16 березня 2022 року російський літак скинув дві авіабомби на драматичний театр у центрі Маріуполя. Протягом трьох тижнів у різні дні там переховувалося понад 1000 людей.
За даними Донецької прокуратури, внаслідок терористичного акту загинуло близько 600 людей, щонайменше 400 отримали поранення. Через окупацію міста встановити точну кількість жертв неможливо.
Як жив театр під час повномасштабного вторгнення, що відбувалося всередині та назовні? Свою історію розповіла комендантка Євгенія Забогонська, яка 16 березня разом із донькою та чоловіком також пережила авіаудар.
Олександра Кондратенко, спеціально для Реальної газети
Театр — в самісінькому центрі Маріуполя. Він — візитна картка приморського міста.
19-го грудня, на День святого Миколая, новорічна ялинка раптово впала. І хоча її швидко відновили, маріупольці вважали це поганим знаком.
Ось так виглядав Донецький обласний академічний драматичний театр м. Маріуполь за 2 місяці до повномасштабного вторгнення.
У драмтеатрі Євгенія Забогонська працювала майже 20 років. Спочатку – освітлювачем, потім — художницею по світлу. Її чоловік Сергій Забогонський — актор вищої категорії. У театрі — з 2003-го.
«Всім було страшно»
Разом із Поліною, 8-річною донькою, Євгенія та Сергій прийшли до театру в перший день повномасштабного вторгнення. За кілька днів жінку призначили комендантом. Євгенія згадує:
«24-го лютого моя сім’я прокинулася вранці від гучних звуків вибухів. Наша квартира була в центрі міста. Вікна тремтіли від вибухів. До вечора бомбардування не припинилося, тому ми з родиною вирішили йти в укриття драматичного театру.
Спочатку люди приходили туди, тільки щоб пересидіти бомбардування. І коли все вщухало, знову йшли додому Пізніше, коли бомбардування посилилися, маріупольці почали приходити з сім’ями і залишатися. Укриття у театрі — невелике. Розраховане на 50-60 осіб. Підлога — бетонна.
Щоб розмістити людей, ми ставили на підлогу дерев’яні щити, а зверху стелили куліси або половики, щоб якось влаштувати людей. Щоб не тягнуло холодом, стіни ми утеплювали пінопластом. Був кінець лютого — початок березня, і погода не балувала теплом.
Поки було до 100 людей, ми справлялися. Деякі працівники театру привозили гарячу їжу для дітей, жінок, людей похилого віку.
Коли у всьому місті відключили світло, тепло, воду, стало складніше. Ми почали набирати дощову воду, топити сніг, щоб обробляти санвузли. Але цієї води не вистачало.
Щоб хоч якось зігрітися, ми бігали додому і кип’ятили воду. Окріп приносили в театр. Люди могли попити гарячого чаю, запарити мівіну, якісь каші.
5-6 березня міська влада оголосила про евакуацію від театру, від Театральної площі. Приїхала велика кількість людей, сподівалися виїхати, але евакуацію було скасовано. Тоді, за нашими підрахунками, в театрі залишилися близько 500 людей. Цей натовп був зляканий, злий, некерований.
Людей можна зрозуміти, всім було страшно. Вони почали вимагати місця, щоб їх розмістили. Ми не могли одразу забезпечити таку кількість місць, нам потрібен був час.
Ми почали витягувати всі стільці, дивани, крісла, які використовувалися в декораціях на виставах. Але люди не хотіли чекати. Вони почали ламати в залі крісла. І за кілька днів він був знищений.
Люди всюди розміщувалися. Вони не слухали, коли ми говорили, що найнебезпечніші місця в театрі — це зала для глядачів і сцена. «Не йдіть туди, не селіться там». Нас не слухали. Ми не могли їм наказати, ми могли тільки підказати та розповісти, що ми й робили.
Людей було дуже багато. Чоловіки, жінки, діти. Найменшій дитині було 3 тижні. То був маленький хлопчик Марк. Він виїхав з батьками 15-го березня за день до вибуху.
Взагалі дітей було дуже багато. І найменших, і до року. Для них бракувало харчування. Не вистачало елементарних вологих серветок, які я роздавала по кілька штук, в одноразових пакетиках, кожній матусі. Це був страшний дефіцит. Потім, коли мені привезли цілу коробку, кожна мама отримала по упаковці.
Як ми справлялися? Справлялися завдяки тому, що багато людей прийшли і запропонували свою допомогу. Так у нас організувалися служби: служба охорони, служба, яка забивала вікна, яка заготовляла дрова, шукала воду, стежила за вогнищами, готувала їжу. Служба фей чистоти, які допомагали підтримувати порядок.
Одного дня ми забили вікна з одного боку театру. Наступного дня хотіли забити з іншого. І ось коли почали готувати матеріал, прилетів мінометний снаряд. Але його стримала ялинка, що росла біля театру. Вона залишилася без гілок, а ми — без шибок в одному боці будівлі. Але нас врятувало те, що за день до цього ми забили ці вікна.
Усередині театру ніхто не постраждав. Постраждали ті, хто був на вулиці: хлопці, які працювали на польовій кухні, та 2 жінки, які варили собі обід. Хлопців медики оглянули, обробили рани, і за 15 хвилин вони знову готували.
Жінки постраждали більше. Їм була потрібна допомога хірургів. В однієї була поранена нога. В іншої — посічені сідниці та сильна кровотеча. Наша охорона одразу знайшла людей, які погодилися відвезти їх до лікарні на 17 мікрорайон.
У цей час трапилася одна неприємна і страшна історія, яка вразила весь театр.
Супроводжувати поранених зголосилася 15-річна Настя. Спортсменка, дуже світла людина. Ми її всі любили.
Коли вони їхали, машина потрапила під автоматний обстріл. Настю дуже сильно поранило. Куля увійшла в стегно і вийшла через очеревину.
Її залишили в лікарні, але сказали, що за кілька днів привезуть назад. У театрі всі були шоковані. Ми дуже боялися за життя Насті.
Через пару днів після операції її привезли до нас із дренажами. А мені вручили величезний список медикаментів зі словами: «Це дуже треба».
Мій чоловік Сергій Забогонський тримав зв’язок із волонтерськими центрами, з поліцією. Він ходив у ці організації і говорив, чого потребує наше бомбосховище. Так сталося і цього разу.
Сергій пішов до фонду «Карітас». Дав список і наступного дня весь пакет потрібних для Насті медикаментів був у театрі. Насті кололи антибіотики, робили крапельниці. І вже за кілька днів вона ходила театром.
Як би не було важко, нам дуже багато допомагали.
Волонтерські організації привозили засоби особистої гігієни, медикаменти. Кожна таблетка аспірину, парацетамолу, цитрамону була дуже потрібна.
Поліцейські також привозили і медикаменти, і продукти. В останній день перед авіаударом вони змогли роздобути матраци, ковдри, подушки та навіть постільну білизну.
Вони привезли нам польову кухню. Це був великий причіп, в якому можна розвести багаття і в чотирьох 40-літрових баках варити їжу. На великих вогнищах на вулиці ми кип’ятили воду, а на польовій кухні варили їжу.
Були проблеми із водою. Це і зрозуміло, адже така кількість людей. Поки нас було мало, ми справлялися. Коли стало більше, ми почали брати воду з пожежних резервуарів. Вони одразу біля театру. Там було 200 тонн води.
Один резервуар ми використали самі. З другого пожежники наповнювали свої машини. Спочатку приїжджали 5 бригад. Але щодня їх ставало менше. А одного разу ніхто не приїхав. Усім було зрозуміло, чому.
Життя тривало. Воду стали набирати люди з сусідніх будинків. І з усього міста почали приходити маріупольці, щоб просто поїсти. Начебто, їжі вистачало. Щодня обов’язково їли суп. Увечері обов’язково видавали окріп, цукерки. Іноді привозили сосиски.
Якщо ми пекли хліб, його роздавали дітям. Ми допомагали всім, як могли.
Хтось це цінував, хтось казав: «Чому так мало?». Усім не догодиш. Скільки людей, стільки й думок.
Кожен день для мене починався о 6 ранку. Я робила обхід театру, дивилася, як люди переночували, дивилася, як змінилося місто навколо театру за ніч.
Потім о 8-й у нас була планерка. У кожній службі був старший. З ними вирішували проблеми і розходилися по робочих місцях.
Одного ранку один із моїх помічників підійшов і сказав: «У мене є така ідея. Давай, аби ще більше нас убезпечити, напишемо, що тут є діти». Я підтримала цю ідею. Ми піднялися на четвертий поверх. Там був цех художників нашого театру. Охорона нам його відкрила.
Ми знайшли білу фарбу, валик і наступного дня з обох боків театру з’явилися написи: «ДЕТИ».
Ми дуже сподівалися на ці написи. Ми не могли навіть припустити, що до театру може щось прилетіти. Ми були впевнені: наше бомбосховище ніхто не зачепить. Усі бачили, усі знали, скільки людей у театрі.
Мої помічники навіть жартували, що після війни тут буде гуртожиток «ТЕАТР». Ми тут житимемо і відновлюватимемо місто. Але цього не сталося.
Було дуже складно. Я була комендантом у бомбосховищі драматичного театру. Мене призначила поліція міста.
На самому початку, коли я бігала за окропом до себе додому, приїхала поліція та почала спілкуватися з людьми. Запитували, як вони живуть, що потрібно. І вирішили призначити старшого. І люди одноголосно вказали на мене.
Читайте також: До річниці авіаудару по маріупольському пологовому: історія Вікторії Шишкіної, чию дитину дістали мертвою
«16 березня театру не стало»
У ніч з 15 на 16 березня російські війська дуже сильно бомбардували центр. Це була найстрашніша ніч у моєму житті. Я не могла спати.
Тремтіло все. Здавалося, що бомби прилітають кожну секунду. Тремтіння землі не припинялося.
Вранці начебто все затихло. Багато хто почав виїжджати з театру. За кілька днів до цього вже стали організовувати автоколони. Без супроводу і охорони.
16-го березня перша колона поїхала о 07:00. Тоді виїхало багато людей. Театр спорожнів. І ми зайнялися звичною нам справою: наводили лад, готували місця для людей, які приїдуть пізніше.
Щоб спокійно поговорити з чоловіком, ми зайшла в приміщення електроцеху. Це дві опорні стіни і дві протипожежні двері. І через 2 хвилини, як ми туди увійшли, – темрява, іскри і нас засипає. Коли перестало засипати, ми перегукнулися, зрозуміли, що обидва живі. Чоловік відкопався першим, потім відкопав мене. На сцену неможливо було вийти. Там було павутиння з арматур, дроту, труб та завіса диму.
Ми вийшли в коридор. Люди були налякані. Спустилися до підвалу. Там теж було багато наляканих маріупольців. Шукали один одного.
Одразу після авіаудару. Люди спускаються в хол.
Ми з чоловіком вийшли через підвал у фоє першого поверху. Там люди кричали: діти шукали батьків, батьки – дітей. Після ми пішли у бомбосховище, до нашої доньки.
Поліна була перелякана, але ціла. Сергій сказав: «Виводь дитину, я залишусь тут». До того, як почалася сильна пожежа, мій чоловік допомагав відкопувати людей з-під завалів. Когось удалося врятувати, когось ні.
17-го березня ми виїхали. Але дуже хочеться додому, дуже сподіваємося повернутися. Хочеться, щоб усе це закінчилося. Щоб ті, хто шукає один одного, обов’язково знайшли. Щоб усі надії на те, що їхні рідні живі, виправдалися. Хочеться миру, добра, стабільності та добра для наших дітей. Хочеться додому!”
16-го березня 2022 року на будівлю театру російські військові скинули дві 500-кілограмові бомби, які здетонували одночасно.
28 березня 2023 року стало відомо, наказ про бомбардування драмтеатру, пологового будинку та дитячої лікарні в Маріуполі віддавав російський полковник Сергій Атрощенко.
Читайте також: “Коробочка дуже важливих спогадів і речей”: у Києві презентували поетичну збірку “Лірика маріупольських бомбосховищ”
Я кричу: «Женя, ти жива?»
Ось як згадує події 16-го березня Сергій Забагонський:
Ми пішли з дружиною до кімнати #24. Це електроцех. Він був практично на сцені, але огороджений потужними стінами.
Дружина каже: «Я з донькою збираюся їхати». І тут я чую гучний вибух. Я не зрозумів, що це відбувається.
Я дивлюся на дружину. Їй у спину летять металеві важкі протипожежні двері. Другі двері летять у мене.
Першою падає дружина. Потім двері прилітають у мене, і я падаю зверху на них та дружину. Нас зверху засипає бетоном. Я кричу: «Женя, ти жива?».
Я скинув двері, і ми побігли до дочки в бомбосховище. Одразу хотіли пройти крізь сцену. Але коли туди підійшли, побачили, що ані стін, ані даху немає. Люди дуже кричали. Було багато пилу. Очі були просто засипані.
Я пішов через вулицю, повз польову кухню. Вона – повністю засипана. Звідти кричали: «Допоможіть!». Я почав допомагати витягувати, розгрібати завали.
Покликав на допомогу хлопців. І побіг у підвал до дочки. В мене обличчя повністю біле. Все в крові. На щастя, з Поліною все було добре.
У нас були списки тих, хто приходив. На момент вибуху в журналі було записано 2000 людей. Зареєстрованих, але не тих, хто виїхав. Не всі казали, що їдуть.
16-го березня у нас було не більше 700 людей.
Напис «ДЕТИ». Я не пам’ятаю, коли він зʼявився. Можливо, 11-го березня. У той день на планерці керівників служб хтось запропонував зробити цей напис. Знайшли білу фарбу й намалювали.
Дітей було багато. Десь 100-150. Від 4 місяців до 11-12 років.
Біля сцени був монтувальний цех. Ми там розмістили сім’ї із маленькими дітьми. Там, по-перше, тепло, бо товсті стіни. По-друге, безпечно, бо є два виходи. Коли стався вибух, звідти всі вибралися, вижили.
Жертви
За даними Маріупольської міськради, внаслідок бомбардування загинуло близько 300 людей. Видання «Associated Press» у власному розслідуванні дійшло висновку, що загинуло до 600 людей. «Amnesty International» вважало, що жертв було менше.
Завали зруйнованого театру були розібрані до 20 травня 2022 року. Загиблих поховали під безіменними номерами в братській могилі в селищі Мангуш.
А 22 грудня 2022 року окупаційна влада почала розбирати центральну та фронтальні стіни, фасад. Саме ці частини були найбільш зруйновані.
Знесення залишків театру – це спроба Росії приховати свій злочин, стерти його сліди з історії. Адже російський авіаудар по драмтеатру Маріуполя – один із найжахливіших воєнних злочинів цієї війни.
«ДЕ ТИ»
У травні 2023 року Національний банк України випустив пам’ятну медаль, яка присвячена цій трагедії.
На аверсі — неканонічний образ Богородиці, яка від горя закрила обличчя руками, з-під її долонь течуть сльози.
На реверсі — стилізована композиція з вибухом авіабомби. Під прицілом — будівля театру, перед фасадами якої великими літерами написано «ДЕТИ».
А до третьої роковини теракту «Укрпошта» випустила марки, які вкриті частинками сталі з «Азовсталі». Уперше в філателістичній історії України марки виготовлені за технологією термографії.
Художник марки й блока — Олег Шупляк. Художниця конверта «Першого дня» та листівки — Вікторія Анікієнко. Фото на художньому конверті — Євгена Сосновського, який із родиною пережив блокаду Маріуполя.
16 березня 2025 року громадська організація «Де ти» закликала людей в Україні та за кордоном долучитися до всесвітнього флешмобу. «Де ти» — це данина памʼяті всім загиблим дітям Маріуполя.
