20 лютого 2022 року Лєсані, молодшій донечці Наталі та Павла Форманюк, виповнилося 2 місяці. Старшій, Маші, було 6 років. Родина жила в Приморському районі Маріуполя. За кілька тижнів, 6 березня, Павло загине. Того дня він востаннє піде за водою. Де і як поховати чоловіка? У дворі? Чи повезти до ритуальної служби «Скорбота», яка саме цим і займалася? Наталя поклала тіло у багажник власної автівки. І під обстрілами поїхала до «Скорботи». Не ховати ж рідну людину просто на дворі… 4 роки потому Наталя Форманюк розповіла Реальній газеті і про пекельні тижні в Маріуполі, і про те, як увесь час після виїзду розшукувала місце поховання коханої людини.
Наталя Дубчак, спеціально для Реальної газети
Маріуполь, Приморський район, проспект Нахімова, 166. Звичайна п’ятиповерхівка. Саме тут до 6 березня 2022 року жило подружжя Наталя та Павло Форманюки з двома донечками.
За два місяці до повномасштабного вторгнення подружжя вдруге стало батьками. 20 грудня 2021 року народилася довгоочікувана Лєсана.
Далі пряма мова Наталії.
“Бахає. Що робити?”
20 лютого молодшій донечці тільки виповнилося 2 місяці. Все було добре. Але 24 число нас підкосило. Ми не очікували, що буде так. Насправді як люди, які пережили 2014-2015 роки, ми сподівалися, що і цього разу буде так само. На жаль, ми не вгадали.
Звичайно, ми з чоловіком обговорювали план на випадок великої війни. Що ми робитимемо, чи виїжджатимемо, чи ні. Зібрали сумку з документами, з найнеобхіднішими речами. Це був один рюкзак і пакет із дитячим одягом. Більше нічого. Думали, все одно повернемося і все буде в порядку. Але ні.
На початку п’ятого я прокинулася від гуркоту, дуже злякалася, бо я це колись чула. Тоді я була вагітна старшою донькою. І цього разу я була з малечею на руках. Прокинулася, почала будити чоловіка: «Паш, бахає. Що робити?».
Він прокинувся, сів на ліжку, подумав, почекав наступних вибухів: «Та ні, це дуже далеко.
Все нормально, лягай, спи». Ну, спати я вже не могла, зайшла в інтернет. А там нам оголосили війну. Тут же зайшла в чат із кумами. Хтось жив на Лівому березі, хтось в МКР «Східний», хтось уже збирався їхати, найрозумніший, мабуть. А ми залишилися вдома. 24-го ще були і зв’язок і світло. Дивилися новини. Не настільки було страшно, щоб все хапати і бігти. На жаль, не до кінця ми усвідомлювали серйозність того, що відбувається. Незабаром зв’язок зник.
Одного разу чоловік зі своєю мамою поїхали на Лівий берег. За 100 метрів від них, поблизу школи 41, був приліт. Але тоді йому пощастило повернутися. І коли на Лівому стало зовсім погано, до нас приїхала кума Ольга. Вона змогла вибратися. І ми вже були всі разом.
Із 28 лютого ми жили в коридорі. До підвалу не спускалися, адже будинок аварійний, на стяжках. І якщо буде влучання, будинок завалитися і ми залишимося в підвалі. Ну і підвал – це така низька стеля, дуже гнітюча атмосфера. Ми один раз туди спустилися. Більше 20 хвилин я там не витримала, і ми піднялися назад. До 6 березня були вдома. Я хворіла на коронавірус. Стан був поганий.
Одного разу, напевно, 3 чи 4 березня, ми з кумою єдиний раз вийшли на двір. Хотіли купити хліб, знайти ліки. За хлібом були величезні черги, його видавали з підвалу в районі вулиці Бахчиванджі. А ліків не було. Люди намагалися купити хоч якісь перев’язувальні матеріали чи препарати для серця. Але марно.
Згадую, 28-29 лютого чоловік купив у магазині дві великі банки суміші і дві величезні упаковки памперсів. А я тоді годувала грудьми. Подумала, навіщо нам такі величезні банки суміші? Ну, думаю, добре, купив, молодець. А 5 березня знайшов десь картоплю. Вже нічого не працювало, а він притягнув цілий мішок. Сказав, що урвав. Ціна була космічна: близько 900 гривень за 15-кілограмовий мішок картоплі, ще й ненайкращої якості. Але це вже була надія, що будемо якось жити.
Читайте також: Халабуда жива: як маріупольчанка продовжує справу зниклого чоловіка
“Не хочу нікуди йти. Сильно стріляють, я залишуся вдома»
5 березня Паша побачив, як сусіди збиралися. Хтось із них сказав, що відкрили коридор і від спортивного комплексу «Іллічівець» об 11:00 буде їхати колона на чолі з Червоним Хрестом. Він прибіг додому, ми зібрались і поїхали до спорткомплексу. Це недалеко, через дорогу. Простояли там, мабуть, півтори години. Але приїхали наші військові, сказали, що коридору немає.
Ми без зв’язку, без розуміння, що відбувається. Так страшно тоді було. Тому без офіційного коридору їхати побоялися. Так, були люди, які ризикнули і поїхали. Але про їхню подальшу долю нічого не знаю. Чи доїхали вони кудись, чи ні. Сподіваюся, що з ними все гаразд.
Ще 5 березня, ввечері, я почула, як сусіди питали, де можна набрати води. Тому що в підвалі на всіх залишалася одна п’ятилітрова баклажка. І скільки ще в підвалі людям сидіти, невідомо. Я почула цю розмову з балкона. Говорю: «Пашо, ти де воду набираєш? Можеш завтра набрати й сусідам? Хоча б одну велику баклажку на 20 літрів?». Отже, наступного дня він домовився із сусідом разом поїхати до мечеті. Хтось сказав, що там є джерело. Але туди чоловік ще не ходив, адже набирав воду десь біля «Іллічівця».
6 березня. Зранку було дуже гучно. І Паша не хотів кудись йти. Мені здається, що цієї ночі навіть був авіаналіт. Ми чули ось цей страшний звук. Це, напевно, один із найнеприємніших звуків, які тоді були. Літак скидає бомбу… Це просто жах!
Чоловік прокинувся: «Я не хочу нікуди йти, я не хочу нікуди їхати. Сильно стріляють, я залишуся вдома». Кума говорить: «Правильно, Пашо, у нас вода є. Повна ванна, ще є великі баклажки. Нам води на місяць точно вистачить. А з сусідом сходиш завтра. Тебе ж ніхто не змушує». І Паша погодився.
Ми вийшли з кумою на балкон, налили каву. Минуло, мабуть, хвилин 10. Заходить Паша: «Я пішов. Ми з Сергієм вже домовилися, і я не можу його так підвести». Я говорю: «Ну, дивись сам. Хочеш – йди. Якщо не хочеш, то ніхто тобі дорікати не буде».
Від нас до мечеті було 2-3 зупинки. Багажник – повний баклашок. Все сидіння позаду також було забито тарою. Десь о 9:30 ранку він поїхав. Але спочатку ще заїхав за своєю мамою.
Їх дуже довго не було. Дуже. Ми чекали, переживали. Напевно, годин 5 пройшло, як Паша поїхав. У цей час приїхав його батько. Він жив у селищі Моряків. Привіз ще двадцяти літрову баклажку води. Я сказала: «Тату, не треба, у нас води вистачає. Відвези краще комусь із родичів, кому вона справді зараз потрібна». Перед тим, як батько поїхав, я йому сказала: «Паша поїхав до мечеті, але його дуже довго немає». Він намагався заспокоїти: «Ну, нічого, дівчатка, не переживайте. Повернеться, а я прийду через 3 дні, 9 березня». Їздити тоді було вкрай небезпечно.
Читайте також: Тіла чоловіка так і не бачила: маріупольчанка про те, як росіяни штурмували місто
“Паши немає”
Коли я побачила, що у двір заїжджає машина, у мене камінь з душі впав. Думаю, слава Богу, Паша повернувся. Але я помилялася. Коли машина заїхала на подвір’я і припаркувалася біля під’їзду, відчинилися передні двері і вийшов Михайло Вершинін, голова патрульної поліції Маріуполя. Із задніх дверей вийшла мати чоловіка. Я не розуміла, що відбувається. Вийшов ще один військовий, а Паші немає.
Вони піднялися до квартири. Сказали, аби я налила дві склянки води. Я попросила, щоб голосно не розмовляли, бо малеча спала. Отже, зайшли, мати сіла на дивані. Мене теж попросили сісти, попити води. Я відмовилася, говорю: «Що таке? Де Паша?». Усі мовчать, мати мовчить. І потім Михайло каже: «Павло потрапив під обстріл, його більше нема». У мене шок. Я просто застигла на місці. Я не розуміла, що це відбувається зі мною. Що це не сон. У вухах якийсь дзвін, свист.
Прибігла старша донька, плаче: «Мамо, де тато? Що з ним трапилося?». Свекруха їй відповіла, що тато захворів і він у лікарні. Все буде добре.
“Я не можу закопувати коханого чоловіка, як собаку»
Я не знала, що робити. Кума Ольга запитала військових, де тіло і куди його везти. Нам сказали, де саме Паша загинув. Сказали, що нічого не працює. Можливо, потім його забере похоронна служба «Орфей» і відвезе до моргу. І що зараз нам не можна ризикувати. Тоді біля мечеті стався обстріл. Кілька людей були поранені. Паша і ще хтось загинули.
Біля мечеті були виявлені місця стихійного поховання маріупольців. Фото з відкритих джерел.
Незабаром прийшов Гена, друг Паші. Він уже знав, що чоловік загинув. Попросив дати ключі від другої квартири, щоб відвезти туди тіло і не кидати його у посадці біля мечеті.
Гена упіймав машину. Зупинився якийсь хлопець. Вони забрали тіло, поклали в багажник і привезли до квартири, де чоловік виріс, але сусіди їх не пустили. Вони стали стіною біля під’їзду: «Нам тут трупи не потрібні, везіть, куди хочете». Вони не пустили його до власної квартири. За це їм окреме «дякую».
Гена з хлопцем повернулися до квартири, де ми жили з дітьми. Але що робити далі? Адже ми старшій доньці сказала, що батько в лікарні. Як його мертвим принести в квартиру?
Сусіди запропонували закопати на подвір’ї. Я говорю: «У сенсі, на подвір’ї? Як? Це ж людина, мій чоловік коханий. Я його з юності люблю. Як я можу просто так взяти і закопати його у дворі?». Я цього не уявляла.
У нашому домі це був перший трагічний випадок. І мені сусіди кажуть: «Та нічого страшного. Ось у сусідньому будинку вже сьогодні одного хлопця закопали». Я на них подивилася: «Ви що? Я не можу закопувати коханого чоловіка, як собаку».
І раптом Гена каже: «Відкривай багажник». Ми перекладаємо тіло у багажник моєї машини.
Рятувалися на криголамі
В той же день друг запропонував забрати нас до себе на криголам «Капітан Бєлоусов». Там є вода, світло від генераторів, якась їжа. Щодня вас хоча б годуватимуть». І величезна на той момент перевага – броньований корпус. Тобто від уламків ми точно будемо захищені.
До комендантської години залишалося пів години. Треба було швидко думати. Я була розгублена. Дякую кумі Олі. Вона сказала: «Речі в руки та на вихід».
Ми вийшли. Сіли в мою автівку. Поїхали в порт. Я була за кермом, але дуже слабо пам’ятаю і дорогу, і як ми їхали. Пам’ятаю, якісь розбиті та згорілі будинки, в асфальті – снаряди, над дорогою – дроти, трупи.
Згадую, як ми проїхали в 20-ти сантиметрах від снаряда. Мабуть, тільки диво нас врятувало. Єдина думка, коли ми їхали, – не дати йому померти вдруге. У мене досі величезне відчуття провини перед чоловіком. Адже тоді я не змогла його поховати. А тепер не можу знайти.
Ми приїхали на криголам. Нас поселили в каюту на нижньому поверсі, поруч із машинним відділенням. Ми були нижче за рівень води. Це було ніби безпечно. І це нас заспокоювало. Там, звичайно, було холодно, але не холодніше, ніж удома.
Ми прожили на криголамі 2 тижні. Не знаю, навіть, чого ми чекали. Ми не молилися, щоб вижити. Ми молилися, якщо прилетить, померти всім відразу. Щоб не бачити, як вмирають діти, не мучитися. Мені здається, таке бажання було у всіх.
Читайте також: «Думали, що я снайперка»: історія Євгенії Паламар, рідних якої Росія розстріляла на блокпосту
«Нічого немає, крім тіла чоловіка та його паспорта»
На ранок 7 березня ми поїхали з порту до міста. Морг? Лікарня? Потрібно зробити якийсь медичний висновок. Не може ж людина просто безслідно зникнути?
Коли виїхали з території порту, біля палацу культури «Чайка» зустріли рятувальників. Там було джерело. Вони набирали воду. Мабуть, для мешканців якихось будинків.
Гена підійшов до них, запитав, що робити і куди везти загиблого. Вони знизали плечима: «На жаль, нічим не можемо допомогти».
Потім зустріли поліцейських. Вони теж нічого не порадили, окрім того, аби нам якомога швидше їхати далі, адже територія біля порту обстрілювалася. І щойно були прильоти.
Ми приїхали до моєї матері додому. Її сусідка сказала, що «Скорбота» дає безкоштовні труни. І треба їхати до них на вулицю Торгівельну. Тоді це було єдине відділення, яке ще працювало.
Коли ми приїхали, я почула: «Везіть чоловіка до моргу в Кальміуський район. Там є судмедекспертиза». Але там, поблизу комбінату імені Ілліча, точилися жахливі бої.
Я говорю: «Дівчата, у мене молодшій дитині 2 місяці. Якщо я туди поїду, можу не повернутися. Які ще є варіанти?».
Вони постояли, подумали, потім кажуть: «Нижче вулицею у нас є склад. Ми там робимо пам’ятники. Можемо покласти тіло там, але у вас немає жодних медсвідчень». Кажу: «Нічого немає. Ось є тіло чоловіка та його паспорт».
Вони подумали. Потім говорять: «Купіть пакет для тіла. Самі його запакуєте і відвезете на склад». За 370 гривень ми купили пакет, спустилися на одну зупинку вниз до складу. Там ще потрапили під обстріл.
Дані Паші ми написали на папірці і поклали разом із ним у пакет. Він там був, мабуть, сьомий чи восьмий. Співробітниці «Скорботи» сказали: «Якщо буде можливість, ми поховаємо. Залишайте контакти. Раптом з’явиться зв’язок, ми зателефонуємо».
Але вони так і не змогли поховати чоловіка. А ми чекали на затишшя, аби його звідти забрати і поховати. Але цієї можливості у нас більше не було.
Читайте також: “Сказав погодувати курей, бо додому не повернуся”: спогади вчительки зі Сватівщини, яка пройшла російський полон
“Я сподіваюся, чоловік мене пробачить”
Ми дивом виїхали з Маріуполя 21 березня.
Десь у середині квітня цей склад розбомбили і там все згоріло. А на початку травня МНС ДНР приїхали вивозити звідти останки. Складали все у пакети, а куди вивезли – невідомо.
Люди питали, чи робили ДНК тіл. На що їм з усмішкою відповіли: «Кому вони потрібні, хто їх шукатиме?».
Мати чоловіка здавала ДНК, але це не дало жодних результатів.
Ось так кохання всього мого життя залишилося на вулиці Торговій, 65-А. А я поїхала і не змогла його поховати. Це моя велика вина перед чоловіком. Він би так зі мною не вчинив. Але мені треба було рятувати дітей. Я сподіваюся, він мене за це пробачить.
Я з дітьми в Польщі. Працюю в салоні майстром манікюру. Маші, старшій доньці, вже 10 років. Вона навчається в польській школі. Молодшій, Лєсані, в грудні виповнилося 4. Ходить у садочок.
Пошуки місця поховання Павла закінчилися. У мене немає жодної надії знайти якихось свідків або родичів тих людей, які були з ним у тому ангарі на вулиці Торговій.
Мама Павла живе в Маріуполі. Вона два рази складала тест ДНК, ми шукали в базах даних. Немає результату. Це при тому, що він не просто загинув десь у згорілій квартирі, так, щоб не було останків. Було тіло, були свідки, а місця поховання немає. У Маріуполі його визнали загиблим через суд.
Можливо, хтось досі продовжує шукати своїх рідних, але через 3 роки ми зупинилися. Переглянуто тисячі фотографій невпізнаних трупів, після яких починаєш сумніватися в нормальності цього світу.
Читайте також: Як біля зруйнованого росіянами маріупольського театру з’явився історичний напис “ДЕТИ”: історія комендантки театру та її чоловіка
