Росіяни перетворили 9 травня на щось більше, ніж Великдень — це стало новою релігією. День Перемоги остаточно перестав бути святом, коли люди згадують минулу війну та родичів, які на ній загинули. Він став днем, коли навпаки війна прославляється, там немов святкують не її кінець, а вічне продовження. Почалася така традиція ще при Україні, коли керівництво області поступово перетворювало народне свято на політичні шоу — весь цей “фашизм не пройде”, “можемо повторити”, “дійшли до Берліна, дійдемо до Києва та Вашингтона” розпочався ще у середині двотисячних.
Яна Осадча, Реальна газета
В часи окупації все це дійшло до апофігею — чим більше років минало з 9 травня 1945-го, чим менше ставало ветеранів, тим пишнішими і пафосними були урочистості. І ось минуло 80 років, а в Луганську і досі святкують так, ніби акт капітуляції підписаний вчора.
Це дуже сумно, адже у луганчан поступово відібрали їхнє свято — зі сльозами на очах, наркомівськими сто грамами, кулішом, бузком, відвідуванням могил загиблих родичів та застіллями. Звісно, що з часом багато з цих традицій змінилися б, поступаючися місцем світлій пам’яті, однак не сталося — бійців другої світової знову кинули у бій, натягнувши їхні портрети на палиці і записавши у “безсмертний” полк. Бо війна у росіян не минула.
Перед 9 травня ми передивилися чимало старих публікацій луганських ЗМІ по війну, і підготували для вас невелику добірку про життя у місті у 1940 роках.
Евакуація, окупація, звільнення, День Перемоги — як це було тоді.
Правда про евакуацію липня 1942 року
У протоколах одного із засідань повоєнного бюро Ворошиловградського міськкому КП(б) України про це сказано сухо. Наприклад, є дані про те, що сестра-господиня шпиталю №3419 не змогла передислокуватися разом із медичною установою. Працівників із дітьми віком 5-7 років не брали. Багато хто їхав на підводах, йшов пішки, бачили сміливця на велосипеді – на останньому транспорті, що залишився від мобілізації для потреб фронту.
Німецькі винищувачі «Фокке-вульфи» ганялися чи не за кожною мішенню, що рухалася. Як наслідок – оточення, танкові розстріли впритул, полон, або в кращому разі – дорога назад додому. Якщо навіть людина виживе, отримає від своїх же тавро на все життя: «мешкав на окупованій території».
Ось фрагмент із щоденника 17-річної ворошиловградки Валентини Бандури:
«13 липня 1942 р. Приїхав Розін батько (найкращої подруги-єврейки – авт.), сказав, що фронтова лінія близько. Семену (зведений 16-річний брат – авт.) разом з іншими підлітками за наказом треба було прийти до саду ім. 1 Травня. З рюкзаком для евакуації… А опівдні почалися бомбардування. Декілька бомб впало в сад, де було скупчення молоді. Розповідали, що він з іншими хлопцями ховався від бомб у павільйоні. Коли поряд вибухнула бомба, він був поранений на думку. Крикнув: “Мамо!” і поповз до виходу. Але тут упала запальна суміш. Ходили ми потім шукати. Нічого не залишилося ані від людей, ані від павільйону…»
У 1941-42 рили оборонні рубежі на підступах до міста, підривали електропідстанції та хлібозаводи. Застосовувалася знаменита формула випаленої землі. І багато заводів більшовики під час відступу з Ворошиловграда підірвали влітку 1942-го. В області вибухали шахти. Це показано у фільмі “Молода гвардія”, 1947 року. Люди чують вибух, питають, мовляв, що це? Їм відповідають, що це наші шахти підірвали, щоб німцю не дісталося.
Трагічною була і доля архівних фондів Ворошиловградської області. Багато з них були втрачені та переміщені. На початку війни було встановлено порядок евакуації архівних матеріалів із областей, який здійснювався під безпосереднім керівництвом обласних управлінь НКВС. Однак із цим завданням НКВС не впорався. Частину документів вивезли на Урал та Казахстан, а дореволюційні документи залишилися у Ворошиловграді. Під час окупації у будинку архіву румунські солдати обладнали стайні, а документами топили піч. За спогадами місцевих жителів, в архіві документи з печатками та гербами ринкові торговці у 1942-му році завертали рибу. За міською легендою, експонати краєзнавчого музею, розграбовані німцями та місцевими, з’являлися у приватних колекціях понад 60 років поспіль.
Німці та італійці у місті
17 липня 1942 року з боку Алчевська (тоді Ворошиловська) до міста в’їхали німці. Вже наступного дня біля входу до кінотеатру «Безбожник» (пізніше – «Салют») з’явився репродуктор, з якого прозвучало: «Після запеклих боїв війська Червоної Армії залишили Ворошиловград».
На стовпах було розклеєно карикатури на керівництво антигітлерівської коаліції. Поширювалися плакати з арійським профілем у касці, де наочно розповідалося, як добре живеться в Німеччині.
“Люди намагалися здаватися нижчими на зріст, непомітними, бути як усі – одягненими в старий одяг, обличчя чоловіків заростали щетиною”, – так описували стан мешканців Ворошиловграда під час окупації історики.
Ось що записала у своєму щоденнику дівчина: «18 липня 1942 року. Я не виходила надвір, боялася. Тільки виглядала у щілину у воротах. Вночі до нас постукали німці. Один обійшов кімнати, посвітив ліхтариком, стягнув з мого обличчя ковдру, пробурмотів: «А, барИшня» (з наголосом на «и»). І байдуже пішов. Я полегшено зітхнула. Хто знає, чого можна від них чекати… Днем прийшли двоє: Яйка є? Мама швидко дає їм яйця і молоко, аби не забрали корову”.
Через Ворошиловград рухалися на схід німецькі, італійські, румунські машини, обози, піхота, гармати.
Тисячі мешканців міста були розстріляні, загинули від недоїдання, під бомбардуванням, у тому числі й радянськими. Багатьох людей відправляли до Німеччини працювати примусово, але були і добровольці, і ті, хто потім не повертався.
В історії, що викладалася в радянські часи, період окупації завжди описувався як чорно-білий: були підпільники, партизани, “Молода гвардія”, герої з одного боку, а з іншого – зрадники та поліцаї. Насправді ж більшість жителів міста були зосереджені на виживанні.
Не можна сказати, що за німців життя в місті зупинилося. Діяли театри та кінотеатри, працювали розважальні заклади. Виходили газети, працювали лікарні та школи.
Про те, як ворошиловградці жили з серпня 1942 по лютий 1943 року, розповідає газета «Нове життя», яка видавалася за німців. Основною метою видання була агітація на користь націонал-соціалізму та проти більшовизму. У газеті не лише описувалися перемоги «Великої Німецької Армії», а й розповідалося про життя міста. Наприклад, про відновлення станції швидкої допомоги, послуги якої були платними.
У місті до приходу німців працювали 33 середні та неповні школи. Під час окупації приміщення шкіл займалися німцями під житло, склади та стайні. Шкільне обладнання знищувалося та використовувалося як паливо. Повністю було знищено 10 шкільних приміщень на суму у 10 мільйонів рублів. Серед них такі новобудови-школи, як №13,25,28.
Школами займався спеціальний відділ гестапо. Дітей 7-11 років записували до шкіл, а з 12 ставили на облік на біржу праці, а звідти – на роботи до Німеччини. Під час німецької окупації у місті працювало лише 15 початкових шкіл. Головними дисциплінами у школі були німецька мова, українська мова, праця, арифметика, спів. Інші або взагалі скасовувалися “за непотрібністю”, або скорочувалися до мінімуму години викладання. Навчання у школі велося без підручників, існувало розпорядження німецького командування про знищення всіх радянських підручників.
Є дані, що діти висловлювали протест: учні зривали німецькі плакати, стріляли з рогаток у портрет Гітлера. Але є інші. Наприклад, лист Адольфу Гітлеру, «вождю великого німецького народу» від учнів Станиці Луганської: «Ми, учні спеціальної сільськогосподарської школи Станиці Луганської, шлемо палкий привіт нашому визволителю Адольфу Гітлерові». Учні цієї школи також писали, що хочуть стати “такими культурними як німецький народ”.
В окупованому Ворошиловграді працювало вар’єте, яке називалося театром “Кабаре”. Артистів у «Кабаре» направляли з біржі праці, що знаходилася на вул. Шевченка. Частина цих артистів потім евакуювалася з німцями, а тими, хто залишився, щільно зайнявся НКВС.
Також працювали театри, було відновлено та відкрито кінотеатр по вул. Леніна (відомий потім як «Комсомолець»). Було також відкрито православні церкви. Різдво святкувалось за григоріанським календарем, тобто 25 грудня, про що свідчило опубліковане в газеті вітання.
Також німці чомусь забороняли місцевим жителям тримати голубів, цікаво, що ця заборона з’явилася вже напередодні заходу до міста радянських військ.
Масове знищення євреїв
З приходом німців у місті було створено кагал – єврейську громаду.
На реєстрацію прийшли 1160 осіб. На ліву руку людям нашили білу пов’язку з червоною шестикутною зіркою, носити її потрібно було постійно. Бувати на ринку, тим більш щось там продавати, суворо заборонялося. Ввели трудову службу.
Ніна Ляшук розповіла, як у великий віз із бочками води впрягли кілька євреїв-чоловіків. Поліцаї поганяли їх як худобу.
У червні 1945 року Дар’я Турок, яка повернулася додому, одна з небагатьох євреїв, якій вдалося втекти писала: “У Ворошиловграді для розваги німецькі офіцери ганяли нас по двору і били палицями”.
Попри все єврейська громада якось виживала, платила «податки» – годинниками чи взуттям. Німці навіть організували разове харчування гарячою їжею.
Читайте також: Блокада Ленінграду замість Голокосту: як окупанти ігнорують трагедію єврейського народу
Восени 1942 року у людних місцях вивісили приписи, всім євреям прийти 1 листопада на стадіон ім. Ворошилова. З собою мати документи, носильні речі та запас продуктів на три дні. Також у переліку значилися ключі від квартири з бирками, де мають бути вказані точні адреси. Ходили чутки, що євреїв переселяють до Палестини.
У неділю, ближче до 7 години ранку, «почулося човгання тисяч ніг – вулицею Оборонною йшли старі, жінки, діти, одягнені в тілогрійки та пальта, у кого що було, хто з рюкзаком, хто з валізою чи торбинкою, – згадує Ніна Адамівна. – Одна дівчина побігла, за нею погнався поліцай. Увійшли на подвір’я стадіону, залізні ворота за ними зачинили, периметр оточили. Ми стояли навпроти, на тротуарі. Поруч – італійці, солдати. Мабуть, за огорожу в’їхала військова машина, вийшли кілька фриців у формі. Виносять великий плетений кошик. У ній пляшки зі спиртним – чи то шнапс, чи щось ще. Підходили – пили. Потім есесівці заштовхали туди першу партію людей так щільно, що ледве зачинили двері. Машина поїхала, за нею рушив штабний автомобіль з офіцерами”.
Жінка згадувала, що наступного дня хлопці побігли на Гостру Могилу. Розповідали, що вулицею їхали вози з поліцаями, догори забиті речами.
13 грудня 1942 року українська дівчина Валя Бандура написала у своєму щоденнику: «Пішла я одного разу до Рози (подруги – авт.) Дивлюся – двері заклеєні папірцем, на якому щось написано німецькою. І тут з’явилася сусідка, поманила мене пальцем надвір і зашепотіла: «Не ходи туди. Сьогодні вночі забрали всіх: і батьків, і Розу, і невістку, і маленьких діток». Куди забрали? У Німеччину? Я побігла додому, нічого не бачачи перед собою. Пізніше я дізналася про страшну звістку: всіх зігнали в Іванищів Яр і постріляли – і маленьких дітей”.
Про Розу з щоденника вдалося дещо дізнатися. Прізвище її – Мінц, мешкала з родиною на вул. Жукова, 12. Батько – Марк, перукар, мати – домогосподарка, брати до війни працювали на заводі ОР. Лев – у нього залишилися у місті дружина Аня та двоє дітей – загинув на фронті. Павло прийшов з війни – у їхньому домі жили інші люди. Він одружився і мешкав у Кам’яному Броді, за мостом.
13 квітня 1943 року комісією з розслідування факту масового розстрілу громадян у Ворошиловграді у протитанковому рові в районі Гострої Могили було нараховано 1800 тіл. Крім того, за 150 метрів виявлено іншу могилу – 75 тіл та за 30 метрів – ще 26. В Іваніщеву Яру виявлено яму з 56 убитими. Усього – 1957 осіб.
А як же підпілля?
Напевно у кожній луганській родині була книжка Фадєєва “Молода гвардія”, і радянські діти її читали та знали звідти про те, що героїчним підпіллям комсомольців керували досвідчені підпільники-партійці. Але що ж було насправді?
Ворошиловград був залишений Червоною армією без бою.
Про радянське підпілля розповідається у звітах голови Ворошиловградської обласної ради тих часів Степана Стеценка.
Евакуація жителів міста розпочалася ще у перший рік війни: 25 жовтня 1941 року від заводу ОР відійшов ешелон, який відвозив у тил ворошиловградців. Була серед них і дружина Стеценка – Валентина Платонівна, яка потім повернулася, щоб бути поряд з чоловіком.
Самого Стеценка залишили на підпільній роботі у разі окупації, хоча він просився партизанити на рідній Кіровоградщині. За ним закріпили райони та виділили людей. Проте фронт під Дебальцевим стабілізувався. У Ворошиловградській області німці обмежилися окупацією одного Попаснянського району. У партійних та військових колах вважали, що відступати більше не доведеться.
Розмови про підпілля стихли. Радистів, розвідників, командирів перекинули на інші ділянки роботи. У лютому 1942 року почалася навіть реевакуація заводу ОР! Все це в умовах війни, завантаженості доріг, дефіциту транспорту, з навантаженням та розвантаженням, а шлях в обидва кінці становив 2500 км.
Читайте також: Шпигуни, диверсанти і “приховані вороги”. Як чекісти знищували технічну інтелігенцію Донбасу
Лише на початку липня 1942 року у зв’язку з проривом фронту під Харковом секретарем Ворошиловградського обкому Орловим було поставлено мету: перехід у підпілля. Причому нова структура докорінно відрізнялася від попередньої. Восени, на думку обкому, партизанські загони мали діяти під керівництвом райкомів, у підпорядкуванні яких перебувала б нелегальна мережа парторганізацій. Тепер же створювалися лише партизанські загони в районах, і під їх прикриттям потрібно було працювати територіальним секретарям обкому.
«Час показав – це був помилковий висновок», – писав Стеценко.
Таким чином, участь у підпільній роботі самого Ворошиловграда буде зведена до ролі ділянки прийому, видачі кореспонденції рядового поштового відділення.
13 липня 1942 року Люфтваффе бомбила Ворошиловград. Партапарат переїхав до Краснодона. Лише 16 числа за день до окупації Стеценко отримав паролі та явки. Цитата зі звіту С.Є.Стеценка: «Частина підготовчої роботи партизанської діяльності справляла враження повної безвідповідальності її організаторів». Наприклад, адреса однієї з явок на місці виявилася недобудованою домівкою, а прізвища господарів були невідомі.
Також відома фраза керівника обкому, що «…багато підпільників, партизанів вже на початковому етапі боротьби з окупантами стали жертвами фашистського терору». І винні у цьому не лише вороги.
На командні пости призначалися молоді, без достатньої підготовки секретарі, голови, заступники та поми – посадові особи у довоєнній ієрархії. Їх знали у місті в обличчя.
“Каральним органам не склало труднощів уточнити прізвища членів партгоспактиву та розправитися з ними як із партизанами…», – йдеться у звіті держбезпеки.
Професійні кадри викорчували репресії 1930-х років.
Лише із підходом частин Червоної Армії луганське підпілля заявило про себе.
Звільнення Ворошиловграда — як це було
Ряд істориків писали про те, що у 1943-му році у Ворошиловграді перебували два танкові полки – тобто більше 200 танків. Але за іншими даними, це не так. У боях за Ворошиловград німці мали до 50-60 танків. І радянські війська, і німці на той час були виснажені важкими боями. Танкова та чисельна перевага зберігалася за радянськими військами.
Місто обороняла бойова група “Крейзинг”, названа так на ім’я свого командира, генерал-майора Ганса Крейзинга, командира 3-ї гірничо-єгерської дивізії.
Опанас Павлантович Білобородів, який зіштовхнувся на полі бою з цією дивізією, у своїх мемуарах пише: «Добре підготовлена для дій у зимових умовах, має спеціальне обмундирування. Її молодіжний прошарок складається з членів організації гітлерюгенд, решта складу здебільшого – члени фашистської партії».
Ось як описує звільнення Луганська в лютому 1943 року дослідник Павло Войлов: “Це не було гуркітливе пекло сотень танків і літаків Курської дуги. Це не було схоже і на безжалісне винищення вогнеметами і зарядами вибухівки всього живого в будинках, що руйнуються. Найкращою аналогією тут буде порівняння з клінчем двох виснажених боксерів: жодна сторона не мала значної переваги над противником і не могла завдати нищівного удару”.
Цікаво, що у різних джерелах відрізняються дані про те, яка погода була у лютому 1943 року. Ряд істориків пишуть про люті морози, а Павло Войлов стверджує, що тоді була відлига і світило сонце.
У місті не було якихось особливих руйнувань, окрім цехів заводів, залізничних споруд, бо безпосередніх вуличних боїв у місті майже не було.
Найбільше постраждали територія аеродрому з прилеглими спорудами (нинішній ВВАУШ), південні та південно-східні передмістя (теперішнє селище Тельмана та приватний сектор нижче автовокзалу.
Проте бої за місто були тяжкими. Від дач у селі Піонерське, що на березі Дінця за Миколаївкою до околиці Луганська (зараз це 25 хвилин їзди на машині) у 1943 році 59-й гвардійській дивізії та 2-му гвардійському танковому корпусу знадобилося 5 діб, з 6 по 10 лютого, щоб подолати цю відстань.
Читайте також: Привиди минулого: чому День шахтаря більше не головне свято Донбасу
Зрештою німці вирішили залишити місто та відійти на нові позиції до ранку 14 лютого. Готуючись до відступу, 13 лютого німецькі сапери підривали по всьому місту промислові будівлі та залізничні колії.
Вже вранці 13 лютого відновлюються атаки радянських військ, і вже вдень вони заходять до міста із боку південних кварталів. Однак два німецькі танки цю атаку відбивають, але вже надвечір радянські війська знову прориваються на південні околиці міста, і німці починають повільно відходити, чіпляючись за кожен будинок.
Їм вдається стримувати наступ досить довго, і до світанку 14 лютого всі німецькі частини на північ від міста відходять. Вранці 14 лютого німецький штабний офіцер записує у щоденник: «Місто повністю нами залишено. Все, що представляло цінність, підірвано, і в багатьох місцях він охоплений пожежами».
Таким чином, згідно з оперативними зведеннями, наказами та повідомленнями, жодного штурму в лоб не було. Однак ця версія довго була загальноприйнятною в історіографії нашого краю.
Покидаючи місто, німці залишили не тільки брудну спідню білизну у дворах луганчан та купу листівок.
«На вулицях лежали дитячі м’ячики, ляльки, брязкальця, – згадувала ворошиловградка Ніна Лящук. – Потягнеться дитина за такою іграшкою-міною – руки як не бувало. Скільки їх було, дітей-інвалідів! А нічні бомбардування! Фронт був всього за 20-30 кілометрів. 20 та 23 березня 1943 року у кругових нальотах на місто брали участь одночасно до 75 машин. Це називалося “карусель”. Бомбили всіх підряд, зенітки не справлялися, німці стріляли з далекобійних знарядь. Маса поранених”.
Як ворошиловградці 9 травня 1945 року святкували
Відповісти на це питання допомагає підшивка «Ворошиловградської правди». Редакція «Ворошиловградської правди» була тоді на вул. Карла Маркса, у будинку №6.
9 травня 1945 р., газета вийшла на 4-х шпальтах. На першій сторінці – Акт капітуляції, поряд із портретом Сталіна. На третій – матеріал про те, як 9 травня святкували у Ворошиловграді:
«Сотні, тисячі людей на вулицях Ворошиловграда цієї ночі, ночі тріумфу, ночі Перемоги. Щастя на обличчях людей. Біля репродукторів зібралися люди. Їх багато. Знайомий голос диктора ще раз повідомляє про те, чого так довго чекали ми всі. Хочеться рухатись, ходити, вітати всіх. І, вперше за багато місяців, ніхто не підходить до географічних карток. Навіть стрічки фронтів уже встигли зняти з них».
У радянських фільмах часто показували, як люди на картах помічали стан справ на фронтах.
Біля телеграфів стояли величезні черги. Кожен хотів сповістити рідних про те, що війна закінчилася. А ось фрагмент нарису «На вокзалі»: «Великий привокзальний майдан Ворошиловграда. Тисячний натовп ніби завмер. Люди слухають слова диктора, затамувавши подих. В цей момент у всіх цих людей одне серце, одна думка: здійснилося! Гітлерівська Німеччина стала на коліна, фашистський звір сконав”.
Незнайомі люди обіймалися та плакали: «Біля вагона № 8 відбувається щось незвичайне. Бійця, який з’явився на майданчику з орденом «Слави» на грудях, пасажири виносять на руках на перон і починають качати. – Товариші, – кричить червоноармієць. Я чотири рази був поранений, а тепер ви хочете мене контузити».
Газета пише про те, що 9 травня у місті проходили святкові мітинги на Червоній площі, в Артемівському, Жовтневому та Кам’янобрідському районах. Повідомляли, що у загальноміській демонстрації взяли участь 100 тис. людей.
У педінституті 9 травня були пісні та танці. У місті працювали три кінотеатри. Там показували фільми «Два бійці», «Веселі хлопці», «Повітряний візник», «Нові пригоди Швейка», «Жила-була дівчинка», «О 6 годині вечора після війни».
За матеріалами публікацій: Павло Войлов, “Звільнення Ворошиловграда”, “Наша газета”, 2009 р., Погорелова Р. “А інші предмети скоротити за непотрібністю”, “ Жизнь Луганска”, 2005 р., Сергій Остапенко, Олена Єрошкіна, “Окупація” “Жизнь Луганска”, 2010 р, “Просто день Перемоги”, газета “Вечерний Луганск”, 2005 р., Лілія Плєшакова, дисертація “Становлення та розвиток музейної справи у м. Луганську (ХІХ-початок ХХІ ст.)”, 2019 р.
