21 травня 2022 року вважається датою повної окупації росіянами Маріуполя після жорстокої облоги та обстрілів. Масово виїжджати та виходити з заблокованого Маріуполя місцеві почали в середині березня 2022 року. Хто міг, покидав місто через територію України. На блокпостах люди проходили принизливі обшуки. А з кінця березня — ще й фільтрацію, яку чекали тижнями і яка могла тривати годинами.
Маріупольців, які жили на Лівому березі, евакуйовували через Росію. Вже у другій половині березня дістатися звідти інших районів міста було майже неможливо.
10 травня 2022 року Євгенія Паламар, яка із близькими жила на Лівому березі, ризикнула. Родина сподівалася, що зможе вирватися з заблокованого Маріуполя в повному складі. Але з шести членів сімʼї російські військові на блокпосту розстріляли двох. Та чи вбили? Відповіді на це питання досі немає. Доля 37-річного чоловіка Артура Паламара та його 62-річного батька Михайла — невідома.
Олександра Кондратенко, спеціально для Реальної газети
Під час повномасштабного вторгнення Євгенія Паламар разом із чоловіком Артуром жила на вулиці Азовстальській. Це Лівий берег, неподалік від комбінату «Азовсталь», де до 16 травня 2022 року тривали бойові дії.
Жінка згадує:
«24 лютого ми жили в пʼятиповерхівці на вулиці Азовстальській, 33. Будинок стояв прямо біля головного проїзду на «Азовсталь». Коли все почалося, чоловік був на роботі в нічну зміну. Прокинулася від того, що зателефонувала моя кума: «Ти чуєш, що відбувається?». Я запитала: «А що відбувається?». Сказала, що чути постріли десь вдалині.
Після цього я подзвонила чоловікові. Він сказав, аби я збиралася. Його батьки жили буквально за 300 метрів від нас. Артур сказав: «Я тебе зараз приїду і заберу».
Ми думали, що буде, як у 2014 році – обстріляють і все закінчиться. Ніхто не думав, що буде так серйозно. Приїхав чоловік, я зібралася і ми пішли до батьків. Почали обговорювати, що робити далі. Паніки не було, але невідомість лякала.
Зателефонував брат. Домовилися, що він вивезе мене і сина до центру, а чоловік залишиться вдома з батьками на Лівому березі. Ніч ми провели в Центральному районі. Обстріли посилювалися. І зранку я попросила відвезти мене назад до чоловіка. Ми тоді ледь доїхали.
Наступні два дні ми то спускалися до підвалу, то підіймалися. А потім спустилися і залишилися там до квітня. Іноді тільки я підіймалася почистити зуби.
У підвалі був увесь під’їзд. Також почали приїжджати маріупольці з інших будинків і районів. Російські війська заходили зі східної сторони міста, і люди звідти тікали. Не знаю, скільки нас переховувалося у підвалі, але вільного місця не було.
Поступово ми спустили туди з квартир матраци. Спочатку думали день-два і виїдемо, але це затягнулося на 2 місяці.
З продуктів було те, що залишилося у нас, у сусідів. Нам пощастило, у сусідки був знайомий військовий (він потім загинув), який з овочебази привозив продукти. Воду зливали з бойлерів. Також ходили до колодязя на хлібозаводі. Але це було дуже небезпечно. Згадую, як наші туди пішли і буквально за 5 хвилин, як вони повернулися, колодязь накрило артилерією. Десятки маріупольців загинули.
Реально страшно стало, коли на початку березня в сусідній будинок прилетіла перша ракета. Але найстрашніше – це коли літаки почали скидати авіабомби. Як за розкладом. Російські військові обстрілювали і з повітря, і з моря. Нас дивом це минуло, хоча наш будинок був за 10 хвилин від узбережжя.
У день, коли до сусідів залетіла ракета, вночі почав горіти ще один будинок. Звідти вибігла сім’я: чоловік, дружина, п’ятирічна дівчинка. Їх розстріляли. Потім до нас у підвал, з сусіднього будинку забігли чоловік і дві жінки. Чоловік тримався за бік. У нього було вогнепальне поранення. Медсестри, які були у підвалі, надали допомогу, але чоловік не вижив. Хлопці потім ховали його.
Як тоді ховали? Людей просто виносили на подвір’я і чимось накривали. Довго перебувати на вулиці було небезпечно. У нас була родина з МКР «Східний» (це околиця Лівобережного району). Молодий хлопець із дружиною, двоє діток, його батьки. Одного дня він готував на багатті, батько рубав дрова і почався танковий обстріл. Шматок боєприпасу перелетів через батька і поранив Льошу. Його занесли в квартиру на перший поверх, а потім у палісаднику поховали.
Зв’язку — жодного. Лівий берег — ізольований. Люди почали виїжджати тільки наприкінці березня, коли до нас підійшли чеченці і денеерівці. Якось на ніч ми зачинили двері, а троє п’яних денеерівця шукали свого. Вони стукали до нас. Говорили, що виведуть нас на той бік. Мій чоловік був проти цього, але частина людей погодилася. І до ранку нас залишилося десятеро.
Росіяни знали, скільки нас залишилося, бо за день до цього ми виходили і показували свої документи. Вони хотіли дізнатися, скільки саме у підвалі людей. І наступного дня вони з танку почали знищувати наш будинок.
Того дня ми ризикнули і пішли з нашого будинку. У нас у підвалі була жінка, за якою прийшла донька. У цій метушні ми зібралися і вийшли разом із тією дівчиною.
Вперше за два місяці я вийшла з підвалу. Картина — жахлива. У дворі все розбито, повалено. Ми тільки починаємо йти, я піднімаю голову і бачу танк. Він спрямовує на мене дуло. І я не знаю, що робити. Люди кричать: «Бігом до сусіднього будинку!». Тільки-но ми забігаємо до під’їзду, танк починає знищувати наш будинок.
Ми вирішили піти у квартиру до наших знайомих. Вибігаємо з під’їзду. Там йти 20 хвилин, але для мене це було вічністю. Щойно ми вийшли зі свого району і одразу полетіли ракети по нашому будинку. Врешті решт ми дісталися чужої квартири у будинку №68 на Морському бульварі.
Життя там було більш-менш нормальне, адже росіяни вже пройшли цю територію. І одного разу до нас приїхав чоловік із Безіменного (село під Маріуполем, де розташовувався фільтраційний табір і де був зв’язок). Я написала свої дані, де перебуваю і кого розшукую. І цей чоловік виклав до інтернету мій лист.
Додам, коли ми з сином ще були в квартирі на вулиці Азовстальській, приїхав мій колишній чоловік і сказав, що треба вивозити дитину. Я спочатку вагалася, варто чи ні його відпускати. Були дуже великі ризики, але я відпустила сина. Коли вони виїжджали, одна машина в колоні вибухнула. Але вони доїхали. Про це я дізналася в середині березня.
Так ось, цей чоловік виїхав і написав про мене в одній із груп у Телеграм. І друг мого колишнього чоловіка побачив цю інформацію, передав йому і в травні він приїхав за нами. Я сказала, що без мами та бабусі не поїду. Тож, спочатку він вивіз бабусю. Далі мав вивезти мене, чоловіка та мою мати, а батьків Артура — наступного дня.
10 травня. Він приїжджає. На перехресті вулиці Українського Козацтва та Морського бульвару — блокпост окупантів. Мама проходить першою. Потім — я та Артур. Ми стали, там були два виродки. По одному відразу стало видно неприязнь до мого чоловіка. Він у мене високий, спортивний.
Я приготувала для перевірки паспорт і телефони. Артур показав паспорт. Один із них каже: «Телефон». Бере його на перевірку і знаходить вкладки, як вступити до ТРО. Кричить: «Роздягайся!». Вони дивляться його татуювання. Поставили на коліна, роздягли, поклали обличчям у землю.
Я стою поряд. Мені крикнули: «Сука, лежати!». І вдарили прикладами по ногах. Артур був на взводі. І, коли один із військових мене вдарив, чоловік підірвався і зі словами «Вас, суки, треба різати!» взяв автомат, який висів у росіянина на поясі, перезарядив і вистрілив йому в ногу. Я лежала в шоці, у ступорі. Бічним зором побачила, як ще один військовий із пістолета стріляє Артуру в спину.
Михайло, батько чоловіка, коли нас провів, відійшов до будинку, але все одно спостерігав за нами. І коли він це побачив, підбіг і почав душити військового з пістолетом. У свекра хтось із них вистрілив. Він та Артур впали.
Підбігла моя мати. Її теж поклали на землю.
Колишній чоловік стояв неподалік біля своєї автівки. Він взяв свідоцтво про народження нашого сина і пішов до військових зі словами, що я — мати хлопця. І їду до сина. На що вони нецензурною лайкою сказали йому відійти.
Ми всі лежали. Нас били. Перевіряли, чи є синці від прикладу, думали, що я снайперка. Коли перевіряли чоловіка, а у нього є шрам під лопаткою, сказали, що це вогнепальне поранення. Я говорила, що це після операції, але їм було байдуже. Я сказала, що ми з вулиці Азовстальській, а він подумав — із «Азовсталі». У мого чоловіка була перепустка на роботу, а вони сказали — це перепустка на якесь КПП».
Читайте також: Як біля зруйнованого росіянами маріупольського театру з’явився історичний напис “ДЕТИ”: історія комендантки театру та її чоловіка
Ось як згадує ті події пані Лариса, мати Євгенії:
«На блокпосту ще причепилися до зелених шкарпеток і змусили мене висипати всі речі. Забрали гроші, годинник, золото. Потім показують мені телефон: «Ти що, цікавилася зброєю?». Я говорю: «Якою зброєю у моєму віці?». Зв’язали нам руки. Один ходив і кричав: «Може, пристрелити цю стару?».
«Маму били, зламали ребра. Мене також били, руки зв’язували, на коліна ставили, душили, — додає Євгенія. — З нами розмовляв військовий у масці. Він навіть підклав мамі під голову куртку. Я запитала: «Нас застрелять?». Він відповів: «Ні. Ви просто потрапили не в той день і не в той момент. Якби ваш чоловік не смикнувся, то з вами нічого б не було».
Я стояла на колінах півтори години. Зі зв’язаними руками, що аж пальці заніміли. Вони мене фотографували, сміялися, тягали по землі. Підійшли, взяли за горло, піднесли автомат до голови і сказали: «Зізнавайся, суко, хто ти, інакше ми тебе вивеземо і живцем закопаємо».
Один підійшов, підняв мене, двічі вдарив і повів у будку, де вони перебували. Посадив. Каже: «Розповідай, де працювали, звідки гроші?». Коли він мене бив, другий сказав: «Що ти робиш при людях? Заведи туди і роби». Я просто вже прощалася з життям. Вони думали, що ми пов’язані з армією, тому що чоловік дуже добре розібрався з тим військовим.
Приїхали представники “прокуратури”. Почали на них репетувати: «Що тут відбувається? Чому люди зв’язані? Поставити зброю на запобіжник!». Підійшли до мене: «Чому ви роззута?». Почали складати протоколи. Вони зрозуміли, що проти мирних людей скоєно воєнний злочин. Зрозуміли, що ми не азовці і не воєнні. Сказали: «Не хвилюйтеся, вас більше ніхто не чіпатиме. Ми зараз за вами приїдемо». Більше військові нас не чіпали, тільки принижували.
Я бачила, як приїхала машина з причепом. Туди кинули батька з чоловіком і кудись повезли.
Приїхали ці два “прокурори”. Вони забрали нас в Безіменне. Там допитували. Було страшно через те, що чоловік чинив спротив.
Ніч ми були в наметі, потім нас вивезли на фільтрацію і звідки нас забрали знайомі. Зараз ми з мамою за кордоном.
Коли наступного дня наші знайомі приїхали на той блокпост, там вже були інші солдати. Вони сказали, що нічого не знають і нічого не було. З того часу про наших рідних жодної інформації. Мені здається, що вони живі. Поки я не побачу могилу Артура, я не повірю, що він загинув».
Євгенія Паламар намагалася знайти хоч якусь інформацію про долю свого чоловіка та його батька. Але окупаційна влада Маріуполя не надала жодної: такого не було, свідків немає, ви все вигадали.
Уся інформація, документи, акти заблоковані. Злочин, який вони скоїли, намагаються приховати.
Євгенія сподівається, що рідні в полоні. Можливо, вони контужені або частково втратили пам’ять, тому що в них стріляли.
Якщо вам щось відомо про цих чоловіків, зверніться до редакції. Ми передамо інформацію родині.
Читайте також: До річниці авіаудару по маріупольському пологовому: історія Вікторії Шишкіної, чию дитину дістали мертвою
