Тетяна Яловчак — перша українка, яка підкорила сім найвищих вершин семи континентів. Перепливла Босфор. Стала першою, хто ризикнув повести у гори ветеранів з ампутаціями. Працює мотиваційною спікеркою та коучкою. Написала книгу “Підкори свій Еверест”. Це все зараз. А 11 років тому вона стояла в аеропорту “Бориспіль” з валізою купальників та парео і відмовлялась вірити, що більше не зможе повернутися додому у Донецьк.
Ольга Бродська, спеціально для Реальної газети
Продала квартиру в Донецьку, щоб підкорити Еверест
“У мене було своє тревел-агентство, я добре заробляла. Дім на 600 м кв., трикімнатна квартира, дві ділянки землі в Криму, одяг дорогих брендів. Навесні 2014 я сіла у поїзд з Донецька, щоб потім полетіти на Маврикій. Цей потяг був останнім. Так, навколо мене був хаос, але я багато працювала і не звертала уваги на новини. Думала, що повернусь і все вляжеться. Але ось 14 червня 2014 року мій літак приземляється в Києві. Мені телефонує знайомий, питає, що відбувається у Донецьку. А я не знаю! Я питаю його як мені дістатися додому. Він каже: “Стій, я тебе зараз заберу”.
Так Тетяна опинилась у столиці. Жила у подруги, потім орендувала квартиру. Шукала себе. Вирішила, що хоче заявити про себе. Почати нове життя гордо та показати, що може: стати першою українкою, якій підкориться Еверест. Вона стукалась в усі двері у пошуках спонсора: експедиція вартувала близько 70 тисяч доларів. Але потенційні спонсори скептично кривились, бо навряд якась нікому невідома дівчина зможе піднятися на найвищу вершину світу:
“Тоді я вирішила продати свою квартиру у Донецьку. Добре, що вийшло зробити це дистанційно. Там в окупації лишилась моя знайома, я попросила її передати мені трохи речей. Це була сумка. У ній документи, статуетка, яку я привезла з Африки, ще кілька дрібниць… Більше нічого я не змогла забрати. Боженька мені зробив ампутацію одразу усього минулого. Я не можу повернутися назад. Тільки вперед”.
Читайте також: Кава, книги та нове життя: як луганчанка знайшла себе у столиці
Емблема “Шахтаря” та вишитий рушник на Евересті
На Еверест Тетяна несла рушник, вкладаючи у нього глибокі сенси: мир та процвітання для України. Також хотіла, аби на вершині побувала символіка улюбленого ФК “Шахтар”. Щоб не нести зайвий вантаж придумала креативне рішення:
“Я нашила на рукавички емблему “Шахтаря”. Вболівала ще з дитинства за нього, ходила на матчі. Після мого успішного підкорення Евересту у цих рукавичках отримала від клубу у подарунок футболку з написом “Яловчак №1”.
Потім Тетяну запросили виступити перед юніорами.
“Я казала їм: “Ви маєте грати так, наче кожна гра — остання”. Я питала: “Хто з окупованих територій?” Це був 2016 рік. Один хлопчина каже: “Я — з Курахового”. І я сказала йому: “Ти маєш бути найкращим, рухатись тільки вперед. Бо тобі нема куди повертатись”. Того року ці юніори виграли Чемпіонат Європи”.
Ще був шарф. Знайомі військові попросили Тетяну запропонувати його “Шахтарю”, бо має історію:
“Авдіївка, інтенсивні бої. Хлопці бачать в одному з розбомблених будинків на другому поверсі — фірмовий шарф “Шахтаря”. Знаходиться хокейна ключка десь неподалік. Зима, все гримить, а вони лізуть за цим шарфом, ключкою його знімають та забирають з собою. Клуб розмістив шарф у своєму музеї та допоміг купити тепловізор цим військовим”.
Читайте також: “Лиса” з Лисичанська: історія Анни Анопченко від кінного спорту до фронту
Переплисти Босфор та повести у гори ветеранів з ампутаціями
Стати першою українкою, яка підкорить Еверест, у Тетяни не вийшло: нею стала інша жінка з експедиції, що здійснювала сходження паралельно. Спускаючись з гори, Тетяна поставила собі іншу мету: сім вершин світу. Завершуючи цю програму, майже тримаючи у руках документ з підтвердженням встановлення рекорду України, вона ставить нову ціль:
“Я перетворила свою поразку на перемогу. І тепер щоразу, завершуючи задумане, я уже планую нове. Кидаю собі виклик. Після семи вершин я вирішила закрити свій дитячий гештальт: переплисти Босфор. У дитинстві у мене були хороші результати з плавання, і мій тренер запропонував возити мене на тренування у сусіднє місто своїм коштом, бо мої батьки жили дуже скромно. Вони погодились, але через кілька занять передумали”.
До плавання Тетяна повернулась уже в дорослому віці, проте не професійно. Але після семи вершин вклала у підготовку до Босфору всі свої сили та поставила ще одну галочку у своєму списку досягнень.
Нині Тетяна водить у гори ветеранів з ампутаціями. Весною провела ГУРівців до базового табору Евересту, кілька тижнів тому з іншими ветеранами підкорила Говерлу:
“На Говерлу з нами йшов хлопець на милицях з ампутацією ноги. Без протеза. Він прострибав всю дорогу на вершину і назад. А коли почав сходження, гукнув: “Слава Україні!” І ми всі відповіли: “Героям Слава!” Це був дуже сильний та зворушливий момент”.
На Донбасі нині у Тетяни нема нікого, з ким би вона підтримувала зв’язок. Віднедавна і мама тепер в Києві:
“Я давно хотіла забрати маму з Селидового, вона не хотіла. Тільки минулого року я вмовила її приїхати до мене в гості на пару тижнів. Потім були відключення світла у неї вдома і кажу: “Залишся ще, все одно світла нема”. А тепер уже нема куди повертатись. Важко чути, як вона каже: “У мене нічого немає”. Добре, що хоч є чим зайнятись: щодня ходить плести сітки”.
Тетяна каже, що вона — людина з вирваним корінням:
“Татова мама родом з Вінниці, але після Другої світової її з моїм дідусем військовим відправили на Донбас, жили вони у Новогродівці. Мамина мама — з Криму. І спочатку відібрали у нас Крим, потім Донецьк, Новогродівку, Селидове… У мене вийшло прийти на могилу бабусі у Новогродівці перед її окупацією. Розуміла, що навряд зможу прийти колись туди ще. Там виросли підсніжники. Я викопала їх і посадила у своєму дворі в Київській області. Ростуть”.
Новий дім Тетяни теж не оминула війна. На початку повномасштабного вторгнення був приліт у паркан. Вікна, дах, обшивка – все злетіло. Тетяна полагодила:
“Іноді людина на мене дивиться і думає: “Та у неї все добре”. То, може, хочеш взути мої чоботи та пройти мій шлях? У кожного своя дорога… Мені не було легко. Часом робила один крок вперед і два назад. Постійно стикаюсь з нерозумінням, відсутністю підтримки. Але знаєте що? Я думаю, що я — молодець”. (Сміється)
Фото з особистої сторінки Тетяни Яловчак
Читайте також: З Очеретяного в Стусики. Як переселенка підтримує дітей і чому патронатна вихователька має розлучитися з ними
