У 1962 році в Кадіївці стався вибух терикона, який забрав життя сотень людей. У 1972-му в Луганську пілот навмисно врізався у житловий будинок, намагаючись помститися дружині. Подібні трагедії радянська влада намагалася приховати, тож навіть сьогодні багато сторінок минулого Луганщини залишаються маловідомими.
Саме тому написання історичної книги про Луганщину перетворюється на низку відкриттів і викликає питання: чому про це не розказали раніше.
Про міфи сучасної (і не дуже) Луганщини, збереження історичної памʼяті та причини, які привези до окупації, Реальна газета поговорила з Андрієм Зайцевим, автором книги “Постлуганщина, цикл регіональні історії”.
Спілкувалася Олена Фєтісова, Реальна газета
Андрій Зайцев — уродженець Луганщини, політолог за освітою, який понад 15 років працював у Луганській облдержадміністрації та пережив кілька хвиль вимушеного переїзду через війну. Його книга “Постлуганщина” — це аналітичне дослідження історії Луганської області з акцентом на останні десятиліття. У ній автор систематизує події, що відбувалися в регіоні, та намагається відповісти на питання: як то чому Луганщина опинилася в окупації?
На самому початку книги стикаємося з парадоксом: протягом років після проголошення Незалежності луганські історики писали вкрай мало про Луганську область, ніби місцева історія була чимось зрозумілим і всім відомим.
Чому Луганщину мало досліджували
— На початку книги ви пишете, що краєзнавчої літератури про Луганщину небагато. Чому так сталося? Місцеві історики не цікавилися регіональною історією чи не ставили перед собою питання ідентичності?
— Це питання здається простим, але насправді — складне. На мою думку, відсутність інтересу до історії рідного краю пов’язана з особливостями сприйняття цього регіону людьми, які тут жили. Часто Луганщину розглядали як місце вимушеного перебування, вахту чи сходинку до кращого життя в іншому місці. Цей психологічний фактор передавався від покоління до покоління — через освіту, виховання, культурне середовище. У результаті цілими десятиліттями навіть місцеві гуманітарії не проявляли достатнього інтересу до дослідження Луганщини. А академічні кола з Києва чи Львова також не вважали цей регіон достатньо привабливим для серйозних наукових студій.
Хоча робилися спроби — наприклад, проєкти з брендування області, які фінансували міжнародні фонди. Проте результат був скромним, бо бракувало внутрішньої мотивації та любові до Луганщини. До цього додавався ще й брак джерельної бази: документи знищувалися, архіви частково вивезли, тому історики часто працювали з уривками. Через це праці про Луганщину здебільшого виглядали як поодинокі дослідження ентузіастів, а не системні наукові роботи.
Читайте також: Луганськ, який ми любили і проклинали: старі фото міста до його 230-річчя
Луганський терикон-везувій
— Коли я читала вашу книгу, мене вразила історія про вибух терикона в Кадіївці 1962 року. Це фактично місцевий “Везувій”. Причиною стала внутрішня пожежа у териконі шахти імені Ілліча: усередині накопичувалися гази й пари, які розжарилися до 800 °C. Відвал робився з порушенням норм. Коли тиск перевищив міцність зовнішньої кірки, стався потужний вибух. У повітря піднялися десятки тисяч кубометрів розпечених уламків, які разом зі шламом затопили навколишнє селище. Загинули сотні людей, вижили лише одиниці. Розкажіть, чому так сталося?
— Ця історія мені траплялася кілька разів, але, зізнаюся, я ніколи глибоко її не досліджував, окрім статистики й коротких згадок. Подібних териконів у регіоні було багато, у них відбувалися процеси горіння, виділялися шкідливі речовини. Це створювало реальну екологічну й техногенну небезпеку. Вибух у Кадіївці став найгучнішим випадком — із численними жертвами. Але подібні менші трагедії траплялися постійно: обвали, загибель шахтарів, екологічні катастрофи. Більшість із них замовчували.
— Виходить, що на Луганщині й досі залишається цілий пласт невивченої історії, який ми ризикуємо втратити. Катастрофа в Кадіївці порівняна з Куренівською трагедією в Києві, що сталася роком раніше. Обидві події радянська влада намагалася приховати: у столиці це не вдалося, а от у Кадіївці — так, адже сьогодні ми майже нічого про неї не знаємо. Зараз ми не маємо можливості поїхати туди, поговорити з очевидцями чи подивитися на те місце, яке досі лишається пусткою. Свідки тих подій поступово відходять, і разом із ними зникають важливі сторінки нашої історії. Чи часто ви знаходили подібні “загублені” сюжети про Луганщину, які можуть зникнути назавжди?
— Ці трагічні сторінки не загубилися, а залишили помітний слід у пам’яті людей, адже пов’язані з великою кількістю жертв. Наприклад, це авіакатастрофи, що сталися на території Луганської області. Сюди ж належать і аварії на шахтах, що відбувалися постійно протягом усього радянського періоду. Всі вони замовчувалися, і це створює труднощі для відновлення цілісної історії області.
На жаль, зараз ми маємо ситуацію, коли більшість документальних джерел знищено, втрачено або вивезено до Москви. Тому дізнатися правду часто можна лише з усних спогадів очевидців. Цікаво, що в Європі такі “незаписані” події активно досліджуються та фіксуються. І ми з вами теж певним чином опрацьовуємо ці наративи.
Важливо, щоб це була спільна взаємодія, адже дослідження історії — це також соціальний процес. Є багато людей, які ще щось пам’ятають або брали участь у тих подіях. Спілкування з тими, хто переїхав на підконтрольну Україні територію й готовий щось розповісти, допомагає відновлювати пам’ять, адже з часом навіть колишні “таємниці” втрачають актуальність.
Дослідження й відкриття цих сторінок історії не під силу одній людині, але можливо у спільній комунікації, у колективній пам’яті та співпраці. Це допомагає протидіяти забуттю історії Луганщини, розмиттю ідентичності та російській пропаганді, яка намагається подати події у вигідному для себе світлі.
Читайте також: Як Вєню Д‘ркина в “СВО” записали: ким насправді був луганський рокер та бард Олександр Литвинов
1950 –1955 Україна
Луганські міфи часів окупації і тактика салямі
— Початок війни у 2014 році теж оповитий численними міфами. Наприклад, всю весну 2014 року в Луганську чекали на автобуси з бандерівцями. Якщо вірити сепаратистським публікаціям, автобуси постійно їхали, їх кількість зростала з 2 по 20, але доїхати ніяк не могли. Розкажіть, якими міськими легендами Росія прикривала своє вторгнення?
— За подіями весни 2014 року стояла тривала робота агентів впливу — завербованих осіб та різних проксі, які вели підривну діяльність. У них був свій химерний образ “республіки”, а серед місцевих знаходилися “корисні ідіоти”, які підтримували цей наратив.
Коли почалася так звана “російська весна” — з початку березня 2014 року — процес швидко набрав силу: напівмаргінальні місцеві еліти, пов’язані з контрабандою та злочинними угрупуваннями, почали діяти в різний спосіб. Хтось робив це з ідейних мотивів, хтось — за гроші; багато з них згодом опинилися під контролем кураторів.
Фасадні лідери часто намагалися виправдати свої дії міфом про “особливий луганський народ”, який нібито має вирішувати все самостійно.
Серед найпотужніших легенд, які підігрівали суспільний страх і недовіру, були три основні міфи. Перший — автобуси з “бандерівцями”, які нібито мали прибути, щоб захоплювати міста. Другий — страх навколо сланцевого газу: поширювалися історії, що американці прийдуть видобувати газ і “вкрадуть” землю, воду й життя місцевих. Третій — вигадка про “бази НАТО”, нібито створювані на Донбасі. Ці міфи підсилювали відчуття зовнішньої загрози і виправдовували мобілізацію певних груп.
Ці “лякалки” працювали як інструмент: їх сіяли через агентів, корисних ідіотів або зацікавлені групи, а потім намагалися підсилити одну з тем, щоб мобілізувати потрібні групи населення.
Водночас реальні економічні інтереси теж відігравали роль. Проєкти зі сланцевим газом справді були предметом переговорів і домовленостей з іноземними компаніями — і це давало ґрунт для маніпуляцій. Місцеві корпоративні інтереси, конфлікти між регіональними елітами (київсько-донецькими, російськими) та імперські амбіції Москви створили сприятливе поле для практик типу “тактики салямі” — відрізання шматків території поступово.
— Показово, що в Луганську на одному пʼятачку землі — в парку Молодої гвардії — співіснували пам’ятник Леніну, бюсти молодогвардійців, проєкт монумента Катерині II, а нині окупаційна адміністрація ще й встановила пам’ятник “вагнерівцям”? Це ж культурно-символічний хаос.
— Ви маєте рацію: воно дійсно суперечить. У Луганську пам’ятники та символи нашаровувалися шарами: радянські герої, імперська Катерина, сучасні найманці. Місцева влада намагалася примирити непоєднуване, бо різні групи населення мали різні ідентичності.
Це і є символ хаосу, у якому жила Луганщина: суміш радянського, імперського й сучасного російського наративу.
— Зараз російська пропаганда на Луганщині активно просуває тезу “тут завжди була Росія”. Як ви оцінюєте це?
— Власне, моя книга і покликана довести: Луганщина завжди була частиною України. Так, вона має свій колорит, свої регіональні особливості, але її історія невіддільна від української. На Луганщині могли одночасно вшановувати Стаханова, “Молоду Гвардію” і Кондрата Булавіна, який влаштував антиімперське повстання. Є й пам’ятник жертвам ОУН-УПА. Отже, одночасно в Луганську були прорадянські, антиімперські та інші локальні наративи.
Ці наративи ретроспективі виглядають як частина підготовки до певного сценарію, бо іншого варіанту, здається, не було. Усі ці наративи накладалися на побутові традиції й суспільні звички: населення здебільшого прихильно ставилося до пам’ятних дат і свят, але не завжди розуміло, до чого це свято.
Якщо дивитися на це полотно в цілому, то з кожного боку можна знайти проукраїнські елементи — їх нікуди не діти. Є світлини зі святкувань Дня Конституції чи Дня прапора в Луганську 2013 року. Ми організовували державні святкування, люди в костюмах брали участь у заходах.
А зараз бачимо: російська ідеологія відверто ворожа щодо Луганщини. Уявляти, що тут могла виникнути автономна суверенна “республіка” — нереалістично: Москва таких завдань не ставила; зрештою виявилося, що ці місцеві проєкти неспроможні, і їх довелося замінити відкритою імперською риторикою.
Читайте також: Двохсотлітня традиція святкування Трійці: як Шульгинка на Луганщині зберегла нематеріальну спадщину і показала обряди в Києві
Зберігати пам’ять про Луганщину важливо, бо це допомагає зрозуміти історію регіону й України загалом. Фіксування фактів, свідчень очевидців і символів дозволяє зберегти правду про минуле, передати її наступним поколінням і протидіяти міфам. Луганщина залишалася і залишається частиною України зі своєю історією та ідентичністю.
