День Незалежності, 2013 рік. Я гуляю по Луганську у вишиванці. Вона прикрашена грубою машинною вишивкою, яка імітує червоні геометричні узори. На мене оглядаються, бо вишиванки на вулиці Луганська — рідкість. Менш ніж через рік вони зникнуть зовсім. Зникне намальована на площі перед памʼятником Тарасу Шевченку вишиванка. Столітні вишиванки з краєзнавчого музею опиняться в окупації. Можливість вивчити, сфотографувати, розпитати втрачається.
Єва Позднякова
Реальна Газета до Дня вишиванки проводить спробу дослідити, якою є вишиванка Луганщини.
Чому вишивка Луганщини… різна
Відповісти на питання — яка вишиванка притаманна Луганській області — так само складно, як відповісти на питання: що таке Донбас. Вона… різна. З середини ХVІІ століття Слобожанщина заселялася українцями з Правобережжя, Лівобережжя чи Чернігівщини, які везли з собою свої узори для оздоблення одягу. Територія, яка згодом стала Луганською областю, заселялася іншими етносами: греками, євреями, молдованами, болгарами. Всі разом вони творили унікальний візуальний стиль вишитих сорочок, в яких можна побачити елементи поєднання орнаментів і технік, притаманних Київщині, Полтавщині чи Чернігівщині. В результаті утворювалися самобутні візерунки, відмінні від інших регіонів України.
Ба більше, Луганщин по суті дві. Біловодський, Білокуракинський, Кремінський, Марківський, Міловський, Новоайдарський, Новопсковський, Сватівський, Старобільський і Троїцький райони можна зарахувати до Слобожанщини, а Антрацитівський, Довжанський, Лутугинський, Перевальський, Попаснянський, Слов’яносербський, Сорокинський райони та сам Луганськ — це Донбас.
Найкраще і найбільше збереглися вишиті сорочки Східної Слобожанщини, в той час, як вишиванки Донбасу треба ще пошукати. У південних районах області процеси індустріалізації та урбанізації набрали обертів ще наприкінці ХІХ століття та не сприяли збереженню традиційної культури. У місцевих музеях Антрацита чи Кадіївки були поодинокі вишиванки, але зараз дослідити їх майже неможливо.
Звідки наші прабабусі брали вишиванки
Вишивали на домотканному конопляному полотні, що виготовлялося власноруч. Зрідка купували тканину з бавовни. Іноді майстрині хитрували і виготовляли верх сорочки з якіснішого полотна, а низ, який зазвичай був прихований рештою вбрання, шили з менш якісної тканини.
Сорочки умовно поділяли на повсякденні та святкові. Буденні прикрашали більш стримано: вишивали плечову частину горизонтальним орнаментом, а сам рукав залишався неприкрашеним. Святкові сорочки були вишиті по всьому рукаву: зверху йшла смуга з певним орнаментом, нижче у шаховому порядку розміщувалися окремі елементи — квіти, листя тощо. А от перед на жіночих вишиванках часто залишалися неприкрашеними — ця частина вишиванки часто прикривалася верхнім одягом, зокрема, керсеткою без рукавів. Також обовʼязково вишивали манжети, комір та низ сорочки, який виглядав з-під поясного одягу — спідниці (яку на Луганщині називали “шарафон”), плахти чи запаски.
Чоловічі сорочки вишивали на грудях, комірі, зрідка на манжетах. В українських чоловічих сорочках, навіть коли отвір знаходиться ліворуч, вишивка завжди розташована по центру. У російських чоловічих сорочках отвір майже завжди знаходиться ліворуч, і зазвичай вишивка розташована по центру отвору.
Кольори та форми — що та чим вишивали на сорочках
Кольорова гамма вишитих сорочок Луганщини — червоні та чорні кольори. Ймовірно, синій колір символізував небо чи повітря, червоний — вогонь. До середини ХІХ століття таке поєднання кольорів було характерне для багатьох регіонів України, але потім майже повністю зникло, залишившись у Східній Слобожанщині та Поліссі.
На початку ХХ століття синій колір був витіснений чорним. Збереглися вишиванки, де білу тканину вишивали білими нитками.
Часто сорочки Луганщини прикрашали мережкою чи ажурною вишивкою. Майстриням Слобожанщини були відомі кілька десятків технік — в одному виробі могли поєднуватися десять різновидів швів та вишивальних прийомів. Так, вишивка на плечах сорочки могла утворювати густу сітку з великими зірками, які на руках продовжувалися у вигляді ромбів і разом утворювали дерево життя. Особливо ефектно при цьому виглядала вишивка білим по білому.
Вишивали геометричні орнаменти — хрести, ромби, трикутники, безконечники тощо. У другій половині ХІХ століття переважають рослинні візерунки у поєднанні з геометричними мотивами — калина, виноград, ружі, гвоздики, маки.
Вишиванки в окупації
В останнє я була в Луганську у 2021 році, коли місто вже давно було окупованим. Луганський краєзнавчий музей евакуювали до Старобільська ще у 2014 році, але його колекції — ні. Тому у мене була можливість подивитися на експозицію з традиційним одягом. Рушники та вишиванки з музейних залів не зникли. На манекенах за склом так і висіли вишиванки, керсетки, шалі, спідниці, очіпки та навіть весільне вбрання. Чергова по залі наполягала, щоб я сфотографувала рушник XVII століття, бо він найдавніший в експозиції та на ньому світове дерево. В решті залів до фотографування ставилися не так приязно — фотографувати документи щодо Голодомору на Луганщині мені прямо заборонили.
До початку війни у 2014 році значна частина традиційного одягу Луганщини зберігалася в колекції Луганського обласного краєзнавчого музею. Що зараз з нею — невідомо. Предмети народного одягу експонують та показують на різних лекціях — згадки про це є в соціальних мережах. В окупації їх демонструють як ілюстрацію того, що українці тут жили, але їх було мало.
Після повномасштабного вторгнення та майже повної окупації Луганської області чи не єдиним місцем, де зберігається велика колекція народного вбрання зі Слобожанщини став Національний музей народної архітектури та побуту в Україні. Тут зберігають майже сотню вишитих сорочок з території Луганщини. На території музею в Пирогові є комплекс споруд, вивезених зі Слобожанщини. В одній із хат є предмети вжитку та одяг. В тому числі вишита сорочка та рушники. Решта строїв — у сховищах музею. Але тепер їх можна побачити.
Вишиванки з колекції Національного музею народної архітектури та побуту відцифрували та зібрали в одному виданні засновниця Дня вишиванки Леся Воронюк та етнолог Володимир Щибря. Вони відфотографували та описали понад 100 предметів одягу зі Біловодського, Білокуракинського, Кремінського, Новоайдарського, Новопсковського, Сватівського та Старобільського районів, які станом на зараз майже повністю окуповані. Їхня книга — півтори сотні сторінок якісних фото та тексту — доказ того, що ці території були питомо українськими. У книзі є схеми для вишивання автентичних сорочок та навіть викройки.
Сьогодні ми не можемо зайти в краєзнавчий музей у Луганську, перегорнути інвентарну книгу, сфотографувати старовинну сорочку чи поговорити з місцевою майстринею. Спадщина залишилась по той бік лінії фронту — під замком, під наглядом, іноді — вже безіменна.
Росія системно розмиває українську ідентичність на окупованих територіях, і культурна спадщина — серед перших у черзі на “переписування”. Вишиванки показують як “етнографічну екзотику”, а не як доказ української присутності. Тож поки одні вишиванки — під склом в Луганську, інші — у сховищах у Пирогові. І саме ці, збережені, оцифровані, досліджені, є шансом — зібрати нитку традиції, яка могла б урватися.
