Кількість поранених зашкалювала. Порахувати було неможливо: історія директорки Маріупольської лікарні
До повномасштабного вторгнення обласна лікарня інтенсивного лікування Маріуполя була найбільшою на підконтрольній території Донецької області. З 2017 року її очолює Ольга Голубченко, яка в професії понад 30 років.
24 лютого 2022 року вона прийшла на роботу вранці і залишалася там до 26-го березня. Її зміна тривала 31 день.
Підготувала Наталя Дєдова, спеціально для Реальної газети
Під час активних бойових дій у лікарні отримали допомогу та знайшли прихисток тисячі маріупольців.
Про те, як виживали мирні мешканці і як медики щодня боролися за життя кожного пораненого, зафільмувала знімальна група оскароносного документального фільму «20 днів у Маріуполі».
Росіяни зайшли в обласну лікарню 12 березня. За два тижні Ольга Голубченко останньою покинула робоче місце.
Як протягом першого місяця з початку повномасштабного вторгнення лікарі та медсестри працювали із щоденним ризиком для життя, Ольга Голубченко розповіла Реальній газеті.
— Пані Ольго, як для вас розпочалося 24 лютого 2022 року?
— О 04:30 мені зателефонували з Києва і запитали: «У вас почалася війна?». Я говорю, що ні, у нас все тихо. Відкрила балкон, прислухалася, і дійсно було тихо. Однак я швидко зібралася та приїхала на роботу. Колеги були налякані і розгублені, але всі були на своїх робочих місцях. І з 24 лютого ми всі залишилися в лікарні.
У нас настільки високопрофесійний колектив, що всі добре розуміли, що потрібно робити, і як організувати роботу. Ми перевірили запаси медикаментів, знеболювальних. Але ніхто не вірив, що буде така війна. Думали, день-два, нехай тиждень, а вийшло так, як вийшло.
Через кілька днів вибило вікна на першому поверсі. А потім почалися постійні обстріли, літаки, авіабомби, снаряди вибухали постійно.. Лікарня залишилася повністю без вікон, поступово вимикали світло, зникала вода, зв’язок. Ми не розуміли, що відбувається, просто були на своїх місцях і працювали.
До останнього вірили, що ніхто в Маріуполь не зайде.
— Чи памʼятаєте ви першого пацієнта під час війни І як ви справлялися з великою кількістю поранених?
— Перший пацієнт був військовий, якого привіз побратим. У хлопця були численні поранення, але легкі.
Потім, коли почалися авіанальоти та постійні обстріли, до нас стали надходити десятки поранених: жінки, діти, люди похилого віку.
— Як приймали поранених? Чи встигали всім надавати допомогу?
— Поранених приймали на першому поверсі, а там надавали першу допомогу, а потім бігом підіймали на другий поверх в операційну. Звідти потрібно було доставити пацієнта на виші поверхи.
Перші поверхи одразу заповнювалися, потім стали підіймати на верхні. Лікарі, фельдшери, медсестри носили пацієнтів на руках.
Кількість поранених зашкалювала, неможливо було їх порахувати. Спочатку ”швидкі” возили, які їхали одна за одною. Іноді “ швидка” привозила одразу кілька поранених. Паралельно маріупольці везли своїх сусідів та близьких машинами. У кого були легкі поранення, той приходив сам.
— Чи вистачало лікарні продуктів та медикаментів?
— У нас був запас медикаментів і матеріалів на перевʼязки. Я вдячна мешканцям, які приносили нам ліки, шприци, системи тощо. Директору торгового центру «Метро» дозволив нам взяти підгузки і пелюшки.
З продуктами було гірше. Поки був звʼязок, ми дізнавалися, де можна знайти їжу. Я з водієм поїхала на ринок «Азовський», щоб взяти напівфабрикати. Ми завантажили автівку котлетами, пельменями, варениками, млинцями. Брали все, що нам давали. Приносили до лікарні і роздавали по відділеннях.
— Звідки брали воду?
— Води не було, а її треба було дуже багато. Спочатку були запаси, а потім я звернулася до МНС. Рятувальники їздили містом, просили привозити нам воду. Потім були у першого заступника мера Михайла Когута, і він пообіцяв, що кожен день будуть привозити бочку з водою.
Лікарі, завідувачі відділень, медсестри, санітарки виходили за водою, коли приїжджала бочка. Навіть під обстрілами.Іноді воду привозили через день, але одразу дві бочки. Люди, які її привозили, також ризикували.
— Де зберігали тіла загиблих?
— Загиблих було дуже багато. До нас привозили пацієнтів, у яких поранення були не сумісні з життям. Спочатку трупи зберігали в патанатомії та морзі, а потім — у двох кімнатах лікарні. На вулиці було до -12, тому тіла складали в окремі приміщення, куди ніхто не заходив.
Зимою із начмедом ми кілька разів вивозили трупи, але потім через обстріли до нас ніхто не міг підʼїхати. Тому всіх загиблих вже після окупації вивозили росіяни.
— Лікарня працювала 24/7. Із цілодобовим ризиком як для персоналу, так і для пацієнтів…
— Так. Я дивилася на все, що відбувалося в лікарні, і розуміла, які це ризики з боку колег і яка відповідальність за їхнє життя — з мого. Це важко описати словами. Я просто молилася щодня.
Ми постійно збиралися з колегами. Я робила обхід. Пацієнтів було дуже багато. Тримати їх у палатах було неможливо, тому що вікна були вибиті, а обстріли – цілодобово.Ми не могли ризикувати людьми, тому всіх виносили до коридору. Пацієнти лежали на підлозі на матрацах та ковдрах. Холод був неймовірний, але що було робити?
Когось на ліжках вивозили, але вони займали багато місця.
— Коли російські війська зайшли до лікарні?
— Вони захопили лікарню 12 березня. На кожному поверсі виставили озброєних чоловіків, вільно пересуватися заборонили. Потім вони стали розстрілювати машини, які під’їжджали до лікарні.
Росіяни шукали українських військових. Дівчата-медсестри переодягали наших, ховали зброю, форму, переписували історії. Адже коли пацієнт надходив, ми писали «військовослужбовець», а тут потрібно було повністю все переписати. Сідали вночі під ліхтариками й переписували. І це потрібно було зробити дуже швидко.
Ми до останнього вірили, що росіяни не зайдуть. Сподівалися, що вони відступлять, а ми залишимося і будемо далі працювати. Я не могла собі дозволити бути слабкою, показати, що я боюсь, тому що за мною стояв колектив.
— Всі співробітники лікарні вижили?
— Так. Старша медсестра реанімаційного відділення, молода жінка, отримала поранення. В неї вистрілив російський снайпер. Пощастило, що вона була на роботі, і всі фахівці були у лікарні та врятували її.
— Багато колег залишилося в Маріуполі?
— 98 відсотків лікарів виїхали. Залишилися одиниці. Медсестри практично виїхали всі. Залишалися люди, які говорили, що їм нема куди їхати. Санітарка говорить: «Куди я поїду. Тут є будинок і шматок землі. Я зможу посадити картоплю і помідори. Мене ніхто ніде не чекає». Звісно, люди залишалися. У когось батьки хворі, лежачі. Різні були ситуації. Можливо, й хотіли всі поїхати. Але не у всіх була можливість.
— Як і коли ви виїхали?
— Мій брат приїздив до мене щодня. Коли звʼязок зник, я знала, що він на Білосарайській Косі на мене чекає.
Я вийшла з лікарні 26 березня остання, після того, як всі лікарі та медсестри, які хотіли виїхати, зробили це. Ми з подругою на автівці одразу поїхали на Косу, до мого брата.
До 2 травня жили у нього, сподівалися, що місто відібʼють і ми залишимося, але з рештою двома машинами виїхали на Запоріжжя.
Я зробила, що могла. Мабуть, змогла б більше, але просто вже не було сил. Я тоді не думала, чи є в мене сили. Я розуміла, що спочатку мають піти мої колеги, а потім я. Тому що немає сенсу залишатися. І я навіть зараз не можу поїхати в Маріуполь, на могилу батьків. Як приїхати до людей, які позбавили мене всього?
Якщо це буде український Маріуполь, я повернуся. Я знаю, що добро завжди перемагає зло. І я хочу, аби справедливість перемогла. Це буде дуже дорогою ціною. Але це буде. Мені так здається. Я в це вірю!
***
Сьогодні Обласна лікарня Маріуполя працює в Києві. Медики, які вижили в Маріуполі, продовжують надавати допомогу із надією на деокупацію рідного міста та повернення додому.
