1918 року німецький соціолог Макс Вебер написав, що під натиском модерну відбувається «розчаклування» світу. З цим важко не погодитись, а ще важче сказати, чи пішло це світові на користь. Принаймні, раціоналістичне ХХ століття було позначене небаченими за масштабом війнами, високотехнологічними геноцидами і абсурдними соціальними експериментами, під які було підведено наукове обґрунтування. Але яким насправді був той втрачений «зачаклуваний» світ, в якому жили наші не надто віддалені предки? Зазвичай, уява малює похмурі картинки на теми західноєвропейського Середньовіччя. Ми ж пропонуємо зазирнути в народну демонологію, звернувшись до матеріалу, зібраного наприкінці ХІХ століття у тодішньому Старобільському повіті Харківської губернії (нині це північні райони Луганщини).
Максим Віхров
А почнемо ми наш невеликий екскурс з відьом, котрі, якщо вірити народним переказам, були майже звичною частиною суспільного ландшафту. Вони вважались істотами переважно зловредними і мали відповідну подобу: «високі на зріст, з білим, зморшкуватим і негарним обличчям, довгим розпатланим волоссям і великими очима, якими можуть дивитись на сонце, не затуляючи повік». Щоб приєднатись до відьомської спільноти, жінка під керунком старшої відьми мала поставити на вулиці ножа лезом догори і тричі перекинутись через нього, виголошуючи якісь таємні слова і читаючи навспак «Отче наш». Втім, найсильнішими вважались не навчені відьми, а вроджені – саме вони верховодили відьомським товариством, проте капостей людям робили менше.
Що ж то були за капості? Приміром, відьма могла налякати людину чи наслати на неї хворобу, розсварити подружжя тощо. Проте, судячи з етнографічних даних, головним відьомським промислом було видоювання чужих корів. На відміну від своїх західноєвропейських колежанок, котрі примудрялися цідити молоко просто із встромленого в стіну ножа, слобожанські відьми робили все самі. Дочекавшись ночі, слобожанська відьма оберталася собакою, брала відерце в зуби і тихцем пробиралася на чуже подвір’я. Там, повернувши собі жіночу подобу, вона доїла корову і, поки не заспівали півні, тим же робом поверталася додому. Після цього у господарів траплялося чимало проблем: в кращому випадку, на ранок у корови лишалося мало молока, а в гіршому – худоба «портилася», тобто давала молоко гірке, солоне, з кров’ю абощо. Так що господарі пильнували і знали чимало вигадливих магічних способів, як убезпечитись від відьомських «набігів».
Але й самим відьмам їхній промисел обходився ох я не дешево. Ось, наприклад, яку історію розповідали у слободі Нова Астрахань (нині село у Сєвєродонецькому районі). Якось одна жінка – для зручності назвемо її Гапкою – подивувалася, звідкіля у її сусідки стільки хорошої сметани, і попрохала якоїсь поради. Сусідка – а була вона відьмою – запросила Гапку на вечерю, почастувала пирогами (звісно ж, зі сметаною), а потім сказала: «Як хочеш, щоб і у тебе завжди була гарна сметана, іди сюди». Відьма підвела Гапку до печі, витягла звідти черепок з якоюсь сумішшю і помастила нею під пахвами собі й гості. Обидві жінки обернулися собаками і побігли на гору біля слободи. Там, на горі, вони знов обернулися жінками. Відьма показала Гапці закриту дерниною яму, розкрила її і сказала зазирнути туди, але тільки одним оком. Останнього збентежена жінка не зауважила, але в яму таки подивилась. Після вони знов обернулися собаками і повернулись до відьми додому.
Коли ж вони знов всілись на лаві, відьма спиталася, що ж Гапка побачила в тій ямі. «А бачила я ясний клубочок, і качали його черви завтовшки в палець із червоними голівками», – відказала та. «Це душа моя, – пояснила відьма, – Якщо хочеш, щоб у тебе була добра сметана, і твоїй душі таке буде». Зачувши таке, Гапка впала з плачем відьмі в ноги: «Ой не хочу, тітонько, ой не хочу!». «А коли не хочеш, – сказала відьма, – так поклянись перед іконою, що поки я жива, нікому не розповісти про те, що з тобою цієї ночі трапилось. А як розповіси, то ми, відьми, тебе на шмаття роздерем». Перелякана жінка пообіцяла, що мовчатиме – на тому й розпрощалися. «Тільки шкода, що ти в яму обома очима дивилась», – сказала їй на прощання відьма. Удома знесилена Гапка впала посеред хати і лежала непритомна аж до світанку, а невдовзі по тому на обидва ока осліпла. Обіцянки своєї Гапка дотримала і про свою пригоду розповіла лише через три роки, коли відьма померла.
А помирали відьми довго і страшно. Та відьма з Нової Астрахані мучилась три дні, аж поки старі баби не напоумили її старшого сина зірвати зі стелі одну дошку – лише після того відьма вмерла. Аби полегшити їхні передсмертні страждання, також свердлили сволок або надпоріжник і забивали туди осиковий кілок. Щоправда, деякі відьми мали звичку турбувати людей навіть після смерті. Якось у слободі Микільській (нині село у Старобільському районі) мертва відьма понадила ходити до себе додому, купати своїх дітей. Діти може й були тому раді, але стали хворіти і хирлявіти. Покласти цьому край вирішила кума покійниці. Вона вдяглася у білу сорочку, покропила себе свяченою водою, набрала пригорщу конопляного насіння і стала чатувати на порозі відьминої хати. Опівночі явилася покійниця і стала погрожувати: «Геть, а то сорочку з тебе зніму!». «А ти спробуй!» – під’южувала відьму кума, жуючи насіння. Покійниця гнівалася, але протидіяти магічній самообороні не могла. «А що ти їсти?», – спиталася відьма. «Воші», – відказала, насміхаючись, кума. Кажуть, так вони й сперечалися аж до самих півнів, після чого мертва відьма щезла і більше не з’являлася. А взагалі, щоб такого не траплялося, в труну і в могилу відьми заведено було стромляти осикові кілки.
Що ж стосується перевертництва, окрім собаки, відьма могла обернутися також свинею, кобилою, клубком, колесом, голкою, палицею чи навіть копицею сіна. Такі фокуси були потрібні їм здебільшого для конспірації, а принагідно – щоб познущатись над ближніми. Як це могло виглядати, розповідали мешканці слободи Білокуракине (нині селище у Сватівському районі). Поверталися якось церковний староста з підтитарним з шинка. Аж раптом звідкілясь узявся маленький цуцик і кинувся старості під ноги. Той впав, вилаявся, підвівся, а цуцик знову йому під ноги шась, а потім ще раз. Тоді підтитарний здогадався, що то мабуть відьма збиткується, та й каже до неї: «Ну облиш, облиш! Годі вже тобі, насміялася трохи!». А відьма собі тішиться: то клубком стане, то свинею – і так церковного старосту до самого дому валяла. Мабуть, мала на того якусь особливу образу. А іншим разом відьма копицею сіна обернулася і гнала одного чоловіка всю дорогу від шинка до подвір’я – аж так його перелякала, що той зо три тижні хворий лежав, а потім зарікся сам-один ходити.
Але частенько перевертництво вилазило боком самим відьмам. Якось хлопці зі слободи Микільської побачили клубок, що котився по дорозі, і стали його бити кілками – а він все котиться і котиться. Тоді один парубок схопив його, забрав додому і прибив його до стіни. А на ранок прокинувся і бачить: висить на стіні відьма, прибита за руки цвяхами. Нема чого робити – витяг він цвяхи і відпустив бідолашну: все ж людина, хоч і відьма. А було здибали хлопці в полі кобилу з лошам: лоша загнуздали, а кобилу повели до кузні й підкували. А на ранок глядь: у одного хлопця мати лежить на підлозі загнуздана, а у другого – з «підкованими» руками й ногами… Втім, зустрічі з відьмами далеко не завжди закінчувались аж так криваво і драматично. Приміром, у слободі Микільській розповідали про такий випадок. Якось солдат попросився переночувати у однієї жінки. А було то напередодні одного із тих свят, коли слобожанські відьми літали до Києва. Тож вночі хазяйка помастила собі під пахвами і шурхнула в димаря. Солдат, який спав у півока, побачив таку чудасію і зробив те саме. Помітивши між собою непроханого гостя, відьми зчинили лемент: «Звідки ти узявся? Чого тобі треба?!». Але порішили справу миром: дали нахабі липову паличку і той верхи на ній повернувся назад.
Та й взагалі, скидається на те, що вся та відьомська конспірація була радше для годиться – вирахувати відьму було зовсім не важко. Приміром, у церкві відьма не могла стояти під час виконання Херувимської пісні і молитви до Богородиці – в цей час у неї боліла і крутилася голова, і ввижалося, що церква горить чи валиться. Чи, наприклад, у понеділок під час Великого посту жінка могла закинути через себе на горище палку, а на Великдень кинути цю палку у піч – і тоді відьма обов’язково прийде попросити жару. Розповідали й про такий спосіб: під час останнього скоромного обіду напередодні посту треба їсти сир, лишити в роті маленький шматочок, а наступного дня вийняти його, зав’язати у вузлика і взяти з собою до церкви. Тоді до тебе підійде відьма й щипне. Був спосіб і вирахувати відьму, яка «спортила» корову. Для цього треба було видоїти трохи зіпсутого молока, перекип’ятити його на пательні, а потім вилити під поріг. Після цього відьма неодмінно прийде на подвір’я і питатиме «Нащо ви скотину мучите?» – тоді господарі зможуть висловити все, що вони про неї думають. Втім, історій про самосуди над відьмами етнографи не зафіксували: мабуть, їхні капості не вважалися достатнім приводом, щоб брати на душу зайвий гріх. Хоча у задоволенні вчинити відьмі якусь дрібну капость люди собі також не відмовляли. Наприклад, якщо увечері в суботу підійти до відьминої хати, стати спиною до глухої стіни, обернутись, подути, тричі плюнути і показати дулю, то відьмі стане зле і вранці вона прийде сваритись і питатиме «Нащо ти мені дулі давав?»
Все це мало нагадує сучасні кінематографічні чи літературні сюжети, в яких між відьмами і людьми пролягала нездоланна прірва і точилася запекла ворожнеча не на життя, а на смерть. Нічого не вдієш – мистецтво побудови сюжету вимагає конфлікту. Ну а непросте селянське життя вимагало передусім спокою і хоч якої злагоди, тому в громаді знаходилось місце навіть для відьом. Та й не лише для них – в наступній частині нашої розповіді ми поговоримо про не менш колоритних персонажів слобожанського фольклору – про відьмаків.
