Село Весела Гора на Луганщині має документовану історію, що сягає 1765 року, коли на мапі Бахмутського повіту вперше з’явилася позначка «хутір Шевича». Про це розповів у інтерв’ю доктор історичних наук, професор Роман Литвиненко, який протягом десятиліть досліджує історію регіону та має родове коріння, що сягає цього села. Його дослідження базуються на архівних документах і зіставляються з родинною історією, що робить їх особливо цінними для розуміння справжньої історії регіону. Як каже сам дослідник: «Публікації краєзнавчого і публіцистичного змісту здебільшого базуються на спогадах старожилів та розрізнених відомостях з літератури, а тому традиційно містять чимало хиб, помилок і завуальованих фантазій. Досліджень, що ґрунтуються на архівних та інших документах, явно бракує».
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Від хуторів до великого поміщицького маєтку
Перша документальна згадка про село датується 1765 роком, коли на Плані Бахмутського міського повіту на місці майбутньої Веселої Гори з’явився «хутір Шевича». Уже за два роки, у 1767-му, на подібному ж Плані цей населений пункт позначено «хутір майора Юзбаша». Ця швидка зміна власника свідчить про динамічні процеси освоєння земель у регіоні.
«Судячи з усього, хутір закладений кимось з представників родини Шевичів. Генерал-майор Іван Георгійович Шевич командував одним з двох слов’яносербських поселенних гусарських полків, в якому на офіцерських посадах служили його сини, а згодом і онуки. Вони дуже активно заселяли хутори й слободи, будували млини й винокурні, перетворюючись у поміщиків», — пояснює Литвиненко.
Але вже невдовзі цей хутір перейшов до Костянтина Миколайовича Юзбаши, який служив прем’єр-майором Бахмутського гусарського полку. На відміну від більшості Шевичів, Юзбаши кілька років був відсутній у Слов’яносербії, оскільки у складі слов’яносербських гусарських ескадронів брав участь у Семирічній війні (1756-1763). А тому заводити маєтності й господарства він почав значно пізніше решти сербських офіцерів і гусарів. Придбаний у Шевича хутір був одним з перших його здобутків.
Цікавою є історія походження прізвища Юзбаши, через яке цих гусарів іноді вважають турками.
«Вони були не тюрками, а реальними сербами, і в документах їх етнічна приналежність визначена як сербська, – пояснює Литвиненко. – Юзбаши – це сербське прізвище тюркського походження: Юз – тюркською означає сто, у турецькому війську так називали командирів сотні – сотників. За часів перебування Балкан у складі Османської імперії це тюркське слово увійшло до сербської мови, а від нього утворилось і сербське прізвище, вочевидь у якогось командира сотні. До речі, в австрійських документах наш Юзбаши писався на сербський манер — Юзбашич».
Протягом своєї історії село мало кілька назв — «хутір Шевича», «хутір майора Юзбаша», «Весела Гора», «Веселе» та «Лікарське». Історичних довідок про те, чому саме такі назви, немає.
«Є лише легенди-припущення місцевого населення і краєзнавців. Ну, я до них ставлюсь обережно. Можна тільки здогадуватися, що, мабуть, якийсь лікар жив у тому хуторі. Вперше “хутір Лікарський” згадується в документах 1775-76 років. У 1771 р. вперше фіксується назва Весела Гора. Втім, ще деякий час залишалась у вжитку назва “хутір Юзбаша», — зазначає Литвиненко, посилаючись на архівні документи.
З утворенням 1775 року Азовської губернії почався новий етап в історії села. Юзбаши вирішив офіційно оформити право на володіння землею навколо Веселої Гори.
«Азовська губернська канцелярія виділила землю для нової дачі площею 9061 десятину, що відтепер належала підполковнику Бахмутського гусарського полку Костянтину Миколайовичу Юзбаши», — говорить історик.
В помісті Юзбаши тоді існувало лише два населені пункти – слобода Весела Гора на Дінці й хутір при млині на Лугані – майбутня Олександрівка. Згодом, 2 вересня 1780 року, до цього помістя було приєднано землі сусіднього села Раївка, що перейшли у власність Олександра Костянтиновича Юзбаши, відставного секунд-майора.
«Таким чином, сформувалось велике помістя Юзбашів між Сіверським Дінцем і Луганню, загальною площею 10561 десятин 2200 кв. сажень (9200 – зручної землі) зі спільною власністю на землю та роздільною власністю на села і кріпаків», – резюмує дослідник.
На початку ХІХ ст., після смерті відставного бригадира і кавалера Костянтина Миколайовича Юзбаши (1802), помістя включало вже чотири населені пункти (додалась Крутогорівка), і невдовзі воно було поділене між Олександром Юзбаши і його дочками-спадкоємицями.
«По суті своїй оце велике помістя було поділене на чотири не рівнозначних за кількістю землі і селян частини. За Олександром Юзбаши залишилась більша частка (с. Веселе, Крутогорівка і частина Олександрівської дачі), дочки отримали менше (с. Олександрівка та Раївка). А на сестру, за заповітом батька, були виділені тільки селяни», – описує дослідник процес розподілу земель.
Читайте також: Синє — повітря, червоне — вогонь. Як виглядають вишиванки Луганщини
Український характер села та демографічний розвиток
Попри те, що засновники були сербського походження, населення села в більшості завжди було українським.
«За винятком сербської родини К. М. Юзбаши і дюжини їхніх кріпаків-дворових великоросіян, вся селянська маса завжди складалась з українського населення, яке в документах називали черкасами або малоросіянами», — констатує Литвиненко.
Детальна статистика населення, яку дослідник наводить на основі різних архівних джерел, показує стрімке його зростання: «У сповідальному розписі 1772 р. згадується 189 «власницьких селян» (94 – чол. статі, 95 – жін. статі), що мешкали у 30 подвір’ях. За 5 років, на 1777 р. у слободі Веселій Горі значилось 95 селянських дворів, у яких мешкало близько 330 осіб ч. с., а на жовтень 1778 р. – 334 особи. На час проведення 4 ревізії 1782 р. кількість селян складала 639 чоловіків і жінок, а на 5 ревізію 1795 р. дорівнювала приблизно 1000».
Важливим аспектом історії села було релігійне життя.
Активний приріст населення, разом з амбітним характером і християнськими чеснотами Костянтина Юзбаши (який ініціював побудову щонайменше трьох церков на теренах Слов’яносербії), стали тими чинниками, які призвели до появи у 1777 р. своєї Благовіщенської церкви у Веселій Горі.
Ця дерев’яна церква простояла близько 70 років, аж доки не була замінена у 1839 році цегляною спорудою, зведеною коштом поміщиці Олени Нілус – правнучки Костянтина Юзбаши.
«Дерев’яну ж конструкцію старої церкви було розібрано й перевезено до села Сотні на р. Ковсуг. На жаль, 150-річне функціонування церкви (до її закриття у 1930 р.) залишило по собі лише незначну кількість парафіяльних документів, дуже важливих для вивчення історії села і його мешканців. До початку російсько-німецької війни у Ворошиловградському архіві зберігались метричні книги від 1810 р., але переважну більшість цих документів було втрачено під час німецько-італійської окупації 1942-1943 рр., коли в приміщенні архіву облаштували бляшану майстерню і казарму для солдатів», – зауважує Литвиненко.
Читайте також: Окупація, звільнення і День Перемоги: як це було у Луганську в 40-х роках
Архітектура, побут та релігійне життя села
Особливий інтерес дослідника викликає архітектура села.
«Для мене цікаві в першу чергу будівлі поміщицького маєтку, церкви. Були колись кам’яний поміщицький склеп на одному з трьох кладовищ, побудований праонукою бригадира Юзбаши – Оленою Родіонівною Нілус, і дерев’яний амбар першої чверті XIX сторіччя, – розповідає Литвиненко про втрачені пам’ятки. – Старші люди говорили, що на тому амбарі колись була прибита бляшана фігурна табличка з датою 1827 р. – буцімто страхове посвідчення. Я застав лише слід від тієї таблички. Амбар стояв у центрі села десь до початку 1990-х років, а потім його, як це нерідко буває, його розвалили».
Про селянські хати Литвиненко розповідає з особливим теплом: «Мені колись один із місцевих краєзнавців описував, які хати будували перші мешканці села у XVIII сторіччі. До нашого часу у Веселій горі збереглась лише одна така споруда, що стояла навпроти будинку мого діда. Я бачив її протягом багатьох років, спостерігав, як господарі її потроху перебудовували. Вона, дійсно, відрізнялася своєю архітектурою від решти — мала призьбу, чимало дерев’яних елементів, перекривалась очеретом».
- Таємниці архівів: сорокарічне полювання за документом
Одним з найбільших і найдорожчих професійних здобутків останнього часу, за яким Литвиненко полював понад 40 років, став архівний документ, що розповідає про перебування в Бахмутській провінції пугачівського полковника Василя Журби, який переховувався від царської влади й певний час жив у хуторі Лікарському (Веселій Горі). Ця історія почалася ще в студентські роки дослідника.
«На першому чи другому курсі університету (1981-82 рр.) в одній краєзнавчій збірці я натрапив на згадку про Василя Журбу, що, ховаючись від переслідування, жив у Старому Айдарі та Лікарському. Автор нарису посилався на архівний документ», – пригадує Литвиненко.
Розпочалася багаторічна епопея пошуку документа з московського архіву, яка тривала до 2024 року.
«Я кілька разів пробував дістатись до нього різними способами як в студентські роки, так і в період викладацької діяльності – замовляв копіювання, просив колег і аспірантів, які їхали працювати до цього архіву, зв’язувався з фахівцями-істориками, що вивчають цю проблему. І от нарешті вдалось дістатись до цієї 150-сторінкової справи. Вона вже попередньо опрацьована. Тепер нам стали відомі вся хронологія, географія, обставини, учасники і наслідки подій. Мене особисто інтригує і надихає те, що всі події розгортаються навколо хутора Лікарського – нашої Веселої Гори», – розповідає він про довгий шлях до успіху.
Читайте також: Путінський Діснейленд: навіщо Росія побудувала “Новий Херсонес” у Севастополі
Родинна історія крізь призму історії села
Особливу цінність дослідженню Литвиненка надає той факт, що він відстежив власні родинні корені в селі. При цьому історія його інтересу до археології та історії почалася з цікавого епізоду в його житті.
На останніх шкільних зимових канікулах він поїхав до Веселої Гори, як зазвичай це бувало. Батько перед поїздкою попросив Литвиненка поговорити щодо подальшого навчання з дядьком Євгеном, сподіваючись на його підтримку. Батько радив синові різні інженерні професії, а тому планували вступ до Донецького політеху або Макіївського інженерно-будівельного. А вийшло все не так.
“Це була доленосна розмова. Ми були дуже близькі з дядею Женею, він добре знав мене, мої гуманітарні інтереси і схильності, любов до історії, можливо навіть краще, ніж батьки. І от він при нашій зустрічі запитав, куди я збираюсь вступати вчитись після школи. Я повідомив про інженерно-технічні плани. “А тобі це цікаво?”, скептично запитав він. – “Ні, – миттєво відповів я. “А ти археологом хочеш бути?”. Я був ошелешений, бо про професію археолога тоді основна маса людей і не знала, вона була якоюсь екзотичною і, здавалось, недоступною. Пам’ятаю, що тоді здивувався — “А хіба можна вчитись на археолога?!”. Дядько відповів, що можна і, скоріш за все, навіть в Донецьку. Зрештою додому з канікул я повернувся з обраною професією. Тому своєю професією історика і археолога, в якій я щасливо перебуваю майже 40 років, однозначно завдячую своєму рідному дяді Євгену Петровичу Петрову (уродженому Ковбасюку)», – згадує дослідник.
Його родинне дослідження охоплює чимало поколінь: «Мій перших досвід генеалогічних розвідок мав місце влітку 1977 року саме у Веселій Горі, на канікулах після 6 класу. Я тоді на основі розповідей бабусі уклав родове дерево до 7 коліна, тобто десь до початку ХІХ ст. Згодом, студентом університету продовжив цю справу. А 1997 року вперше залучив до дослідження документи Луганського облархіву. У мене з Луганщини йдуть п’ять родів – один по батьковій гілці й чотири по маминій. Останні – з трьох населених пунктів – Весела Гора, Олександрівка і Раївка. По них виявлено від 9 до 11 поколінь. У сповідальному розписі 1772 р. в хуторі при млині на Лугані (майбутня Олександрівка) вперше згадуються родини моїх пращурів у 8 і 10 колінах Кіндрата Савича Андрющенка і Семена Івановича Чайки. А у переписах 1777-78 рр. у слободі Веселій Горі вперше записана родина ще одного мого пращура в 9-му коліні Івана Даниловича Старицького”.
Усі пращури були селянами, і Литвиненко детально описує їх соціальний статус: «Всі ранні покоління – селяни. Спочатку в документах їх назвали “підданими черкасами”. Закріпачення відбулось після 5 ревізії, указом 1796 року. Після реформи 1861 р. вони на певний час стали “тимчасово зобов’язаними” селянами, після викупу своїх земельних наділів у поміщиків — “селянами-власниками”, а після лютневої революції 1917 р. — “громадянами».
Дослідник у своїй роботі використовує різноманітні джерела та звик довіряти тільки реальним документам, а не чуткам: «Джерелами для нас є різні документи, переважно письмові, іноді картографічні. Більшість з них знаходиться в архівах, незначна частка є опублікованими. Причому з документів офіційного змісту іноді можна вилучити інформацію, яка висвітлює окремі сторони життя-буття поміщиків і значно менше – селянства».
У ХІХ ст. Весела Гора мала навіть статус містечка.
«Я знайшов документи про те, як село в 1846 р. отримало статус містечка і зберігало його до кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Воно тоді називалось Веселогірськом. Коли точно втратило цей статус, не знаю, відповідного документа не маю. Тільки знаю, що після 1900 року в документах його знову називають селом», — додає дослідник.
Радянський період та сучасні виклики
Доля історичних пам’яток села виявилася трагічною. Протягом 1920-х – 1970-х років у Веселій Горі в поміщицькому маєтку розташовувався будинок відпочинку для робітників з Луганська: «Був будинок відпочинку, так званий. І його зробили на початку 20-х років для того, щоб пролетарії з Луганська їздили відпочивати на природі».
Сьогодні село опинилося в окупації, дослідник сумує за рідною землею своїх пращурів: «Я народився і п’ятдесят років прожив у Донецьку. Від осені 2014 року мешкаю у Вінниці. Рідна земля і могили пращурів мені недоступні».
Чоловік продовжує працювати над історією села: «Маю задум підготувати й опублікувати книжку досліджень для майбутніх поколінь, де узагальню інформацію з усіх доступних мені документів».
Історія Веселої Гори – це приклад того, як виникало і розвивалось протягом майже трьох століть українське село на Луганщині, попри імперські і радянські режими. Дослідження Романа Литвиненка показує, що за офіційними документами і статистикою стоять конкретні люди з їхніми родинними історіями, які складають справжню тканину історії.
«Це українське село, разом з сотнями інших українських сіл Подінців’я та суміжного Надазов’я, попри імперські державно-політичні чинники, визначали суть і етноісторичну домінанту розвитку східноукраїнських теренів на другому етапі, що від середини XVIII ст. прийшов на зміну слабко документованому й іншому за змістом періодові освоєння цих земель запорожцями», – підсумовує Литвиненко.
Як зауважує сам дослідник: «Саме цей людиноцентричний підхід робить історію живою і значущою для сучасників, особливо в час, коли українці знову змушені захищати свою землю і пам’ять про тих, хто жив на ній століттями тому».
Читайте також: Шпигуни, диверсанти і “приховані вороги”. Як чекісти знищували технічну інтелігенцію Донбасу
