Вона втекла від війни, шукала себе в столиці, боролась з упередженнями щодо прописки і навчилася обсмажувати каву так, щоб у чашці був смак бісквітної скоринки. На День незалежності 2014 року Оксана Гребенькова разом з мамою і песиком тікала з рідної Голубівки на Луганщині. По дорозі їх обстрілювали чеченці. Сьогодні, майже одинадцять років потому, вона працює над розвитком кавової компанії в Києві, співвласником якої є її чоловік, та веде читацький клуб, що надихає людей по всьому світу на власні ініціативи. Її історія – це розповідь про те, як з випробувань народжується сила, а з ностальгії – нове життя.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Втеча назустріч невідомому: коли дім стає спогадом
Той серпневий день 2014 року назавжди змінив життя Оксани. Її малою батьківщиною стала Голубівка біля Стаханова (Кадіївки). Це був край шахтарів і міліціонерів, де її дідусь спускався в забій, бабуся працювала на шахті, а батько служив у тоді ще міліції.
“Я виїхала з мамою і песиком. Батько посадив нас в машину зі знайомим водієм і відправив”, – згадує Оксана.
За вікном автівки залишався світ її дитинства – україномовна гімназія, рідні краєвиди та пекуче сонце.
Дорога до Києва виявилася випробуванням:
“Я пам’ятаю, що тоді було затишшя, але по дорозі, коли їхали по Бахмутці, чеченці стріляли по машинах, нам дивом вдалося якось проїхати”.
День їзди, і ось вони вже в Києві, у бабусі.
Спочатку здавалося, що це тимчасово. Поїхали “на 2-3 тижні, як всі”, але коли Оксані прислали з дому зимовий одяг, вона зрозуміла – повертатися немає куди. Мама прожила з нею рік і поїхала назад до батька.
“Залишилися я і собака. Без друзів, без знайомих мені було настільки страшно, тривожно навіть виходити з дому. У мене був такий стрес після обстрілів. Коли гатили по Лисичанську і Попасній, наш будинок в Голубівці здригався. Я звикала до нового життя та до усвідомлення того, що світ назавжди змінився”. – згадує Оксана той період.
Адаптація до київського життя виявилася набагато складнішою, ніж очікувала молода жінка з дипломом магістра готельно-ресторанного бізнесу. В уяві все мало бути просто: прийти в ресторан, показати диплом з хорошими оцінками – і місце гарантоване. Але Оксану не брали навіть офіціанткою.
Причина відмов була цинічно прямолінійною: “Мене не брали з простої причини — бо у мене луганська прописка. Мені прямо так і казали. Я нічого не вигадую, тоді так було. Зараз вже не так”. Кожна співбесіда перетворювалася на допит: “Тебе питають звідки ти, ти кажеш і наступне питання: “А чого ти приїхала?”. ‘Тобто, в сенсі чого я приїхала?’.
Читайте також: “Не додому, а на квартиру”: як переселенці з Луганщини адаптуються у нових громадах
Знайомство з майбутнім чоловіком і кавою: поворотний момент
Життя Оксани кардинально змінилося у 2018 році, коли вона познайомилася з майбутнім чоловіком. До того часу вона встигла попрацювати рекрутером і помічником контент-менеджера – творчі роботи, пов’язані з соціальними мережами, постійні фотозйомки з моделями, організація заходів.
Заміжжя у 2018 році стало не лише особистим щастям, а й професійним поворотом. Чоловік перейшов працювати в кавову компанію і запропонував Оксані приєднатися.
“Мій чоловік каже: “Слухай, ти працюєш з Інстаграмом? Так давай переходить до нас в кавову компанію. Нам потрібен контент мейкер, SMM'”, – згадує Оксана.
У компанії її навчили розбиратися у каві і правильно її готувати.
Життя знову круто повернулося 24 лютого 2022 року. За три дні до повномасштабного вторгнення Оксана народила сина.
“Я з новонародженим сином виїжджала з Києва”, – каже жінка про ті дні, коли їй довелося знову рятуватися втечею, цього разу вже з немовлям на руках.
Родина виїхала у Вінницьку область на місяць, а 1 квітня повернулися до столиці, де доводилося поєднувати догляд за новонародженим з роботою в умовах воєнного стану. Саме тоді чоловік Оксани ухвалив рішення – відкрити власну справу.
Початок був складним:
“Були важкі часи, тому що ми всі гроші вкладали в оборот, але зараз я пишаюся тим, що разом з партнерами ми за три роки побудували компанію”.
Читайте також: “В Луганську не вистачало України і свободи”: 18-річний Іван виїхав в Київ, проживши 11 років в окупації
Трансформація кавових смаків
Сьогодні бренд “Tvoi Coffee Roasters” – це не просто бізнес, а виробництво з соціальною місією.
“Ми запартнерилися з нашими товаришами. У нас вже три роки успішна компанія, яка кожен рік дає хороший прибуток і ми також забезпечуємо роботою людей. Зараз працює близько десятка, є переселенці, і пенсіонери. Тобто ті, кому складно знайти роботу, я як переселенка це добре розумію. Це не просто бізнес заради прибутку – це робота заради розвитку локальної місцевості”, – розповідає власниця.
Робота під час війни має свої виклики:
“Зараз дуже важко знайти людей. Все подорожчало, а наш продукт і так недешевий”.
Компанія не може знизити ціни, адже потрібно платити зарплати й податки. Терміново потрібні менеджер з продажів, технік кавового обладнання, а восени — бариста. Найскладніше знайти техніка з авто, бо кавову машину на метро не повезеш. Готові навіть придбати авто — аби була людина з правами. Зарплата: 25–40 тис. грн, можливе підвищення до 50 тис. за результат. Додає напруги ситуація в галузі, у колег по цеху нещодавно унаслідок прильоту згорів кавовий склад із сервісом.
Виробництво знаходиться у промзоні Києва, де можна робити все необхідне для обсмажування кави.
“Українське виробництво – це не значить, що ти вирощуєш кущами каву, ти просто отримуєш сирий зелений продукт і обсмажуєш”, – пояснює Оксана специфіку їхньої роботи.
Процес починається із закупівлі зеленого зерна у трейдерів.
У компанії близько 20 сортів кави, яку смажать через день на власному ростері — спеціальна електрична піч для підсмажування кави. Нещодавно придбали великий ростер українського виробника, чим також пишаються.
Після обсмажування кожну каву обов’язково дегустують та перевіряють на якість, потім відправляють на склад і одразу фасують, щоб не вивітрювалась.
На виробництві діє школа бариста – окреме приміщення, де навчають партнерів, власників кав’ярень та всіх, хто хоче зануритися у світ кави.
Також на території працює кав’ярня.
“Ця кав’ярня придумана для того, щоб люди пробували нашу каву і купляли додому”, – пояснює власниця концепцію.
Особливою атракцією стало спостереження за виробництвом: “Люди приходять, дивляться на виробництво. Їм цікаво дивитися, як працює ростер. Як в рекламі, коли зерно зверху падає з ростера. Всі заглядають в мішки, дізнаються, що сире зерно не пахне”.
Власні уподобання підприємиці кардинально змінилися з поглибленням знань про каву. Раніше вона любила складні напої з сиропами, тепер надає перевагу чистому смаку.
“Зараз я намагаюся пити каву натуральної обробки. Натуральна обробка — це один зі способів обробки кавових ягід. На відміну від митої, де зерно повністю очищають від м’якоті, при натуральній, ягоди спочатку сушать на сонці. Частина м’якоті залишається, завдяки чому кава набуває солодкого присмаку”, – розповідає дівчина.
Улюбленою кавою Оксани є “Сальвадор”:
“Він сухофруктовий, не кислий. Африканську кислоту я не люблю, бо п’ю каву без нічого. “Сальвадор” має цілком знайомий кожному смак, перший ковток — наче скоринка яблучного бісквіту”.
Читайте також: З Очеретяного в Стусики. Як переселенка підтримує дітей і чому патронатна вихователька має розлучитися з ними
Читацьке ком’юніті
Паралельно з кавовим бізнесом у 2023 році Оксана створила читацький клуб “Букви та Кава” , який став її особистою віддушиною:
“У 2022 році в перший місяць повномасштабного вторгнення я зробила Telegram канал, де викладала книги. Хотілося відволікатися, читати, бо тоді було дуже страшно”.
Спочатку це була однобічна комунікація – Оксана викладала книги, люди дякували в коментарях. Але поступово їй захотілося більшого:
“Я читаю, викладаю, читаю, викладаю. Ми тоді реально у коментарях спілкувалися, а вже у 2023 році, я зрозуміла, що виросла з тієї спільноти. Я не комунікую з людьми. Я просто викладаю, це просто канал, а мені цікаво зробити ком’юніті. І в один момент я пишу: “Давайте читати! Хто зі мною?”. Відгуки не забарилися – з’явилися люди з різних куточків світу”, – пояснює дівчина.
Спочатку це була повністю безкоштовна ініціатива, але поступово сформувалася символічна плата:
“Зараз я беру 60 грн на місяць. Бюджет клубу розподіляється за трьома статтями витрат: подарунок найкращому читачу щомісяця (кава, книга, або прикраса), обов’язкові щомісячні донати та “зарплата” самій Оксані, яка зазвичай не перебільшує 100 грн на місяць.
Процес вибору книг еволюціонував від відкритого обговорення до таємного голосування.
“Взагалі я зараз практикую анонімне таємне голосування. Я обираю 5 книг, які я можу подужати по бюджету і пропоную вибрати одну. Всі голосують і ми читаємо місяць, потім обговорюємо та аналізуємо”, – розповідає Оксана.
Цікаво, що аналіз 2024 року показав переважання української літератури: “Підбиваючи підсумки 2024 року, я зрозуміла, що у нас більшість українських авторів і це дуже тішить, тому що ми їх підтримуємо в такий спосіб”.
Читацький клуб створив справжнє міжнародне ком’юніті з людьми, які надихають одне одного на різні ініціативи. Одна з найяскравіших історій – про учасницю з Франції:
“Одна жінка з нашої спільноти живе в маленькому місті на півдні Франції і була обурена тим, що в українській діаспорі діти говорять російською з мамами. Вона надихнулася нашим читацьким клубом і звернулася до Фонду Олени Зеленської, щоб їм виділили простір під бібліотеку українською мовою. Тепер ця жінка активно займається волонтерськими книжковими ініціативами, організовує українське читання, ліплення вареників, різні культурні заходи”, – з гордістю розповідає засновниця клубу.
Ще одна успішна історія – допомога знайомій, чоловік якої воює на сумському напрямку:
“Ми зібрали кілька тисяч завдяки продажу квиточків на майстер-класи через Zoom. Подруга з Німеччини, яка плете традиційні українські прикраси з бісеру, протягом кількох годин за донат провели майстер-клас”. Закрили збір за тиждень”.
Однак особливо Оксану тішить історія члена спільноти Дмитра:
“Раніше він майже не читав, а тепер тримається дисципліни. І навіть коли запізнюється, пише мені: вибач, я на два тижні пізніше, але дякую — книга класна. Я люблю читати”.
Читайте також: “Лиса” з Лисичанська: історія Анни Анопченко від кінного спорту до фронту
Книга як самотерапія
У 2019 році Оксана видала свою першу книгу есеїв, яка стала важливим етапом особистісного розвитку.
“Щось із моїх старих постів “Вконтакті”. Тоді я ще писала такі невеличкі пости. Щось я рефлексувала і писала в моменті”, – згадує жінка.
За словами Оксани, це не був комерційний проєкт, вона роздрукувала 50 копій і пороздавала їх друзям.
На питання про джерела енергії для всіх своїх проєктів Оксана чесно відповідає про пріоритети: “На першому місці у мене родина. Тому моя дитина, мій чоловік мене дуже надихають”.
На другому місці – спорт: “Під час пробіжки, під час стретчінгу можуть прийти гарні ідеї в голову”.
Третє джерело енергії – особливий ритуал з кавою: “Ну і кава, без кави ніяк, але не вдома, а десь на лавці, щоб без телефону. Просто пити каву і дивитися в небо, без соцмереж, просто кава і небо”.
Читайте також: Весела Гора: українське село на Луганщині з 260-річною історією крізь призму архівних документів
Між двома світами: коріння і реальність
Для Оксани питання приналежності до рідних місць залишається внутрішнім конфліктом із багатьма відтінками. Київ став її справжнім домом — вона глибоко закохана в це місто, досліджує його історію, колекціонує книги про столицю різними мовами.
Проте слово “киянка” досі не про неї.
“Я кажу, що я з луганського села”, — каже вона.
Деякі речі з минулого вона вже відпустила, але інші тримають її міцно — нещодавно купила каску з написом “Донбас”.
Однак на Луганщину Оксана категорично не планує повертатися: “Я не думаю, що мене так нагребе, і я туди повернуся”. Єдиний сценарій, який здається їй можливим — це візит у глибокій старості: прийти, подивитися і піти назавжди, не озираючись.
Найбільше болить розрив із батьками, які живуть у паралельній реальності. Мама Оксани боялася приїхати до Києва, була переконана, що її розстріляють на блокпосту — такі історії розповідає не телевізор, а сусіди.
Для Оксани важливо передати дитині знання про родинну історію: “Хочу, щоб мій син розумів, звідки він родом. Я собі кажу, коли стає важко – ми ж перше покоління незалежної України, хоч це й звучить пафосно.
Не хочу, щоб дитина повторила мою долю невідання. Має знати, де живе, звідки родом, хто були його дідусь і бабуся. Хочу, щоб знав, хто такий байбак. У Голубівці всі або на шахтах працювали, або в поліції, як мій батько. Я не соромлюся свого походження і святкую День шахтаря. Хочу, аби мій син знав, хто такі шахтарі, бо коли знаєш, хто ти — знаєш, куди йдеш”.
Читайте також: «Неіснуюча» проблема: що робити переселенцям, якщо внаслідок російської агресії постраждало орендоване житло
