День шахтаря – особливе свято для Донбасу. Як не крути, обличчя цього регіону сформувалося внаслідок індустріалізації, яка формально почалася 1795 року і набула вибухового характеру у другій половині XIX століття. Сталінська індустріалізація, всупереч популярним уявленням, суттєво не змінила траєкторії розвитку цього регіону. Поряд з вугільною галуззю на Донбасі існували також металургія, «хімія», машинобудування, проте він вважався насамперед «шахтарським краєм», а образ гірняка був однією з несівних конструкцій донбаської ідентичності. Але схоже, що це вже рудименти минулого, до якого не буде вороття.
Максим Віхров, спеціально для Реальної газети
Пострадянські аберації
Сталося так, що ми так і не встигли вписати шахтарів в український культурний контекст. В масовій свідомості – поза Донбасом – гірняки були такими собі капосними гномами, які час від часу вилазять на поверхню, щоб погрюкати касками у Києві, а ще регулярно гинуть під час аварій на шахтах.
Спогади про непересічну роль шахтарів у руйнації СРСР з часом зблякли, а у 2014-му їх перекрило гостре розчарування, коли легендарні страйкарі організовано не виступили проти повзучої окупації свого краю. Щоправда, сподівання десятилітньої давності були марними від самого початку, хоча б тому, що хребет «шахтарської революції», яка розпочалася з гучних страйків 1989 року, тріснув ще у 1998-му – під кийками «Беркуту», біля будівлі Луганської ОДА.
Хай там як, для більшості сучасних українців донбаські гірняки так і лишилися «незнаними своїми», а саме слово «шахтар» почало асоціюватися радше із відомим футбольним клубом, аніж з працівниками вугільної галузі.
Що ж стосується Донбасу, то там надовго затримався образ шахтаря, створений ще радянським офіціозом, але й він зазнав закономірних аберацій. У 1970-х гірняки вважалися «аристократією робітничого класу», чиї трудові звитяги гучно оспівувала і щедро оплачувала держава.
Проте у кризових 1990-х ситуація почала докорінно змінюватись. З «аристократа» шахтар став поволі перетворюватись на бідолаху, який змушений щоденно ризикувати своїм життям у забої, а потім добиватися виплати багатомісячної заборгованості по зарплаті.
Донбаський офіціоз, тональність якого задавали місцеві політико-бізнесові еліти, був так само щедрий на похвали і обіцянки, проте дедалі сильніше дисонував з реальністю депресивних шахтарських містечок. Промовистим символом деградації Донбасу стали кустарні шахти-копанки, в яких вугілля добувалося методами кінця XVIII століття. Та й від протестного минулого шахтарської спільноти лишилися самі спогади, адже протягом 2000-х гірняки Донбасу стали цілком покірними своєму корпоративному начальству.
Ідеологічна халтура
Втім, як і все радянське, тодішній образ шахтаря був насправді штучним і досить хистким конструктом.
У ХІХ столітті безземельних і обтяжених непосильними повинностями селян гнала на шахти гостра скрута, у якій вони опинились у пореформений час.
«Треба звикнути до думки про смерть і зовсім не цінувати життя, щоб наважитися на гірничу працю», — писав тогочасний земський статистик.
І це було не перебільшення. Шахтарський фольклор кінця ХІХ – початку ХХ століття за змістом і настроєм мало відрізнявся від фольклору каторжанського. Бадьоро-лірична пісня «Спят курганы темные», написана московським поетом Борисом Ласкіним у 1939-му, була типовим витвором сталінського агітпропу. Реальне світовідчуття гірняків передавала народна пісня про коногона, яка закінчувалася рядками:
Ах шахта-шахта, ты – могила.
Зачем сгубила ты меня?
Моих детей осиротила.
Мне счастья-доли не дала.
Ну а що їм було ще співати, коли у 1906-1913 роках з тисячі шахтарів каліцтва отримували понад 300, а ті, кому «пощастило» відпрацювати на шахті 10-12 років, просто втрачали працездатність через хвороби і виснаження.
Більшовицькі соціально-виробничі експерименти не надто поліпшили становище шахтарів, але співати «жальних» пісень їм вже не дозволялося.
Оте шахтарське самовдоволення було відносно пізнім і скороминучим явищем «ситих» 1960-1970-х років, коли на працівників нарешті посипалася «манна небесна», але й тоді все було не так однозначно.
У ХІХ столітті селяни ставились до шахт зі страхом, а з шахтарів – з певним презирством, як до людей безталанних і пропащих. Але й за радянських часів на копачів «чорного золота» часто дивилися скоса – як на бовдурів, яких доля наділила міцним здоров’ям, але обділила розумом, якщо вони ладні розтринькати його заради грошей.
Та й страйковий рух шахтарів кінця 1980-х викликав у решти суспільства неоднозначні почуття – всі бачили, що гірняки боролися за власні корпоративні інтереси, демонстративно тримаючись осторонь від інших невдоволених радянською дійсністю груп. Очевидним для всіх було й те, що й підтримка шахтарським рухом незалежності України була продиктована їхніми ситуативними інтересами.
Після невдалих спроб 1989-1990 років пролобіювати свої інтереси у Москві лідери гірняків зметикували, що набагато простіше їм буде домовитися з Києвом, куди ось-ось мав переміститись центри прийняття рішень, які визначатимуть долю донбаського вуглепрому.
Старі проблеми, нові пріоритети
Отож, образ шахтаря, успадкований від СРСР, давно потребує ревізії і перепрочитання просто вже тому, що він від самого початку був розсинхронізований з дійсністю.
Потребуватиме переоцінки і сама його значущість для Донбасу. Впродовж останніх десяти років вугільна промисловість Донеччини та Луганщини зазнала краху. За даними Донецької ОВА, у січні 2024 року на підконтрольній території області працювало всього-на-всього 20 тисяч шахтарів.
Скільки гірняків продовжують працювати на окупованих територіях, достеменно не відомо. Зате відомо, що у 2023 році окупанти планували залишити на Донеччині та Луганщині лише 15 шахт.
Хто зна, яка там воно буде, але так чи інакше вуглепром вже ніколи не матиме на звільненому Донбасі тієї ваги, що колись. Перспективи його відродження в колишній славі сумнівні, якщо не сказати примарні. Своє вирішальне слово вже сказала геологія, адже за століття інтенсивного вуглевидобутку надра Донбасу виснажені. Це давалося взнаки ще у 1960-х, але планова економіка дозволяла десятиліттями ігнорувати питання рентабельності і засади здорового глузду. В цьому сенсі знаменита шахта Скочинського, запущена 1975 року, де вугілля видобувалося на рекордній глибині майже 1,5 км, була такою ж ознакою занепаду донбаського вуглепрому, що й сучасні «копанки».
Вмуровувати шахтарський міф в підвалини місцевої ідентичності означало б запрограмувати її носіїв на ресентимент, який вже зіграв зловісну роль в історії Донбасу і всієї України у недалекому минулому.
Що важливіше, впродовж останніх 10 років на Донбасі сталося багато подій, набагато більш значущих для ідентичності мешканців цього краю, ніж спогади про збляклу шахтарську славу.
Це тугий вузол проблем, пов’язаних з війною: окупація і звільнення, сепаратизм і лояльність, колабораціонізм і партизанський опір і ще багато-багато іншого.
Очевидно, що для формування новітніх ідентичностей мешканців Донеччини та Луганщини на всі ці питання треба буде знайти відповіді, які стануть опорою їхньої ідентичності.
Звичайно, рано чи пізно образ донбаського шахтаря здобуде належного культурного (пере)прочитання, а історія тутешнього вуглепрому буде переосмислена – як, зрештою, і вся історія Донбасу. Але це буде потім.
Найкраще, що можна зробити сьогодні – це відпустити привидів минулого у небуття і просто привітати колишніх й теперішніх гірняків з їхнім професійним святом.
