Війна відібрала в Альвіни Саєнко з Донеччини дім, та все нажите за довгі роки. Її родина знайшла прихисток на Вінниччині, де проживає майже три роки. За прикладом власних батьків, минулого року Альвіна стала патронатною вихователькою: взяла на виховання дітей, чиї родини опинилися у скрутному становищі.
Леся Родіна, спеціально для Реальної газети
Про життя до війни
Альвіна Саєнко часто згадує запах свіжих огірків із теплиці. Більшу частину життя жінка прожила в селі Новобахмутівка, за 24 кілометри від знищеної росіянами Авдіївки. В її родини було 50 соток землі, там були теплиці та виноградники. Робота з весни до пізньої осені кипіла. “Забігала в будинок аби пилюку протерти”, – ділиться згадкою Альвіна Саєнко.
Після закінчення школи дівчина вступила у Донецький технікум. У 18 завагітніла, довелося покинути навчання. Одружилась, але стосунки виявилися нетривалими. Після розлучення Альвіна була змушена сама дбати про себе і дитину. Аби заробити на хліб, пішла на перукарські курси та навчилась робити манікюр.
«В мене було своє робоче місце в Очеретиному. Я орендувала офіс, потім почала розвивати власну справу. Три роки працювала перукарем та майстром манікюру», – додає жінка.
Згодом Альвіна познайомилася із чоловіком із сусіднього села Олександром. Спочатку вони спілкувалися як друзі, а потім їхні стосунки переросли у романтичні. Пара разом вже 15 років. Олександр працює рятувальником.

Хотіла бути патронатною вихователькою як мама
Альвіна навіть не підозрювала, що її рідне селище перетвориться у руїни. До повномасштабної війни жінка почала задумуватись про патронат над дитиною. Спиралась на власний досвід, бо має двох дітей: 17- річного сина Дмитра та 12-річну Віолетту., та на досвід батьків, які створили патронатну родину:
«Мої батьки – патронатні вихователі. Після смерті брата, вони захотіли взяти під опіку дитину. Соціальні служби запропонували відразу патронат. Тоді на Донеччині вони були першопрохідцями. Я за всім спостерігала. Пригадую, як у 2019 році батьки взяли двох дівчаток. З того часу вони постійно брали до себе дітей. А зараз взяли під постійну опіку дітей чотирьох дітей, яких евакуювали із Донеччини. Тепер у них дитячий будинок сімейного типу».

У 2020 році родина остаточно вирішила створити патронатну сім’ю та почали збирати документи. Бюрократична тяганина, через яку доводилось пройти Альвіні, забрала чимало сил та часу.
«Обов’язково потрібно пройти медкомісію, зібрати довідки про несудимість на всіх членів родини. Так вийшло, що нам залишилось взяти лише одну довідку про несудимість і ми уже пішли б з чоловіком на навчання. Але почалась війна, все закрилось», – згадує жінка.
Читайте також: З динозаврами за парканом: як живе «Шелтер переселенців Луганщини» у Дніпрі
Через декілька ночей у підвалі здали нерви
До квітня 2022 року родина залишалась на Донеччині. Першу евакуацію пережили ще на початку АТО. Олександр тоді вивіз родину до родичів у Херсонську область. Проте, уже через місяць Альвіна повернулась назад в Очеретине. Альвіна гадала, що так буде і у 2022 році. Обстріли через деякий час стихнуть. Однак, вони навпаки ставали інтенсивнішими, тож ночувати доводилося у підвалі. Там було досить холодно, Альвіна важко перехворіла, а потім вирішила, що більше так не може.
Виїздила з Донеччини разом з батьками та їхніми вихованцями.
«Ми виїжджали великим бусом. Нас було 11 людей. І із дітьми, і батьки із дітьми під патронатом. Майже на кожному блок-посту нас пропускали без проблем. Ми їхали, не знаючи куди. Думали, що можна буде повернутися додому. А потім зрозуміли, що немає куди повертатися. Немає дому, а до росіян – ніколи», – каже Альвіна.

Виїжджаючи з рідної області, Саєнки почали перебирати в пам’яті усіх знайомих, в кого можна попросити тимчасовий прихисток. Пізніше волонтери знайшли їм будиночок на Хмельниччині. Приїхали, а там жодних умов для життя. Не було ані туалету, навіть на вулиці, ані ліжок. Усі спали на підлозі.
«Щастя, ми з собою взяли матраци для дітей. Так прожили тиждень. Потім я почала телефонувати по знайомих і загадала, що в мене був контакт працівника служби СБУ, він порадив переїхати в Сутиски, на Вінниччину. Нас поселили у приміщення інтернату. Мій чоловік залишався в Авдіївці до останнього. Надивився на смерть, рятував людей з-під обстрілів, наскільки міг. За це йому навіть видали посвідчення учасника бойових дій», – розповідає Альвіна.
Читайте також: Додому шляху нема. Як три покоління однієї родини з Донецька тікають від війни
Головна проблема — житло
Альвіна понад рік разом із дітьми проживала у приміщені інтернату, а потім повернулась до своєї давньої мрії – створення патронатної родини. Приклад батьків її постійно надихав. Байдуже, що за душею не було, ані дому, ані грошей. Альвіна почала стукати в усі можливі двері. В одній громаді їй відмовили, а в Турбівській їй радо відповіли: «нам патронатна родина дуже потрібна». Каже, спершу з чоловіком проходила навчання. Дискримінації щодо мови чи через те, що вона переселенка, не відчувала.
«Ми знову чотири рази збирали документи. До всього нам потрібен був договір на оренду будинку. З цим нам допомогли в Турбівській громаді. Адже в будинку має бути ванна кімната, пральна машина, спальні місця для кожного, стіл, за яким дитина навчається, шафа, де скласти речі. І обов’язково окремі кімнати для хлопчиків і дівчат. Служба у справах дітей нам посприяла оформити договір на оренду будинку і зробити все юридично правильно.», – ділиться Альвіна.
Весною першою під патронат до родини Саєнків потрапила 14-річна Таня, в рідній сім’ї якої були важкі обставини. Виявилось, що дівчина має давні проблеми із зором, але це помітили лише в патронатній родині. У патронатній родині Таня виглядала досить щасливою, навіть називала Альвіну мамою. Віолета та її брат Дмитро реагували на це добре, навіть, раділи, що у них така велика родина.

Альвіна розповіла, що Таня не відразу пішла на контакт із патронатними вихователями:
«Таня уникала спілкування, і це тривало деякий час. Забивалася у куточок і тільки їсти виходила. Були між нами непорозуміння щодо того, до якої години можна гуляти і коли приходити додому. Дівчинка звикла жити без правил, прогулювати навчання в школі. Перші два місяці було важко. Згодом ми дійшли до згоди”.
Невдовзі Таня повернулася до своєї родини, поступила у професійно-технічне училище і навчається.
Згодом до Альвіни привезли ще одну дівчинку. Вона була у брудному одязі з педикульозом, недоглянута. Жінка почала займатись дитиною, аби за три місяці вона повернулась до рідних здоровою. Зараз вона часто бачить її у школі, і радіє, що життя у дитини трішки налагодилось.
Читайте також: Розвивали українську культуру: музиканти із Донеччини про столітню родинну традицію, окупацію та виселення
“Нас навчають не прив’язуватись, але це не завжди вдається”
Особливість патронатної родини в тому, що діти там міняються. Одні повертаються у свої родини, а замість них прибувають інші. За законом, у патронатній родині дитина може перебувати лише три місяці, однак під час воєнного стану термін може бути продовжений. Зараз в Альвіни та її чоловіка, який є її помічником, під патронатом троє дітей. Всі рідні між собою, від однієї мами. Чекала їх родина довго.
«За цей час поки у тебе немає дітей, зарплати відповідно теж немає. Мусиш чекати, і на роботу теж уже піти я не можу. Моя перша зарплата патронатного вихователя прийшла через два місяці. До цього дитину потрібно вдягати і лікувати. Були випадки, коли патронатні родини брали кредити, щоб дожити до першої зарплати. Окремо, на дитину виділяють сім тисяч, але цих коштів ледь вистачає на їжу та одяг», – зауважує Альвіна.

До слова, з 1 липня 2024 року збільшили розмір грошового забезпечення патронатному вихователю. Він складає три мінімальні заробітні плати на місяць, а саме 24 тисячі гривень.
В майбутньому Альвіна хотіла б створити будинок сімейного типу, адже часом важко розлучатися із дітьми.
Саєнки самотужки придбали стареньку хату у селі Сутиски, зібрали кошти з основних доходів. Влітку розпочали робити ремонт. Альвіна, каже, що там уже є спеціально виділені кімнати, де можуть жити діти на патронатному вихованні.
«Будинок старенький. Вікна нам допомогла поставити релігійна організація. А так самотужки чоловік все робить. Дуже б хотілося, щоб знайшлися спонсори чи волонтери, які б допомогли швидше облаштуватись», – розповідає жінка.
Весь свій час Альвіна присвячує вихованцям, у чому їй допомагають Віолетта та Дмитро:
«Діти, які в мене зараз, запустили навчання, а найменший зовсім не знає літер, хоча навчається у першому класі. Я придбала їм настільні ігри, пазли, абетку, безліч настільних ігор. Ми вчимо разом віршики і пісні, таблицю множення в ігровій формі. Не завжди їм подобається, що я контролюю навчання і змушую вчитися. Але я розумію, що це їм потрібно, і мій обов’язок не лише нагодувати та попрати, а й допомоги цим діткам».
Альвіна каже, з деякими дітьми намагається тримати зв’язок потім і підтримувати порадами.
«Дуже важко розлучатися із дітьми. Нас, звісно, навчають не прив’язуватись, але це не завжди вдається. Ми віддаємо дітям турботу, любов, яка має бути в родині. Ось Таня подарувала мені чашку із надписом «Правила мам», – каже Альвіна.

Патронатна сім’я – це родина, яка пройшла курс навчання і готова взяти на виховання дітей за згоди всіх членів сім’ї. Як стати патронатним вихователем, роз’яснює директорка МБО «Партнерство «Кожній дитині» Василина Дибайло:
“Перший крок до створення сім’ї патронатного вихователя — це звернення до служби у справах дітей за місцем проживання. Необхідно написати заяву, підготувати документи, пройти первинний відбір та отримати направлення на навчання. Це важливий етап у підготовці патронатного вихователя та помічника, під час якого вони здобувають необхідні знання про особливості роботи з дітьми, які отримали травматичний досвід, про їх адаптацію та потреби.
Після успішного навчання кандидати одержують довідку та рекомендацію про можливість надання такої послуги, укладають договір з органом опіки та піклування і розпочинають свою діяльність», — розповіла Василина Дибайло.
За її словами на сьогодні 21 сім’я патронатного вихователя має статус внутрішньо переміщених осіб. Серед них — родини з Авдіївки, Бахмута та Маріуполя, які знайшли прихисток на Черкащині, Львівщині та в інших областях України. “Попри випробування та складнощі, вони продовжують створювати для дітей безпечне середовище та надихають інших», — зазначила Василина Дибайло.