Майже два місяці, з 25 лютого до 22 квітня 2022 року, голова профкому Маріупольського морського торговельного порту Владислав Мирошниченко разом із 243 маріупольцями виживали на території порту. Люди переховувалися на криголамі “Капітан Бєлоусов”, буксирах “Капітан Маркін”, “Капітан Меркулов” та плавкрані “Нептун”.
Російська армія захопила підприємство в середині квітня. Керівник профкому вийшов з території одним з останніх. Що відбувалося в порту під час блокади, як допомагали мирним та військовим, Владислав Мирошниченко розповів Реальній газеті.
Підготувала Наталя Дєдова, спеціально для Реальної газети
— Пане Владиславе, як для вас розпочалося 24 лютого 2022 року?
— Для мене все почалося пізно ввечері 23 лютого. Зателефонували близькі друзі і сказали, що ситуація настільки складна, що треба негайно збирати речі та їхати. Але в це не вірилося до останнього, але вночі з 23 на 24 я зібрав тривожні валізки, документи, підготував автівку. Однак коли зранку розпочався обстріл, досі не вірилося.
Звісно, 24 лютого я вийшов на роботу в порт, було оперативне засідання. Оскільки наше підприємство є державним та стратегічним, то були розкриті певні конверти, отримані певні вказівки з Міністерства інфраструктури України. І ось тут почалося найцікавіше. Команда Міністерства була: “Працюємо, не панікуємо”. 24 числа з рейду заходили іноземні судна, порт працював у штатному режимі. Але до кінця дня почала надходити інформація, що росіяни захоплюють територію з боку Криму, і ми розуміли, що Маріуполь, можливо, буде відрізаний. Проте була наполеглива команда й від керівника підприємства Ігоря Барського — працювати. Хоча вже вдень 26 лютого місто покинуть й міський голова Вадим Бойченко, й майже всі його заступники.
Також була інформація, що у нас брали транспорт і вивозили архіви СБУ. Термінового виїхало й багато силових відомств. Увечері 24 я прийшов додому, вигнав машину. Взяв елементарні речі та документи і виїхав на Дніпро. Там зустрів керівника порту Ігоря Барського і 25 зранку ми повернулися назад в Маріуполь.
25 лютого порт, як стратегічний об’єкт, перейшов під командування “Азова” та наших хлопців. Ми роздрукували карти бомбосховищ. Ми розуміли, які у нас склади, і що там є. За два тижні до повномасштабного вторгнення порт провів закупівлі. У нас була їжа, вода, солярка, газ, генератори. Усі бомбосховища були обладнані, утеплені, очищені, сухі, з питною водою. Такі підприємства, як порт, металургійні комбінати “Азовсталь” та імені Ілліча були набагато краще підготовлені, ніж все місто.
— Як порт співпрацював із військовими та силовими структурами?
— Ми віддавали їм машини, автобуси, бензин, газ, солярку. Цього у нас вистачало. Питною водою порт забезпечував майже весь Приморський район. Портовики набирали воду в бочки та відвозили. Основними пунктами роздачі були Приморський район біля пам’ятника Нахімову, лікарні водників та залізничників, “п’ятачок”.
У порту працювала їдальня. Хоч не було світла, ми підключили генератор, і всі портовики, хто приходив, міг харчуватися, плюс харчувалися всі військовослужбовці, які перебували у порту.
Пишаюсь колегами. Так, Анатолій Чиканенко з Євгеном Зінченком на самоскиди вантажили бетонні блоки, які потім відвозили на основні вулиці для перешкоджання руху окупантів. Працівниці служби матеріально-технічного забезпечення приходили під обстрілами, аби відкрити заправки, які були на вантажних районах. 22 березня разом із колегами ми вивезли всі трудові книжки. Сховали їх на криголамі “Капітан Бєлоусов”. Хто міг, приходив й забирав.
— Коли вперше російська армія обстріляла порт?
— Це сталося 1 березня. Це був перший удар по порту. Ракета вдарила по малому сторожовому кораблю, який був затоплений. Він стояв у районі 8-9 причалу. В ньому був включений якийсь радар, на що й відреагували.
Потім почалися прильоти по третіх воротах, по судноремонтному заводу (СРЗ) та елеватору. І згодом обстріли ставали все потужніше.
Поки міг, я їздив до батьків у Кальміуський район. Востаннє я був у них 12 березня. Назад їхав через Новоселівку, то вже був сильний обстріл. І більше я до них не їздив. Центр був страшенно розбитий. Бомби прилетіли біля Жовтневого суду, в районі підземного переходу. Місто обстрілювалося дуже й дуже сильно.
Ситуація загострювалася щодня. Обстріли були колосальні. Бомбосховища 1-го та 2-го районів були зайняті портовиками. Коли росіяни руйнували будинки маріупольців, вони переходили в бомбосховища, і коли трохи затихало, вони ходили на плавкран, ми їх годували.
З часом, коли люди стали виїжджати, портовики поступово почали перебиратися на плавкран “Нептун”. На ньому переховувалося 43 людини. Зокрема, 8 дітей, 11 жінок, а також люди похилого віку. Я вивозив людей на власній автівці до блокпоста. Далі вони йшли пішки. За день робив декілька рейсів. До 20 березня евакуювали майже всіх жінок та дітей.
— Як довго працювала кухня? Чи вистачало продуктів?
— Пекарня працювала до 15 березня. І до того часу ми розвозили хліб мешканцям Приморського району. Але потім борошно закінчилося. І 18-19 березня кухня зупинилася. Продукти перевезли на криголам. І вже з середини березня ми харчувалися на плавкранах, буксирах і на криголамі. Там була солярка, працювали генератори, було світло.
Не можу сказати, що там було тепло, але там, де були діти, намагалися підтримувати тепло. Лише на плавкрані “Нептун 4” було 8 дітей. Їм віддавали мʼясо, адже спочатку ще були запаси курки. А ось коли у квітні продукти майже закінчилися, ми ловили рибу, варили уху, смажили.
— Де ще в порту жили маріупольці, і чи був якийсь звʼязок?
— Дуже багато людей жили на єдиному в Україні криголамі “Капітан Бєлоусов”. Він може автономно плавати близько 6 місяців. Тому там була і гаряча вода, і світло.
В середині березня до порту заїхали залишки поліції на чолі з Михайлом Вершиніним, очільником патрульної поліції Маріуполя. І через старлінк ми вперше зв’язалися з великою землею.
— Чи були серед тих, хто переховувався в порту, загиблі?
— На початку квітня обстріли вкотре посилилися. 6-7 квітня на 3-й район російська армія скинула фосфорні бомби. В один із днів на 16-му причалі з’явилися 2 танки. У нас був бінокль. І ми побачили на танках Z. Вони обстрілювали будівлю управління.
Від вибухової хвилі на плавкрані “Нептун” полопалися ілюмінатори. Бій тривав кілька днів. 7 квітня криголам потрапив під обстріл. Валерій Ткаченко загинув, двоє отримали поранення, всі були контужені.
У нас була така домовленість, що всі чоловіки, які перебували на кораблях, цілодобово несуть вахту. Це було для того, щоб, якщо приліт чи пожежа, відразу зреагувати. Коли починався обстріл, усі жінки та діти збиралися у коридорі.
— Коли виїхало керівництво порту?
— Директор порту Ігор Барський був в порту до 21 березня. Потім весь керівний склад поїхав.
— Коли ви змогли оцінити масштаби руйнувань на підприємстві?
— 15 квітня наші вже відійшли, а росіяни боялися зайти. І такий день був — сонце визирнуло, тиша. Ми вирішили вийти. І те, що ми побачили, викликало неймовірні відчуття. Судна, що затонули, в районі першого причалу. Розірвані танки, спалена техніка. Останки людей. Розкидані по порту руки, ноги, відірвані голови танкістів. Їх тягали собаки.
Згадую, коли одного разу намагався виїхати, на мою автівку рушив танк. Думав, що розчавить прям в машині. Але встиг розвернутися. Автівка постраждала, але заводилася.
— Як тривала евакуація?
— Першими евакуйовували іноземців. У проміжку між боями. Росіяни запросили перемир’я. На 3-й район підігнали автобус, і всі іноземці вийшли під білим прапором. Усіх відвезли до Донецька. Усіх, хто був на криголамі “Капітан Бєлоусов”, відвезли на фільтрацію до Донецька. Був повний автобус жінок, чоловіків було небагато.
Я чому так останній тиждень запам’ятав? Це було перед Великоднем. 21 квітня вже було виставлено охорону. З Донецька приїжджали вантажівки та грабували наші склади. Їх охороняли зеки та міліціонери. Потім зайшов якийсь типу будівельний батальйон і зібрав у мішки останки російських військових. Розчищали проїзд. З’явилися з Ростова нові керівники порту. Вони поселилися на порожньому криголамі “Капітан Білоусов”.
— Коли вдалося виїхати?
— О 7-й ранку 22 квітня. Заїхав додому, забрав якісь речі. Бачу, йде сусід у куртці, а зверху мій лазневий халат. Мою квартиру пограбували, по одному черевику забрали, по одному залишили.
І потів був на Білосарайській Косі. Чекав на коридор. Там почали розклеювати оголошення. Запрошували портовиків розбирати завали. Розшукували керівників підприємства. Дорогою до Запоріжжя три дні ночував під Василівкою. Доїжджав до Токмака — розвертали. Доїжджав до Пологів — розвертали. До Василівки — не пускали.
12 травня все ж таки доїхали до Василівки. “Нам всё равно. Едьте. Что хотите, то и делайте”, — сказали нам на останньому російському блокпості перед Запоріжжям.
Потім приїхав у Дніпро. Зараз живу та працюю в Києві. Багато хто з портовиків виїхали за кордон, а хтось залишився в Україні. На тимчасово окупованій території в Маріуполі з понад трьохтисячного колективу залишилися більш як чотириста людей.
Але я вірю в нашу перемогу. І в повернення і наших територій, і наших підприємств. Коли буде деокупація, я повернуся додому. На море. Адже там — моя душа.
