторгнення?
— З 23-го на 24 лютого 2022-го я працювала в нічну зміну на комбінаті “Азовсталь”. О 04:30 ми бачили все місто. Ми почули й побачили весь “феєрверк”, увесь жах, який розпочався в Маріуполі. Я жила з молодшим сином Артемом у Кальміуському районі. Додзвонитися до нього не могла. У нього була звичка вимикати звук. Не знаю, як я добігла додому, аби він не пішов до школи.
Старший син Артур із дружиною Надією та маленьким сином жили в мікрорайоні “Східний” у Лівобережному районі. Сину було 32 роки, Надії 33, а онуку рік і три місяці.
Я зателефонувала їм, аби всім зібратися разом. Вони не хотіли їхати, але коли в їхній будинок влучило, приїхали до мене. Проте у нас вже не було світла та води. Було страшно та гучно.
Син хотів дочекатися “зеленого коридору”. Ми жили на околиці міста. А йому дали ключі від будинку в центрі. Артур вважав, що там буде безпечніше, і ми знатимемо більше інформації. Як виявилося, це було найгарячіше місце. Це вулиця Матросова, 2, через дорогу від торговельного технікуму.
Почалося пекло. Ми топили сніг, аби приготувати їжу. Температура — мінус. Увесь жах розпочинався вночі, коли летіли літаки, цей звук був найстрашніший. Я досі його боюся і пам’ятатиму до кінця життя. Ми чули винищувачі, і розуміли, що скоро будуть летіти бомби.
— Як сталася трагедія? Чи була можливість врятуватися?
— Це було 14 березня, день чи ніч — не памʼятаю. Напередодні машина сина була простріляна. Виїхати не могли, звʼязку не було.
Ми готували льох, щоб стрибати, але не встигли. Чергова авіабомба потрапила до сусіднього будинку, і вибуховою хвилею зрізала наш. У сусідів — три трупи. Там було кілька родин.
Ми опинилися під завалами. Я знаю точно, що таке гробова тиша: бачиш вибух, кричиш, але ти не чуєш своїх дітей. Я коли вилізла з-під завалів, кричала їхні імена. Але нікого не чула. Побігла до людей. Хотіла побігти до лікарні, адже хтось сказав, що діти живі. Їх розкопують, але потрібна медична допомога. На жаль, допомоги не було.
Коли дістали старшого сина, сказали, що він живий. Молодшого розрили, він був без свідомості. Я над ним лежала. До старшого не могла підійти. Ми всі були в різних місцях. Це була вибухова хвиля. Сусіди підійшли до старшого сина, сказали, що він вже “двохсотий”. Невістка з онуком були живі.
Я сиділа над молодшим. Він лежав і навколо летіли уламки. Чоловік знайшов чиюсь машину, і нас із молодшим відвезли до Маріупольського територіального медичного обʼєднання здоров’я дитини і жінки. За 5 днів до цього на пологовий, який входив до складу МТМО, російський літак скинув авіабомбу.
— В якому стані був молодший син? І яка взагалі була ситуація в лікарні?
— В Артема була черепно-мозкова травма, також були поламані 7 ребер, пошкоджено стегно зі зміщенням. Дві доби він був непритомний, а на третю почав приходити до тями. Він 4 місяці лежав, і лікарі не могли сказати, чи буде він ходити.
Коли нас привезли у лікарню, там не було ані води, ані світла, ані ліків. Люди лежали штабелями у крові. Ми ходили по крові. Сина, як дуже важкого, поклали біля операційної. Лікарі звичайними кухонними ножами обрізали кінцівки.
Ми потрапили туди 14 березня, а 16-го стався авіаудар по театру, і звідти почали привозити людей. Поранених несли по калюжах крові. Більшість потім виносили мертвими Мені здавалося, що я дивлюся кіно, яке б ніколи не хотіла бачити.
Після театру, найважчих, переважно дітей, лікарі під обстрілами перенесли до бункера при лікарні.
З нами лежав Данило, 16 років. Його мама загинула у театрі, я бачила її тіло. Це було місиво.Хлопчик не вставав, лікарі йому допомагали, чим могли. Одного дня прийшов його тато з якимось родичем. Він від радості плакав та тремтів. Його емоції не передати: чоловік місяць не знав, чи син живий. Він дуже хотів його забрати, проте лікарі не давали. Говорили, що хлопець ще не може рухатися, але батько наполягав. Врешті решт Данилові знайшли крісло колісне, і тільки-но він із батьком вийшов із бункера, їх розстріляли.
— Чи намагалися ви вийти з бункера?
— Так, 2 квітня я виходила під обстрілами, щоб розкопати документи. Адже в лікарню ми потрапили без нічого.
Був мороз, а я була в капцях. Тому з якоїсь мертвої людини зняла взуття і побігла шукати документи.
Там все було завалено. Я побачила тіло старшого сина, він лежав нагорі. Не було чим його закопати, земля промерзла, лопати не було.
Я спочатку намагалася розкопати землю руками, щоб його тіло не розтягнули собаки, але в мене нічого не вийшло. Я побігла до сусідів, кричала, просила лопату, але нікого ніде не було. Тоді сильно стріляли, і люди ховалися десь. Я накрила свою дитину, чим могла, і побігла у бункер до меншого сина.
— Поки ви з Артемом були у лікарні, що відбувалося з чоловіком, невісткою та онуком?
— 14 березня вони повернулися до мого будинку. Коли наступного дня чоловік прийшов до мене в лікарню, я все зрозуміла по його обличчю. Я просто спитала: “Хто?”. Він сказав, що Наді більше немає. Невістка загинула в моєму будинку 15 березня. Вона сиділа біля вікна, онук був поруч. Але, коли стався приліт, відійшов, а Надії розірвало голову, це була миттєва смерть. Надюша завжди чогось прагнула. Була люблячою мамою, дружиною і просто розумницею. Мала два “червони” дипломи.
— Як ви виїхали з Маріуполя?
— З бункера нас вивезли автобусом 3 квітня. Перше обстеження Артема було в лікарні Донецька. Я ніколи не забуду очі Артема, коли мої родичі принесли бутерброд із ковбасою. Він ще не ворушився, а тоді перший раз повернув голову, так хотів їсти.
У квітні до Донецька вивезли й моїх чоловіка з онуком. Через стрес та відсутність води та їжі, стан дитини був важким.
Потім, як найважчих, нас перевезли до Москви. В онука був діагноз — порок серця, у вересні 2022 його мали оперувати в Києві. У Москві мене з онуком відправили до кардіологічної клініки, а сина — у науково-дослідний інститут. Однак ми відмовилися підписувати документи про те, що нас розстрілювали українські військові. Ми поїхали з Росії на реабілітацію до Німеччини.
— Чи вдалося поховати старшого сина Артура?
— Я дитину свою не ховала. Коли я виїжджала з Маріуполя, він ще лежав на землі не прикопаний. Сина поховали вже 2 травня.
— Як зараз стан молодшого сина Артема і вашого онука?
— Артем вже ходить. Піднявся сам. Ми виїхали з Москви, як тільки він почав рухатися.
А онук зі мною. Він поставив мені найстрашніше питання, якого я так боялася: де мої мама та тато?
Я сказала, що вони завжди з ним, але живуть на небі і разом дивляться на тебе.
Це все дуже важко. Рана на все життя. Мій син і невістка так і не встигли почути довгоочікувані слова “мама” і “тато”. Зараз Данилові вже 3 роки, він мене називає бабусею і мамою, а в мене ще сильніше розривається серце.
Мої діти були моєю половинкою, опорою, моєю сім’єю, їх тепер немає, значить, і мене немає.
Наразі з молодшим сином, онуком та чоловіком Ірина живе в Німеччині. Вивчає німецьку мову, намагається жити, наскільки це можливо. Жінка дуже сумує за рідним містом. Вона досі не вірить, що її Артура та Надії вже два роки немає в живих. А трирічний Данило час від часу дивиться на небо. Раптом станеться диво, і він побачить там найрідніших…
