Максим Віхров
Відьми, про яких ми розповідали у попередньому матеріалі, звісно ж, не мали монополії на володіння таємними знаннями. Надзвичайно поширеним у Старобільському повіті було знахарство: чоловіки і жінки, котрі лікували людські і худоб’ячі хвороби травами, нашептами, молитвами і замовляннями, ще й наприкінці ХІХ століття складали серозну конкуренцію силам доказової медицини в особі фельдшерів і ветеринарів. «Лікуються самі, худобу свою лікують здебільшого у знахарів. – бідкався місцевий вчитель. – До лікарів звертаються зрідка і то з недовірою, причому отримані ліки після одного прийому залишають без уваги на тій підставі, що не допомогло з одного разу. В знахарів же вони вірять, ставляться до них з повагою і навіть з деяким острахом». Крім того, на відміну від фельдшерів і ветеринарів, знахарі могли впоратись із відьомськими каверзами, навроченням та іншими проблемами магічного походження.
Часом протистояння знахарства і науково-технічного прогресу виходило далеко за межі медичної площини. Ходила в старі часи легенда, що якось один непутящий чоловік блукав у горах і провалився під землю аж у саме пекло. З-поміж усього, побачив він там паротяг, добре роздивився чортову машину, а як виліз на поверхню, зробив таку ж саму – так і була винайдена залізниця. І коли прокладалися колії, то попервах під шпали підкладали живих дітей, «щоб машина краще і швидше ходила». Коли ж диявольський винахід дістався до Старобільщини, то знахарі слободи Микільської розлютилися і стали «перешкоджати машині, як могли». І залізничникам, котрі регулярно потерпали від їхніх магічних каверз, доводилось ходити в слободу, шукати знахарів і, кланяючись їм в ноги, благати, щоб ті «відчаклували» потяг.
А втім, навіть найздібніші знахарі не могли зрівнятись у своїх можливостях із чаклунами, котрі становили вищу касту слобожанського «містичного» соціуму. Втім, уявлення про останніх у мешканців Старобільського повіту були дещо розмитими. Принаймні, чаклунів також називали відьмаками («відмичами») або упирями, і ми можемо лише здогадуватись, чи то були різні найменування одного явища, чи йшлося про дещо різні сутності. Хай там як, чаклуни\відьмаки\упирі відрізнялись від знахарів тим, що не просто володіли таємними знаннями, а отримували свої магічні здібності, уклавши угоду з дияволом. Втім, траплялися й «вроджені» чаклуни – такого можна було розпізнати ще немовлям, оскільки така дитина «починала лазити» одразу після народження.
Підписавши кров’ю з мізинця відповідний папірець, чаклун зобов’язувався у встановлений термін віддати сатані свою душу. Та попри це, стосунки відьмаків з нечистою силою були неоднозначні. Приміром, у слободі Микільській побутувала така історія. Якось йшов місцевий відьмак напідпитку з шинка й зустрівся йому подорожній. Йшли вони, йшли, аж раптом здійнявся вихор – і суне на них. Відьмак зняв з себе пояс, поклав його на дорозі, а у свого подорожнього попросив хрестика й ножа, поклав це все на дорогу і став чекати. Пройшов повз них вихор, тоді відьмак підняв ножа і каже: «Ось бачиш – це я нечистому духові око виколов». Подорожній, побачивши кров на лезі, злякався і прожогом утік, а відьмак пішов собі додому, пообідав і погнав своїх волів у Сухий яр пасти. Та опівночі прийшов до відьмака злий дух і став своє око назад вимагати. Промучився відьмак всю ніч, а наступного дня погнав волів до Дібровного лісу. Але й там його нечистий знайшов: явився опівночі і видавив відьмакові одне око. Після того чаклун зібрав свої пожитки, поїхав кудись і більше до слободи не вертався…
Що ж стосується людей, то чаклунів\відьмаків\упирів вважали істотами менш капосними, ніж відьми. Воно й не дивно: останні, видоюючи чужих корів, фактично паразитували на сільській громаді, натомість упирі чинили зло не часто, притому радше спересердя, аніж заради власної вигоди. «Як будеш з молодими їхати, то кого б не узрів, кого б не стрів би, знімай мерщій шапку, кланяйся у пояс і піднось горілки й закуски. Вип’є чи не вип’є, закусе чи не закусе – нема тобі до того діла, хай би була шана приложена», – застерігала невідома мудра людина зі слободи Білокуракине. Підстави перестраховуватись були більш ніж вагомі. Згідно переказів, відьмаки часто гостювали на весіллях і часом це закінчувалось неприємностями. «Якось обійшли одного лихого чоловіка чаркою, а він і поробив так, що молодий побіг з весілля вовком», – розповідали у слободі Ново-Астрахань (нині село у Сєвєродонецькому районі). І то була зовсім не метафора, адже перетворювати людей на вовкулаків відьмаки могли і полюбляли – одного разу у слободі Микільській відьмак перетворив на вовкулаків цілий весільний поїзд включно з молодятами. Так запопадливість під час спілкування з уразливими і мстивими чаклунами була ох як не зайвою.
А втім, якщо вірити переказам, життєві принципи і мотивації чаклунів\відьмаків\упирів були настільки заплутаними, що чорт ногу зломить. Приміром, у Білокуракиному розповідали про знахаря, який підгледів, коли упир вийшов зі своєї домовини, й заліз туди сам: «ліг та й лежить, піджидає, що з цього вийде». За який час упир повернувся, глянув на те все і став чекати, коли непроханий гість забереться геть. Чекав-чекав і не витерпів: «Та коли ти вже відтіля вилізеш!?». «Ні, – каже йому знахар, – скажи спершу, де ти був та що робив, тоді вийду!». Ну упиряка йому й розповів: так, мовляв, і так, був на весіллі і порізав там всіх людей. «Та нащо ж ти так зробив?!» – злякався знахар. «А тому, що вони там всі лаялись і не хрестились. – пояснив упир. – Лишив тільки одну жінку та її чоловіка, бо вона, як лягала спати, сама перехрестилась і чоловіка свого п’яного перехрестила». Вислухав його знахар, виліз з домовини – на тому й розпрощались. І чому упир його не вколошкав, зрозуміти важко. А ще важче втямити, чому той, хто продав душу дияволові, так озлився на гультяїв, котрі про Бога забули…
Збереглися легенди й про відьмаків, котрі знаходили своїм надприродним вмінням суто практичне застосування. Так, «упирякою» вважався розбійник на ймення Василько, який промишляв понад Кальміуським шляхом, який колись проходив на теренах Старобільщини. Займалася Василькова ватага тим, чим і належить, себто грабунком, і отаманові відьмацькі здібності були їм дуже у пригоді. Наприклад, умів Василько «замовляти» рушниці, після чого в нього не влучала жодна куля, а «про всяку оказію, задум чи затію Василька хтось сповіщав ще за три дні». Проте були у Василька й свої принципи, дещо дивні як для упиря. Приміром, він суворо забороняв своїм людям вбивати і катувати людей. Коли ж таке траплялося, отаман сам оплакував жертв і ховав по-християнськи у лісах. Чаклуном, який умів передбачати майбутнє, вважався і відомий у Старобільському повіті розбійник із неблагозвучним прізвищем Засєрін. Втім, на відміну від Василькових розбишак, його банда, що грабувала переважно поміщиків та інших значних осіб, роздавала все добро біднякам, сиротам і удовам. «Ніколи він не мав у себе надлишку, – розповідали у Білокуракиному. – Усе віддавав на добрі справи, і частенько лишався сам без копійки».
Якщо розбійником уявити упиря не важко, то набагато складніше уявити, як «вроджений упиряка» міг бути… попом, хоча у Білокуракиному розповідали і про такий випадок. І схоже, людиною той піп був не злою. Якось у одного чоловіка померла жінка. Знав той, що покійниця за життя відьмувала, тому й поховав її тишком-нишком, на що той піп йому й сказав, мовляв, «гріх її було скотинякою ховати, бо й воно ж таки людина, як і ми грішні»… Втім, перекази про чаклунів не обов’язково пов’язані з усілякими страхіттями. У тому ж таки Білокуракиному етнограф записав таку історію. Довелося одному чоловікові чумакувати разом з упирем. Якось заїхали вони до одного шинка, а упир і каже: «А хочеш, баби нас тутечки пригостять горілкою, горішками, сметаною і чим схочеш?» «Та Господи Сусе!» – відказав упиряці товариш. «От тобі й “Сусе”, – усміхнувся упиряка. – А хто мусе, той вип’є і закусе!». Повипрягали вони волів і стали чекати. І ось вже баби череду починають заганяти, а між ними ще й відьми з цідилками товчуться. Відігнали вони череду, а потім гуртом прийшли до шинка – і давай гуляти! Оточили відьми упиряку, стали навколо нього танцювати та пригощати одна поперед іншої, а з ним і його товариша. «Добре погуляли! Бач, які люди колись були!», – закінчив свою розповідь анонімний оповідач.
І то правда: були на старій Слобожанщині і люди, і відьми, і упирі (а про вовкулаків ми вам ще розкажемо), і ще багацько всілякого потойбічного люду й нелюду. І коли на хвильку повірити старовинним переказам, усе те різноманітне плем’я якось одне з одним уживалося. Можливо, ото й було по-справжньому інклюзивне суспільство, в якому вистачало місця кожному?
