Ще кілька років тому луганчанка Наталя Арцева в’язала іграшки, виховувала трьох дітей та працювала тренеркою у фітнес-клубах. Та повномасштабне вторгнення змінило її. Відчула, що не на своєму місці, і що її дорога лежить в ЗСУ. Нині Наталя — старша бойова медикиня. Спектр її роботи широкий: від укусів кліщів до супроводу поранених у шпиталь. Іграшки більше не в’яже — поки не хочеться.
Ольга Бродська, спеціально для Реальної газети
Як працює “внутрішній світ” людини
“Знаєте амігурумі? Такі іграшки-розвивашки. Поки у декретах була, то в дитячих трендах розбиралась. Спочатку для знайомих робила, потім почала продавати на Etsy, розібралась що там до чого. Потім на Amazon зареєструвалась — там справи пішли ще краще. І скажу, що якби більше в’язала, то можна було б тільки цим займатись. Але з початком великої війни мені заблокували акаунт на Amazon. Об’єктивної причини нема. Тільки луганська прописка”,— згадує про хобі Наталя.
Наталя народилась у Самарі: туди її мама-луганчанка потрапила за розподілом після інституту. Після здобуття незалежності України сім’я повернулась до Луганська.
У 2011 році Наталя з чоловіком вирішує переїхати до столиці. Там живе до 2017-го, далі — Львів. Тепер звідти чоловік разом з дітьми приїжджають час від часу до Наталі обійнятись та побути разом кілька годин:
“Я обіцяла дітям, що повернусь. Що зі мною все буде добре. Тому не пішла працювати на медевак чи на стабілізаційний пункт. Хоча, думаю, що я була б там корисна. Вмію швидко ухвалювати рішення, дію чітко. Багато вмію та знаю.
У 22-му році я пройшла вишкіл для цивільних у центрі підготовки добровольців. Три тижні нас тренували: загальна підготовка плюс можливість спробувати свої сили на різних посадах. Стрільби, патрулювання, розвідка — багато чого. Медицина теж. Мені вона “пішла” найбільше. Зі спорту я знаю, як працює м’язова система, час прийшов дізнатись і про роботу “внутрішнього світу” людини”.
Читайте також: “Лиса” з Лисичанська: історія Анни Анопченко від кінного спорту до фронту
Шлях в ЗСУ
Після цього вишколу Наталя пішла на курси домедичної допомоги для цивільних, далі навчалась тактичною медицини в ГО МотоДопомога. Стала інструкторкою, їздила по полігонах до військових та навчала їх такмеду. Паралельно волонтерила: робила окопні свічки. Та цього було замало, їй хотілось робити більше:
“У мене почалась депресія, я не знала, що мені робити, чим займатися далі. Після роботи з психотерапевтом зрозуміла: мені потрібно у військо. І терапевт мене підтримав, бо для мене це — не про цікавий спосіб суїциду. Це — мій шлях та можливість реалізувати свій потенціал. Тож почала шукати собі бригаду у рекрутинговому центрі Львова. Далі були співбесіди з різними командирами. І от я тут”.
Від бригади Наталя поїхала на навчання в Норвегію на курс для військових медиків. Там навчилась ставити крапельниці, робити діагностику та проводити інші медичні маніпуляції. З жовтня 2024 року вона обіймає посаду старшої бойової медикині:
“Як проходить мій день? Уфф… Всі дні різні. Якось весь день провела з військовим, якому стало погано на позиції. Він був раніше поранений, має проблеми з нервовими закінченнями. Тож ми поїхали в лікарню і цілий день його з ніг до голови обстежували різні спеціалісти. Взагалі мені пощастило, що працюю не з піхотою, а з дронарями.
За словами медикині, у них в бригаді є медична рота, яка займається евакуацією поранених.
“Моя робота — це фізичний та документальний супровід поранених, травмованих чи просто хворих на ВЛК, до лікарень, на огляди. Якщо поранення легке — я роблю перев’язки, уколи, накладаю бандажі. Роблю все, що можна робити в умовах медпункту. Також моя задача — щоб мої хлопці отримали всі потрібні документи та грошові компенсації”, — розповідає вона.
Читайте також: Кава, книги та нове життя: як луганчанка знайшла себе у столиці
“У мене щось напухло, а тут червоне, там кольнуло”
До Наталі приходять з усім: когось комаха вкусила, хтось порізався:
“Кліщі! Їх дуже багато зараз. Якась пошесть. Є бійці, що тричі на тиждень до мене: “Наталя, ти тільки не сварись, я до тебе їду кліща знімати”. І все це наче смішно, але водночас маємо три випадки хвороби Лайма. Є, як їх командир називає, “мнімиє больниє”: ті, хто з кожною подряпинкою приходить до мене. “У мене щось напухло, а тут червоне, там кольнуло”. Я їм виписую “імпортний препарат, який волонтери дали”, — звичайний вітамін С. Кажу пити тиждень. Вони п’ють не знаючи, що це. І все як рукою знімає. Чоловіки 40+ – це просто хлопчики, які вижили. З ними часом треба як з дітьми: тут помазала, там подула. Сказала, що все пройде”.
Іноді бойова медикиня використовує нестандартні методи лікування. Наприклад, пачкою масла:
“Впала балка на одного хлопця. Дзвонить, каже: “У мене така рука, така рука!” Приїхав — я дістала пачку масла з морозилки, приклала до руки. Він полежав, через п’ять хвилин чую — хропе. Ну, думаю, значить, допомогло. Інший випадок був з осами. Прийшов боєць: “Дай мені антигістамінне”. Питаю, на що алергія. Відповідає, що ні на що: “Я поліз на горище, а там гніздо ос. Димом намагався їх викурити, і тепер оси по всій хаті літають. От вкусить, а у мене алергія, що робити?”. Дала йому пачку антигістамінного. Обійшлось, зрештою, без укусів”.
Троє дівчат, з яких дві з Луганська
Серед пацієнтів Наталі багато земляків:
“Є хлопці з Бахмута, Горлівки. З одним луганчанином у нас купа спільних знайомих, жили в сусідніх районах, ходили одними вулицями, в тих самих кав’ярнях сиділи. Чомусь не були знайомі в мирний час. Я взагалі потрапила в цю бригаду після того, як мій інший побратим з Луганська перевівся до Києва. Я прийшла на його місце. Нас з Донбасу тут дуже багато. Навіть в Норвегії я навчалась з луганчанкою “Лозою”. Уявіть: на всю групу тільки троє дівчат нас було там. І двоє з Луганська”.
Наталя живе у хаті разом з іншими військовими. Вони виходять на позиції, роблять свою роботу. Вона — свою. Щовечора, якщо є можливість, вони вечеряють всі разом:
“Я зранку нічого не їла, не встигла поснідати. Вже пізно, але я дочекаюсь своїх хлопців. Зварила сім літрів борщу. Вечеряти разом — це наша традиція. Ділимось новинами, спілкуємось. Так кожен з нас відчуває: я не один”.
Читайте також: “Я людина з вирваним корінням”: як донеччанка Тетяна Яловчак стала рекордсменкою та мотивує інших досягати життєвих вершин
