З 6 січня 2025 року переселенці офіційно стали частиною громад, де вони зараз проживають, отримавши право впливати на місцеві рішення. Для луганчан, які покинули свої домівки через війну, це більше, ніж просто законодавчі зміни. Це можливість створювати основу для майбутнього повернення та відбудови рідного краю.
Сьогодні мешканці Луганщини, які живуть у підконтрольних Україні регіонах, уже ініціюють економічні, освітні та культурні проєкти. Але як ці ініціативи можуть допомогти переселенцям стати «своїми»? Ми поспілкувалися з волонтеркою, громадською діячкою, представницею благодійного фонду та психологом, щоб зрозуміти реалії адаптації земляків і їхні перспективи в приймаючих громадах.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Волонтерство як інструмент адаптації
Тетяна Жук з Сіверськодонецька після евакуації на Прикарпаття стала не тільки частиною місцевої громади, а й активною волонтеркою. Однак, попри її зусилля та значний вклад у підтримку як переселенців, так і мешканців приймаючої громади, Тетяна досі не відчуває себе вдома.
«Виїхала я останнім евакуаційним потягом з міста Лисичанськ, їхала навмання, просто хотіла виїхати з міста. А вже потім згадала, що у Калуші живе хрещений моєї донечки. Вірніше, до його батьків, бо сам він був у ЗСУ”, – згадує Тетяна.
Приїхавши у новий регіон, Тетяна передавала гуманітарну допомогу своїм землякам, які залишилися в окупованому місті. Це допомогло їй не лише підтримувати зв’язок з рідними, а й стати частиною волонтерського руху.
«Коли трошки попит вже згас, я переключилася на окопні свічки. Я познайомилася через Фейсбук з пані Світланою, яка наразі перебуває в Німеччині, і вони збирають там огарки декоративних свічок які я очищаю і перетоплюю, а мої земляки, переселенці та просто небайдужі українці пересилають банки для виготовлення свічок. Дуже велика кількість моїх земляків беруть в цьому участь».
Тетяна також займається реалізацією культурних та соціальних проєктів, що сприяють інтеграції внутрішньо переміщених осіб. Одним із таких проєктів стала ініціатива із висадження тюльпанів у Калуші:
«Першою ініціативою, яку я впровадила, це була висадка тюльпанів. Мені дуже б хотілося зробити таку у звільненому Сєвєродонецьку. Мені дуже багато цибулин тюльпанів надіслали. Вони рік пролежали на балконі. Я розуміла, що навряд чи скоро буде можливість висадити їх у Сєвєродонецьку. Тому звернулася до місцевого самоврядування в Калуші з ідеєю: посадимо ці тюльпани тут, на згадку про нас, залучимо внутрішньо переміщених осіб і місцеву громаду. Місто підтримало цю ініціативу, і ми разом висадили квіти. Це була наша перша спільна ініціатива, де ми працювали разом з людьми, що приїхали з інших регіонів, і з місцевими мешканцями.”
Друга ініціатива була — святкування Дня Луганщини:
“Я запропонувала тим, хто приїхав з Луганщини до Калуша, разом підтримати один одного, побачити, хто є, і запросила міського голову та його заступників. Було небагато людей, але нам вдалося бути разом, і це було дуже приємно. Потім був ще один проєкт — підтримка людей віком 60+. Я залучала як внутрішньо переміщених осіб, так і місцевих мешканців для його реалізації».
Також Тетяна знайшла можливість підтримки родин військових:
«Потім був фотопроєкт “Незламні лідерки”. Я залучила не тільки переселенок, а й місцевих жінок. Кожна з них має цікаві життєві історії, особливі погляди та досвід війни. Також нещодавно я познайомилася з активною молоддю, яка організовує концерти. Вони дають мені безкоштовні квитки, і я залучаю, наприклад, дружин військовослужбовців, ВПО, щоб підняти їм моральний дух»
Жінка каже, що з кожним проєктом все більше інтегрується в нову громаду, але відчуття дому, якого її позбавила війна, залишається важливим для неї:
«Моя сестра постійно запитує: «Куди йдеш?» А я відповідаю: «На квартиру». Вона каже: «Додому». І я їй пояснюю: «Ні, на квартиру». У моєму лексиконі більше немає того поняття, що я повертаюся додому, бо це вже не той самий дім, як раніше. Це як відчувати, що ти вдома, але фізично ти не вдома. Хоча у мене тут з’явилися друзі як місцеві, так і ВПО. Їх небагато, але я можу на них покластися».
Читайте також: “Я хочу повернутися, коли Луганськ стане таким…”: яким луганці уявляють рідне місто після війни
Психологічна адаптація: що визначає інтеграцію?
Зміна місця проживання — це завжди виклик для людини. Але коли йдеться про вимушене переселення, цей процес супроводжується додатковими психологічними навантаженнями.
«Кожна зміна, а в житті переселенців ці зміни були кардинальними, впливає на психоемоційний і психічний стан людини. Люди, які були змушені залишити свої домівки, стикаються з невизначеністю, втратами, розривом соціальних зв’язків, необхідністю адаптуватися до нового середовища. Це все — додаткові стресові фактори, які, на жаль, накопичуються і можуть призводити до тривалих психологічних проблем», — зазначає Микола Овчаренко, генеральний директор КНП «Центр психічного здоров’я», лікар-психіатр та нарколог.
За словами Овчаренка, адаптація до нового середовища залежить від кількох ключових факторів.
Перший фактор — це середовище, в яке потрапила людина. Якщо переселенець оселився у великому місті, у нього більше шансів знайти роботу, соціальне коло, доступ до послуг, навіть просто можливості зустріти земляків, що дає певний рівень емоційного комфорту. У сільській місцевості все складніше: інший ритм життя, менше можливостей для працевлаштування, відчуття «чужинця» може тривати довше».
Другий фактор — це рівень освіти та особистісна гнучкість людини. Освічені люди частіше демонструють вищий рівень психологічної адаптивності, адже вони мають розвинене критичне мислення, легше приймають нові обставини, вміють аналізувати і знаходити рішення. Водночас люди, які мають нижчий рівень освіти чи звикли до стабільного, незмінного укладу життя, часто відчувають себе в новому середовищі відірваними, розгубленими. Це може провокувати стресові реакції, аж до депресивних станів.
Ще одним важливим аспектом є взаємодія між переселенцями та приймаючими громадами.
За словами Овчаренка, переселенці часто почуваються ізольованими, навіть якщо отримують формальну підтримку. Водночас місцеві жителі можуть сприймати їх як «чужих», особливо в малих громадах, де нова людина одразу помітна. Тут важливо шукати діалог, бо якщо людина не відчуває себе прийнятою, вона або йде в замкнене коло свого тісного колективу переселенців, або просто відчуває постійний внутрішній конфлікт.
Законодавчі зміни, які зрівняли права переселенців із правами місцевих жителів, можуть допомогти цей бар’єр зламати. Але, на думку фахівця, питання інтеграції — це не лише питання прав, а й особистої готовності до змін.
«Потрібно усвідомлювати, що життя в новому місці означає необхідність приймати його звичаї, ритм, особливості. Це природний процес адаптації. Той, хто готовий сприймати нове без агресії, без настороженості, той швидше знайде себе в новому середовищі. Але якщо людина не дозволяє собі інтегруватися, вона може опинитися в стані затяжного внутрішнього конфлікту, що загрожує психологічним виснаженням», — говорить лікар.
У довгостроковій перспективі на переселенців чекає ще один психологічний виклик — можливе повернення до рідного дому.
«Коли людина адаптувалася на новому місці, вона вибудовує нову систему зв’язків, новий уклад життя. А тепер уявіть, що через певний час вона повертається назад. Це буде ще один кризовий момент, адже після довгої відсутності рідне місто чи село вже не буде таким, як колись. Воно зміниться, а людина зміниться ще більше. Це може викликати повторний стрес, певну «втрату себе». Тому важливо вже зараз будувати усвідомлене ставлення до майбутнього, розуміти, що повернення — це не просто повернення в старе життя, а початок нового етапу», — підсумовує Микола Овчаренко.
Читайте також: Там більше немає дому: як росіяни агітують повертатися в окупацію, і чому не варто вестися на ці поради
Культурна адаптація та мистецькі ініціативи
Для багатьох переселенців мистецтво стало способом висловити свої почуття, знайти однодумців і відчути себе частиною нової спільноти. Так сталося і для Марини Провоторової, письменниці та голови ГО «Спільнота митців “Арт Гвард і Я”». Вона переїхала з Сіверськодонецька до Чернівців у 2022 році і швидко знайшла підтримку серед місцевих діячів культури.
«Мені одразу не було складно адаптуватися. Я відчула підтримку, а нещодавно на творчій зустрічі директорка бібліотеки сказала: “Яка ж ви не місцева, ви вже наша! Буковина вас любить», — ділиться Марина.
ГО «Спільнота митців “Арт Гвард і Я”» продовжила свою діяльність на Буковині, реалізовуючи культурні проєкти, які не вдалося втілити вдома. Один із таких проєктів — «Крила Краси», спрямований на підтримку жінок з інвалідністю. Вони опановували ремесла, проводили майстер-класи та отримували юридичну підтримку для започаткування власної справи. Тепер організація планує створити соціальну майстерню на базі соціального підприємництва.
«У проєкті взяли участь 11 учасниць, і зараз почали надходити дзвінки та повідомлення — до нас звертаються інші дівчата та жінки з інвалідністю, які також хочуть продавати свої вироби через наші ресурси та отримувати можливість монетизувати свої вміння», — говорить письменниця.
Окрім того, у Чернівцях за підтримки Українського Народного дому було реалізовано проєкт із кавового живопису, де жінки-переселенки малювали архітектурні пам’ятки міста.
«На зворотному боці листівок з їхніми роботами — поради про адаптацію, а за QR-кодом можна переглянути відео з учасницями. У фіналі ми провели екскурсію містом, і на неї навіть не вистачило місць для всіх охочих, такий був попит», — розповідає Марина.
Для багатьох ВПО дуже важливо не лише адаптуватися в новому середовищі, а й зберігати зв’язок із рідним краєм. Саме цю мету має освітній проєкт «Це твоя Луганщина», ініційований Марининою ГО разом із істориком Олександром Набокою.
“Проєкт полягає у тому, щоб створити відеоролики за матеріалами, що увійшли до моєї книги “Луганщина для юних мандрівників”, науковим редактором і співавтором якої є Олександр Набока. А також ми б хотіли створити настільні ігри, плакати, листівки, які можна буде завантажити і роздрукувати, де б ти не був чи не була. Отже, поширити інформацію про Луганщину не лише для земляків. Ми хочемо показати, що Луганщина – це не лише війна, а й багата історія, культура та традиції. Навіть перебуваючи далеко від дому, ми можемо зберігати свою регіональну ідентичність і популяризувати її в різних куточках України та світу», — зазначає Марина Провоторова.
Читайте також: “Коробочка дуже важливих спогадів і речей”: у Києві презентували поетичну збірку “Лірика маріупольських бомбосховищ”
Підтримка людей: шлях до успішної адаптації
Інтеграція переселенців у нові громади є важливим аспектом соціальної адаптації, який потребує комплексного підходу. Оксана Куянцева, членкиня правління благодійного фонду «Схід SOS», наголошує на тому, що для людей, які виїхали з прифронтових територій, цей процес є складним через низку чинників.
«Люди, які виїхали з прифронтових територій, переживають травматичний досвід втрати дому, розриву зв’язків з рідними і звичним колом спілкування, дезорієнтації в новому для себе місці, часто на це накладаються і фінансові труднощі, пов’язані з безробіттям, і попри всі ці труднощі вони мають навчатися жити в нових для себе громадах», — пояснює вона.
З 2014 року фонд «Схід SOS» активно працює з людьми, які втратили свої домівки через війну, і пані Оксана відзначає, що більшість членів їхньої команди — це самі переселенці. Вона наголошує, що підтримка є ключовою для адаптації і формування нових соціальних зв’язків.
«Ми бачимо, що всі ми, маючи підтримуюче оточення, стаємо опорою для суспільства – працюємо, сплачуємо податки, допомагаємо постраждалим від війни, підтримуємо власні родини», — каже експертка, підкреслюючи важливість підтримки для тих, хто пережив великі втрати.
Вона також розповідає про ініціативу, яку фонд започаткував у 2022 році, — мережу безпечних просторів «Затишно space», де переселенці можуть знайти підтримку та розуміння: «Ми в фонді з 2022 року запустили мережу безпечних просторів, і часто до нас звертаються люди після вимушеного переїзду без конкретного запиту, з єдиним бажанням – знайти розуміння та підтримку, виговоритися та відчути себе не такими самотніми».
Експертка вважає, що коли мешканці приймаючих громад долучаються до таких ініціатив, це створює нові можливості для соціальних контактів і знижує рівень ізоляції переселенців: «Ми ініціюємо заходи та неформальні зустрічі за участі переселенців та мешканців приймаючих громад, які стають майданчиком для того, щоб ділитися пережитим досвідом, формуємо невеликі групи, які стають «точкою входу» в нову спільноту».
Вона також наголошує на тому, що багато переселенців не повернуться до своїх домівок у короткій перспективі, оскільки прифронтові території знищені або заміновані, і тому інтеграція цих людей у нові громади є питанням довготривалого характеру. Вона вважає, що якщо переселенці швидко знайдуть підтримку, вони зможуть стати активними учасниками місцевих спільнот, адже багато з них мають великий професійний досвід.
«Ці люди — вчителі, музиканти, підприємці, спортсмени, лікарі, науковці, айтівці, водії і представники сотень інших професій — люди з величезним досвідом і знаннями, які потрібні Україні та українцям. І все, що ми маємо зробити, це дати їм первинну точку опори, щоб їм було від чого відштовхнутися, відчути «закритими» базові потреби, і рухатися далі», — додає Оксана Куянцева.
Переселенці — це не лише “тимчасові” частинки громади, а потужний ресурс для майбутнього. Вони вже зараз можуть впливати через різні ініціативи, і саме вони можуть стати лідерами відбудови після деокупації. Кожен із героїв розповіді демонструє різні аспекти інтеграції. Тетяна Жук – приклад того, як важливо мати точку опори, навіть якщо спершу не знаєш, куди рухаєшся. Микола Овчаренко підкреслює вплив змін на психічне здоров’я та адаптацію людей у різних умовах. Марина Провоторова – свідчення того, що культурна діяльність і творчість можуть стати способом знайти себе на новому місці, інтегруватися та допомагати іншим. Оксана Куянцева та “Схід SOS” акцентує увагу на необхідності системної інтеграції переселенців у приймаючі громади. Ці історії нагадують про силу людського духу та про те, що навіть у найскладніших обставинах можна не лише вижити, а й розквітнути, допомагаючи іншим.
Читайте також: З Очеретяного в Стусики. Як переселенка підтримує дітей і чому патронатна вихователька має розлучитися з ними
