В Луганську вийшла книга про місцевого рок-музиканта, барда, автора пісень і казок Олександра Литвинова, більш відомого як Вєня Д‘ркин або Дрантя. На піснях Вєні виростали покоління луганських неформалів. Музикант помер від раку у далекому 1999 році, коли світ фактично вперше почув про Путіна. Вєня помер 21 серпня, а Путіна своїм наступником Борис Єльцин назвав 9-го.
Яна Осадча, Реальна газета
Однак це не завадило авторам книги-монографії “Олександр Литвинов у Луганську: пам’ять, пісні і казки Вєні Д‘ркина” вписати його творчість у… контекст “СВО”. Авторками книги стали В. Патерикіна та Н. Іщенко.
“Актуальність проведеного дослідження у тому, що Росія після початку СВО переживає період соціокультурних трансформацій, схожий на той період, під час якого творив Литвинов”, — йдеться у монографії.
Автори намагалися вживати слово “російський” кожен раз, коли згадували про героя монографії: називають Вєню “російським генієм Донбасу”, який зміг “зберегти російську культуру Донбасу” попри те, що “російський Донбас тимчасово опинився на Україні”.
Пізніше одна з авторок монографії — Валентина Патерикіна — “геніально” відповідає на не менш “геніальне” питання “журналіста” — чому тема Литвинова актуальна під час “СВО” та воєнних потрясінь:
“У творчості Литвинова є теми вселенської любові, прощення, терпіння, піднесення людини над миттєвими подіями. У хвилини потрясінь, коли робиться вибір між двома «так» чи «ні», або між «так» і «ні», виникає струс переосмислення минулого, сьогодення та майбутнього. Все несуттєве відкидається і творчість Олександра Литвинова потрібна зараз як ніколи для осмислення найважливішого — цінності людського життя”.
Звісно, “СВО” — це про “вселенську любов”!
Утім — нічого дивного: росіяни, і ті, хто в них на службі — не вперше вплітають у контекст “СВО” та “руського миру” людей, цінності та здобутки, до яких не мають жодного стосунку. І Олександр Литвинов — не виняток.
Реальна газета поспілкувалася з Ігорем Варданяном, колишнім луганчанином, ексдиректором видання “Теленеделя”, тим самим чиє ім’я Дрантя закарбував у відомій пісні “Про радянську міліцію”:
Постучится мусорок,
Скажет: «Я от Варданяна».
А ты добрый и счастливый,
И немножко пьяный…
И затащит в воронок.
Його пісні ще переписували на касети, а потім на диски. Напевно, не було в Луганську серед людей, які слухали рок, тих, хто не чув про Дрантю. Його гумористичні та ліричні пісні довго після його смерті співали на квартирниках під гітару.
“Зовнішнє був Ісусоподібний, я так називаю таких людей. У нього був такий тембр голосу, інтонації і рими, які запам’ятовувалися. Любив подобатися дівчатам. Харизматичний хлопець”, — розповідає Ігор Варданян.
Ігоря Варданяна з Олександром Литвиновим познайомив їх спільний друг Вадим Токарєв: “Вадік — був найближчим другом Саші. Він його на сцену, можна сказати, витягнув. Завдяки Вадіку ми і познайомилися — він привів Сашу на тусовку. Ми тоді робили фестиваль “Глюки Буги” у сквері ВЛКСМ у Луганську”.
Саша Литвинов народився у 1970 році у Довжанському Луганської області у родині педагогів. Його батько був директором школи, а мати — вчителькою. У дорослому віці Саша також буде викладати фізику в одній з луганських шкіл, однак славу йому принесуть не досягнення в освіті чи педагогіці.
У 1988 році Саша служив ще в радянській армії у Павлограді, а потім його перевели у Донецьк.
“Він служив у ракетних військах. Ходили чутки, що схопив радіацію, коли служив. Розказував, що вони спали в ракетних шахтах. І, мовляв, в цьому причина його онкозахворювання. Я теж прийшов з армії тоді. Ми всі після цього антивоєнні погляди мали”, — згадує Варданян.
У 1991 році, коли розпадається СРСР, а Україна отримує незалежність, Саша повертається на Луганщину і вступає до сільгоспінституту. Він збирає музичний колектив і виступає в інститутському БК. Саша знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Поліною (Пем), і в 1994 році вони переїжджають до Свердловська (Довжанськ) (Луганська область).
“Саша вчився у сільгоспінституті і працював сторожем. Там він і познайомився з Токаревим, який робив срібні ложки. Дрантя тоді у шинелі ходив з хайєром. Одного разу у Саші грошей не було, він йшов зі Свердловська у Луганськ пішки і загнав байбака по дорозі, спіймав, приніс у гуртожиток і каже: у мене м’ясо є”, — каже Варданян.
Литвинов бере участь у різних музичних фестивалях: “Рок без наркотиків”, “Оскольська Ліра”. Власне, на одній з “Оскольських лір” і народилося ім’я Вєня Д‘ркин. Варданян згадує розповідь Саші про те, як на фестивалі його попросили представитися, і він сказав: “Вєнєчка мене звати!” У 1995 році Литвинов отримав “Оскольській лірі” гран-прі. На “Ліру” їздив кілька разів, останній раз — за рік до смерті, у 1998-му.
“Завоював на “Оскольській Лірі” телевізор, і казав Токарєву: “От поїдемо на наступний рік в Оскол. Я виграю першу премію, а ти — другу. Знову призи отримаємо, продамо і будемо далі жити”, — каже Варданян.
За словами Варданяна, Саша Литвинов і гроші — це були дві різні планети. Він згадує розмову в культовому для луганської інтелігенції кафе “Пролісок”:
“Пам’ятаю, я був вже директором “Теленедели”, ми сиділи на “Проліску” і випивали. А Саша каже: “Нафіг тобі треба ця робота? Ти ж — класний чувак, навіщо тобі бізнес? Навіщо тобі ті газети?”. Він такий на електричку сяде і співає “Ничего не свете лучше нету”. Улюблена пісня була. Хіпі запізнілий, дитя квітів. На той час вже відгуляли хіпани. Під час моєї молодості цього багато було — хіпани, панки, Крим, риболовля. А зірка Саші пізніше зійшла”.
Спроба підкорити Москву
У Москву перший раз Саша поїхав у 1996 році на запрошення барда Геннадія Жукова. Попри те, що всі навколо визнавали його талант і слухали його пісні, слави і грошей у столиці Росії музикант не отримав. Хоча їздив з чисельними концертами і навіть записав два альбоми. Ось що розповідав сам Саша інтерв’ю газеті «Рок-н-роллер» у 1998 році:
“Діячі московської рок-лабораторії затягли мене на хату (там апарати стояли) і сказали: «Давай піснюшки свої — ось магнітофони стоять класні, коньяк…» Поспівав, вони кажуть: «Так, тут треба накладати другу гітару, другий голос». Я говорю: «Ну давай спробуємо». І буквально за два дні записали касету “Все буде добре”. (…) Потім ми все це послухали, і діячі почали говорити: Давай ми її випустимо. А я, провінціал, думаю — ось це так, приїхав півроку тому, вже касети випускають, ось це підйом! Підписав контракти кров’ю, як і належить, і вийшла ця касета. Страшно зненавиджена мною — ну там взагалі сумбур якийсь вийшов. Посварився я з ними, кажу: «Ну як це так?», а вони у відповідь: «Старий, ми тобі гонорар виплатимо!» Ну, говорю, давайте. Приїжджає один пряник, каже: “Десять касет продали”. Так, гадаю, піднявся я на ваших касетах круто, а він мені: «Твоїх п’ять тисяч із касети». Дає сорок тисяч, а я питаю, чому сорок, а він мені каже: Але ти ж одну касету собі взяв! Що ти робитимеш! Із Москвою на цьому завершилося”.
А ось як передавав атмосферу тих часів Валерій Овсянніков, директор «Дркин-бенда»:
“Восени 97-го «Др-бенд» їздив в Москву, там як раз було 850-річчя. Був концерт у парку Горького — там виступали «Корозія металу», Наталія Медведева, Філіп Кіркоров і Дрантя. Вони влаштували такий концерт — спочатку рокери, потім попса. На лімузині Кіркорова спокійно розмістилися, поки він інтерв’ю давав, поклали газетку, налили. А коли Кіркоров давав інтерв’ю на камеру, там як раз на задньому плані Дрантя грав”.
Музиканти, з якими був знайомий Саша, кажуть, що Литвинов “дуже боявся Москви, що його “кинуть”. Казав: у мене є талант, але покупця немає.
На дворі були голодні 90-ті. З Москви Саша повернувся на Луганщину — у нього вже були ознаки хвороби, а грошей на лікування і життя — ні.
“Після повернення з Москви Саша на “Проліску” хотів мені віддати свою гітару за 20 грн. Я йому дав 200. Казав, що його теща мала онкозахворювання. А про свій діагноз не казав”, — згадує Варданян.
Він згадує, що Саша повернувся з Москви і сказав: “Я поїду краще до друзів, кроликів вирощувати”.
В Луганську Дрантя проходив лікування в онкодиспансері — променева, хімія. Паралельно давав концерти, записував пісні і казки.
Варданян згадує, що після хвороби творчість Дранті почала змінюватися: з’явилися пісні про пароходик (“ У самолетика был пароходик легких”), “Безнадьога” тощо. Також у піснях з’явилася релігійна тематика.
“Коли він захворів, ми з Токаревим приїхали до нього в лікарню і хотіли зробити фест на його підтримку. Він сказав: “От дураки!” і відвернувся від нас. Останній раз, здається, я бачив його на концерті — він дуже схуд і був вже без волосся, у кепці. Він дуже до мене добре ставився, і я до нього також. Хоча я не можу сказати що ми були друзями”, — каже Варданян.
У 1997 році Вєня дає свій останній концерт у Горлівці (Донецька область). Ті, хто там були, згадують масивний шарф навколо шиї барда — Олександр прикривав збільшені лімфовузли, бо помирав від лімфоми і знав це.
За словами очевидців, концерт був жахливим: Дрантя грав на Дні міста, три пісні, а потім мала бути дискотека. І народ кричав: танці, танці. Зі сцени тоді прозвучала пісня: «Лети, моя ласточка, пулей в висок».
Перед смертю друзі знову привозять Сашу до Москви. Там ним опікуються продюсер Олександр Шульгін та російська співачка Валерія. За кілька місяців до смерті на підтримку Саші почали робити концерти, збирали кошти. Однак московські лікарі не давали йому більше трьох місяців.
“Одного разу йому стало погано, повезли у лікарню. Він попросив, щоб зупинили машину і посадили його на землю, і він там помер. Ховали у Свердловську. Я на похорон не поїхав. Мені тяжко було їхати туди”, — каже Варданян.
У Росії часто люблять казати, що, мовляв, митців визнають зазвичай після смерті, однак творчість Олександра Литвинова — провінціала з Луганська, як він сам про себе казав — так і не увійшла до збірок “легенд руського рока”, які зараз на підтанцовці у Кремля.
Однак його записи слухали, його пісні і досі у плейлистах багатьох луганчан, і не тільки.
“У Харкові, де я зараз живу, Вєню досі люблять і співають його пісні. Музиканти кажуть: так, звісно, ми знаємо Вєню”, — каже Варданян.
Чи підтримував Литвинов “руський мир” і як його можна було вписати у концепцію “СВО”?
“Це треба так вивернути! Нормальний був чолов’яга. Був у Москві, і що? Тоді це не було злочином, там багато хто був. Але сказати, що він висловлювався за руський мир, не було такого”, — каже Ігор Варданян, коментуючи монографію, що вийшла в Луганську.
Варданян додає: російськомовність Литвинова нічого не означає, адже тоді у всіх в Луганську російська мова була мовою спілкування:
“Жодних антиукраїнських висловлювань я від нього ніколи не чув. Він розумів, що Україна — це Україна, а Росія — це Росія. Але щоб він казав щось про хохлів, бандерівців чи що Донбас — не Україна, не чув. Леся Подерв’янського Саша слухав, а коли Вадік Токарєв записав україномовний альбом “Драбина в небо”, Саша нормально це сприйняв”.
За словами Варданяна, Литвинов захоплювався гуртом “Чиж”, їхня творчість мала на нього вплив. Але хто ж міг у далеких 90-х знати, що гурт який оспівував Харків та Одесу, у 2022-му стане на бік тих, хто намагається стерти ці міста з лиця землі?
До речі, свій відомий антиукраїнський вірш “На незалежність України” Бродський написав не пізніше 1992 року, а у 1991 році — мешканці Донбасу підтримали незалежність України на референдумі. Однак були ті, хто проти незалежності виступали. Тобто, Саша міг зайняти імперську позицію вже тоді, але не зробив цього — серед його творчості ми не знайдемо нічого, де б він писав про “велику Росію” чи щось таке.
Олександр Литвинов помер у 1999-му році, і ми не можемо знати, які б у нього були переконання сьогодні. Перейняв би він ідеї інших російських музикантів і пішов співати у Лужники за “святу Русь”? Почав би співати українською і поїхав би у Київ, або пішов би у ЗСУ? Обрав би еміграцію і виходив на площі європейських міст з гаслом: “Ні – війні!? Можливо б Саша взагалі зав’язав з музикою і почав вирощувати кроликів, викладати у школі, мандрувати?
Ми всього цього не знаємо, і припускати — невдячна справа.
Тому що:
Как потухшим костром
Догорел паренёк —
Значит, он победил,
И какой парню прок
От расстановки тактических сил?
Однак ми пам’ятаємо творчість Вєні — його глибокі та сумні пісні про кохання, філософські образи, іронічні і смішні історії, прагнення до свободи та стьоб над тоталітарною системою СРСР, яка відстежується не тільки у вищезгаданій пісні про радянську міліцію, де вгадується образ російських ментів, які катують людей, але й у пісні “Старуха”: “Эй, старуха, ты меня не тронь — Нынче другие пришли времена, И я тебя не боюсь”.
А взяти, до прикладу, пісню “День ПобЕды” — у ній ідеться не про нав’язаний сучасною Росією культ війни, а про її жахіття та перемогу життя над смертю. В першу чергу, над власною. У 1997 Олександр вже знав про свій діагноз і про невиразні шанси на одужання.
Утім, передусім ми цінуємо Вєню не за те, що, як пишуть дослідники його творчості, він “пророк”, “геній” чи “янгол з крилами”. А за те — що він наш, наша молодість і наша культура, це — Луганськ, якого більше не буде при Росії.
Саме в день, коли в Україні відзначається День Івана Купала, а країна оговтується після чергового обстрілу, хочеться згадати фрагмент його казкової пісні :
Полотно,
На котором был лес,
В котором был дом,
В котором жил я,
Который не спал
В ожиданье чудес…
