24 лютого 2022 року Анна Анопченко була в Португалії. Сонце, океан, пальми. Поруч – найкраща у світі собака і найулюбленіші створіння – коні. У курортне місто Віламора дівчина приїхала для участі у кінних змаганнях. Це була частинка раю на землі: мрії здійснюються, життя прекрасне, попереду – безліч планів. Та все це вмить обірвала війна. Уже 25 лютого Аня була біля українського кордону, а ще за день-два – служила у 206-му київському батальйоні територіальної оборони ЗСУ. Мрія стати військовослужбовицею з’явилася у неї у 2014-му, коли рідний Лисичанськ уперше окупували російські загарбники. Тоді 18-річна Аня особливо гостро усвідомила себе українкою. Після Одеської юридичної академії вона три роки відслужила у ВМСУ й повернулася було до улюблених коней… Але російські війська прийшли знову. Від початку повномасштабного вторгнення РФ старший лейтенант Анна Анопченко разом зі своїм батальйоном і вірною Кубою пройшла гарячі Херсонсько-Миколаївський, Харківський, Бахмутський напрямки. І сповнена рішучості пройти цю війну до кінця.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Дитинство серед коней та мрій
Кінний спорт увійшов у життя Анни ще в дитинстві. У дев’ять років вона вмовила батьків дозволити їй ходити на заняття в невеличку конюшню в Лисичанську. Це захоплення, що почалося як невинне дитяче хобі, поступово переросло у справжню пристрасть та невід’ємну частину її особистості. У її очах, коли вона говорить про коней, досі спалахує той дитячий вогник захоплення, який не змогла загасити навіть війна.
“Де б ми не були, чи я вчилася в школі, була студенткою, працювала, а потім служила в Збройних силах України — мій перший контракт, і все одно коні завжди були у моєму житті. Я завжди знаходила час і можливість займатися з кіньми”, — згадує Анна.
Життя Анни не обмежувалося лише кінним спортом. Вона здобувала вищу освіту в Одеській юридичній академії, поєднуючи навчання з улюбленим захопленням. Саме з Одеси вона часто поверталася додому через Костянтинівку — пункт, який згодом відіграє в її житті особливу роль під час війни.
Пристрасть до коней зрештою привела її за кордон. Відслуживши три роки за першим контрактом у ЗСУ з 2018 до вересня 2021 року, Анна вирішила зробити паузу й отримала несподівану пропозицію приєднатися до української команди з кінного спорту в Бельгії:
“Мені було трішки страшно. Я не супер класно володію англійською, щоб їхати працювати закордон. Та і взагалі це така дуже різка зміна, скажімо так. Я не була до цього готова, але вирішила спробувати.”
Вона звільнилася з війська 26 вересня 2021 року, а вже за три дні опинилася в Бельгії. Ніхто тоді не міг передбачити, що цей короткий європейський епізод її життя перерве повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Читайте також: «Думали, що я снайперка»: історія Євгенії Паламар, рідних якої Росія розстріляла на блокпосту
Дорога додому через Європу
24 лютого 2022 року Анна з командою була на міжнародних змаганнях у Португалії, на узбережжі Атлантичного океану — за тисячі кілометрів від України. Тут, серед розкішних морських пейзажів, у миті спокою перед змаганнями, її застала звістка про початок повномасштабної війни.
Більшість іноземців у такій ситуації порадили б залишитися в безпечній Європі. Так вчинили багато українців, застигнутих повномасштабною війною за кордоном. Але не Анна. Вона не вагалася жодної хвилини:
“В обід 24 лютого я вже твердо вирішила, що буду повертатися. Почала моніторити квитки, і вже 25 лютого зранку я поїхала в найближчий аеропорт. Добиралася, власне, через всю Європу до України.”
Батьки, колеги з команди — усі відмовляли її від повернення. Вони благали залишитися в безпеці, переконували, що в охопленій війною країні вона нічим не зможе допомогти. Та, за її словами, “відмовити мене було важко”. Дорога додому виявилася схожою на сюжет пригодницького фільму: літаком — до Кракова, звідти з допомогою випадково зустрітого українця — до кордону, далі автобусом — до Львова і поїздом — до Києва. Первісним планом було дістатися до Лисичанська, де жили батьки і де Анна стояла на військовому обліку. Але потяги туди вже не ходили — Росія наступала.
“Тоді я вирішила, що залишуся в Києві і буду шукати варіанти приєднатися до Збройних сил тут”, — розповідає вона. Так почався її шлях на фронті повномасштабної війни.
Читайте також: “Сказав погодувати курей, бо додому не повернуся”: спогади вчительки зі Сватівщини, яка пройшла російський полон
Від перших днів оборони Києва до вогненного Торецька
Своє місце у війську Анна знайшла завдяки соціальним мережам — побачила у Facebook пост друга про набір до батальйону територіальної оборони, написала йому й отримала адресу. Так потрапила до 206-го окремого батальйону ТРО, де служить і досі.
Перші дні війни батальйон провів у Києві, готуючись до можливого штурму столиці. Коли найгірший сценарій для столиці не справдився, і російські війська були відкинуті з Київщини та Чернігівщини, почався новий етап служби.
“Наш батальйон був один з перших батальйонів ТРО, які вирушили воювати за межі територіальної громади, де він формувався. Ми поїхали тоді на миколаївсько-херсонський напрямок. Тоді там якраз були важкі бої, і там ми провели пів року. Трішки не добули там до деокупації Херсонщини, це було дуже прикро, але свій певний внесок в деокупацію ми зробили”, – згадує Анна.
Далі була ротація до Харківщини у Вовчанськ, а потім – пік боїв за Бахмут, де батальйон зіткнувся з найважчими випробуваннями. Після п’ятимісячного відновлення вони повернулися на схід. Примітно, що останні ротації наблизили Анну до окупованого Лисичанська. Коли батальйон був на Соледарському напрямку і стояв у Сіверську, вона могла бачити обриси рідного міста. Ця близькість викликала щемливе відчуття — бути так близько і водночас нескінченно далеко від дому:
“З околиць Сіверська видно Лисичанський нафтопереробний завод. Я стояла, дивилася, було видно ці труби, бачила контури заводу, а я розуміла, що від заводу до Лисичанська пару кілометрів. Мені здавалося, що наче б то я бачу його близько, але насправді ні.”
Служба на Донеччині має для Анни особливе значення. Тривалий час вона жила в Костянтинівці – місті, яке ще з довоєнних часів асоціювалося у неї з поверненням додому:
“Для мене Костянтинівка це такий пункт – якщо я сюди приїхала, то це значить, що я їду додому. Так було, коли я їхала поїздом з навчання в Одесі. Батько забирав мене з потяга у Костянтинівці і десь за годину ми вже були у Лисичанську”.
Читайте також: Між примусовою паспортизацією та репресіями: чи легко бути українцем на окупованій території
Психологічна опора батальйону на передовій
У батальйоні Анна пройшла шлях від начальниці групи персоналу до фахівчині з психологічної підтримки. Остання посада — найскладніша й найважливіша в умовах постійних боїв, де люди щодня стикаються з екзистенційними викликами, втратами та постійним стресом.
“Це робота спрямована на підтримку і забезпечення морального стану військовослужбовців. Це так гарно написано по статуту. Але насправді це така дуже масштабна робота, і займатися мені доводиться дуже багато чим”, — пояснює вона.
Анна зізнається, що не має професійної психологічної освіти: “Я завжди кажу, що за освітою я не психолог, тому зазвичай, коли я розумію, що бійцям потрібна фахова психологічна допомога, я скоріше переверну весь світ і знайду цього психолога фахового, ніж буду сама, не маючи високих компетенцій в психології, допомагати”.
Вона розуміє межі своїх можливостей, але робить усе від неї залежне, щоб надати солдатам необхідну підтримку, особливо в моменти втрат чи складних бойових завдань.
Куба: чотирилапа бойова подруга
Особливістю військової служби Анни є те, що з нею поруч постійно знаходиться її різеншнауцерка Куба. Їхня історія почалася ще до повномасштабного вторгнення, у 2019 році:
“Колишній власник просто віддавав її по оголошенню на ОЛХ, а я побачила це оголошення. Не знаю чому, але я подумала, що маю її забрати. Ця собака має бути в мене. Мені стало її дуже шкода, тому що на фотографіях вона була така брудна”.
Вона забрала різеншнауцера, хоча й не мала чіткого плану, що робити з дорослою собакою, яка ніколи не жила в місті. Поступово, з допомогою кінологів та регулярних занять, Куба адаптувалася до нового життя і стала супутницею Анни:
“Куба була зі мною на першій службі. Вона поїхала зі мною в Європу. Потім вона повернулася зі мною з Європи під час повномасштабного вторгнення, і всі ті ротації, які я перелічувала до цього, вона пройшла зі мною.”
Куба стала не просто домашньою улюбленицею, а справжньою бойовою подругою, яка разом з Анною пройшла через найгарячіші точки фронту від Херсонщини до Донбасу. Для багатьох військових наявність такого вірного супутника стає буквально рятівним якорем у реальності, коли навколо вирує хаос війни.
Символ незламності: “Лиса” з Лисичанська
Позивний “Лиса” Анна отримала через очевидну прив’язку до рідного Лисичанська. Але з часом цей позивний набув глибшого і символічного значення. Весною 2022 року вона вирішила зробити татуювання лисиці і записалася до майстра в Миколаєві:
“Я записалася на сеанс майже за три тижні. Так співпало, що коли мені набивали лисицю, в цей день в офіційних джерелах з’явилася інформація, що Лисичанськ окуповано. Я лежу на кріслі, мені набивають татуювання, а я прочитала це і плачу.”
Коли майстер запитав, чи їй боляче, Анна відповіла: “Мені боляче, але це не через татуювання. Фізичний біль від голки тату-майстра тьмяніє порівняно з душевним болем втрати дому.”
А татуювання лисиці в день окупації Лисичанська стало мимовільним символом: те, що залишилося від дому, тепер назавжди з нею.
Читайте також: “В Луганську не вистачало України і свободи”: 18-річний Іван виїхав в Київ, проживши 11 років в окупації
Незагойна рана втраченого дому
Лисичанськ для Анни — це набагато більше, ніж просто місто, де вона народилася. Це частина її особистості, її коріння, фундамент, на якому будувалося її життя до війни. Коли вона говорить про рідне місто, її голос наповнюється особливим теплом і водночас невимовним смутком.
“Місце, де ми народжуємося, ми не обираємо. Ми потім з цим місцем все рівно пов’язані насправді, як би там не було. Тому для мене це така величезна втрата,” — ділиться вона своїми почуттями.
Анна додає, що люди, чиї міста в окупації, можуть побудувати життя будь-де, але частина їхньої душі завжди залишатиметься на втраченій землі.
“Ти її не можеш вирвати з себе. В тебе немає можливості туди поїхати. В тебе немає можливості там жити. В тому місці, де щось твоє рідне, але на жаль там пустота… Потім ми можемо своїм домом називати будь-що, те, де ми побудуємо нове життя, чи купимо новий будинок чи ще щось. Але справжній дім, з яким пов’язана частина тебе, він один. Коли він в окупації, це така величезна рана.”
У цих словах — біль мільйонів українців, які втратили домівки через російську агресію. Хтось залишив дім через обстріли, хтось — через окупацію. Але спільним для всіх є те болюче відчуття пустоти, яке не заповнити новими стінами.
Драма евакуації: врятувати найдорожче
Історія батьків Анни — як і сотень тисяч мешканців Луганщини — це історія поступової, болісної втрати дому. Її мама виїхала з Лисичанська наприкінці квітня 2022 року, коли стало зрозумілим, що місто опиниться під російським наступом. Батько ж, як багато українських чоловіків, до останнього тримався за домівку:
“Були прям такі моменти, коли у нас вже мало не доходило до крику, що давай виїжджай, припини. Він виїжджав, то вертався, вивозив звідти людей і все одно повертався.”
Лише за кілька днів до окупації Лисичанська він остаточно покинув місто, коли українські військові попередили: якщо не виїде зараз, може залишитися назавжди.
Для родини Анопченків життя під окупацією було абсолютним табу ще з 2014 року.
Особливо болісним було рішення залишити бізнес і майно. Батько Анни до останнього сподівався, що окупації вдасться уникнути. Він навіть не міг змусити себе вивезти побутову техніку:
“Він говорив мені: Я дивлюся на пральну машинку, розумію, що вона мені треба буде в новому житті, де ми осядемо, а я не можу її вивезти, тому що рука не піднімається. Як я її буду з дому вивозити?”
Анна зазначає, що для її батьків адаптація до нового життя виявилася складнішою, ніж для неї: “Їм дуже важко це нове життя влаштовувати. Їм фізично важко, морально важко, але з них ніхто не розглядає варіант повернення назад.”
Межа болю на війні
Попри всі труднощі війни, втрату дому і постійну небезпеку на фронті, Анна трималася. Але за час служби вона пережила момент, який став для неї особистою межею болю:
“Є історія, яка не те, що б змінила мене, але я дуже важко її пережила і зрозуміла, що у кожної людини є своя межа. Це сталося у 2024 році, коли загинув мій дуже близький друг. Це командир одного з наших підрозділів Василь Паламарчук, з позивним “Адвокат”. Напевно, цей момент розділив мій шлях на до і після.”
На питання про віру в деокупацію Лисичанська Анна відповідає без ілюзій: “Я дуже хочу вірити в це. Я вже четвертий рік на війні. Я четвертий рік знаю, як це відбувається, якими зусиллями нам дається кожен звільнений метр нашої землі. Я розумію реальність і розумію, що це не буде скоро. Я не скоро повернуся додому. Я змогла цю думку проговорити собі і прийняти її.”
Читайте також: Як біля зруйнованого росіянами маріупольського театру з’явився історичний напис “ДЕТИ”: історія комендантки театру та її чоловіка
