Зона Чорнобиля — це досі дім для двадцяти родин, які вижили навіть після вторгнення російських сил. Нам вдалося відшукати трьох людей, які відірвані від звичайного способу життя, оскільки єдиний міст, котрий раніше сполучав обидва береги річки Прип’ять, наразі зруйновано. Як сьогодні живуть у надскладних умовах ті, хто наважився не покидати рідний дім, – дізнавалися журналісти Реальної газети.
Зона відчуження, утворена після аварії на Чорнобильській атомній електростанції у 1986 році, завжди була символом катастрофи. Ця подія змінила долі безлічі людей і призвела до трагедії відселення сотень сіл. Повз роки, зона була переважно відкрита для туристів, але після російського вторгнення 24 лютого 2022 року, в’їзд став доступний лише військовослужбовцям. Проте, тут і досі є родини, які залишились жити. Ані техногенна катастрофа, ані вторгнення російських військ на українську територію не змусили їх покинути рідні оселі. Таких людей у народі називають самоселами. Власний город є головним джерелом існування цих людей: вони вирощують городину, збирають гриби, ягоди, займаються виловом риби, а іноді полюванням. До війни таким повертанцям регулярно допомагали працівники підприємств Чорнобильської зони відчуження, та туристи. Виконували ремонти будівель, допомагали з транспортним обслуговуванням та робили медичний огляд і лікували.
“Я сиджу, як почую машину так одразу біжу. Постійно допомагали, то хліба дають, то консервів якихось, масло, вода. Найбільша проблема в нас із водою та ліками. Не вистачає спілкування, ми завжди ради гостям, я тут одна живу в селі, поки не було військових і поговорить нема з ким”, — розповідає Євдокія Безнощенко, жителька села Паришів.
Пані Євдокії вже 78 років, до аварії на ЧАЕС жінка працювала прибиральницею в Чорнобилі на підприємстві. Згодом після вибуху ядерного реактора, вона, як і більшість жителів населених пунктів, була змушена покинути рідний дім. Проте, як тільки радіація відійшла — вирішила повернутися до своєї хатинки. Про початок повномасштабного вторгнення росіян літня жінка дізналася від військових. Згадує: довгий час не могла в це повірити.
“Мені йдуть на зустріч декілька хлопців, думала — пожежники. Кричу: хлопці ви хто? А вони питають:”бабо, ви що не знаєте про події в країні, війна почалася!”. Спочатку в це було складно повірити, але потім ми почули такий сильний вибух, мій песик заховався у веранді й цілий тиждень звідти не вилазив”, — згадує пані Євдокія.
Як каже пані Євдокія — живе “без розкоші”. Води немає, газу теж, світло з’явилося лишень рік тому. А от щоби зігріти всю оселю, потрібно чимало дров.
“Важко вже мені, 78 років як-не-як, проте я маю своє господарство, складнувато, але встигаю слідкувати. Щодо зими, я думаю вона буде складною, волонтерів давно не бачила, проте тут багато військових, вони про нас піклуються. Хлопці наші, воєнні. От у мене лисиці курей покрали, так мені військові яєчок привозили, там хліба якогось, крупи. Мені треба було дров, нарубати, бо я вже в тому віці, що не годна то робити. То мені хлопчики дров нарубали, буде чим топити взимку”, — розповідає Євдокія Безнощенко.
Недалеко від села Паришів живе ще один чоловік, сусіди кличуть його Кузьміч. Його будинок розташований щонайменше 5 кілометрів від кордону з Білоруссю. Кузьміч каже, його будиночок це повне відображення його самого. На вигляд старенький, але побачив чимало на своєму шляху.
“Тут моя оселя, така маленька хатинка, але ж своє рідненьке. Пройшли ми і німців і росіян пройшли та все одно на своєму місці лишився. В мене тут і дрова є і продукти. Взимку не холодно. Я ж господар, тому намагаюсь тримати все тут у порядку, сажаю город, ловлю рибку, з водою бувають проблеми, але нічого критичного.”, — каже Іван Районок, житель села Теремці.
Для нього як і для інших самоселів найголовніше — жити на своїй рідній землі. Він зі смутком розповідає про кожен кущик та березку, які йому дуже знайомі, бо він сам їх виростив. Для нього ці речі — символ рідності та спогадів про минуле. Саме в цьому будинку, літній чоловік велику війну бачить вдруге.
“Тут було 3 переправи, і вони коли зайшли я їх в основному бачив як вони стояли біля прачечної. Заставляли мені каші брати їхні, там одежу забирати. Але того мені не треба було, я вже наших хлопців чекав аби вони якнайшвидше їх повиганяли. Хочемо, щоб закінчилась війна, дякуємо всім, дякуємо нашому президенту, військовим, всім. Хочемо, щоб війна закінчилася і менше втрат було. Ця війна дуже жорстока, росіяни поводять себе жестоко. Згадуючи німців які тут були, то були вони різні, але не робили такої шкоди як ці роблять”, — згадує пан Іван.
Поруч із дідусем живе молоде подружжя. Пані Вікторія разом з чоловіком вирішили залишились жити в селищі, коли жінка тривалий час доглядала за своєю матір’ю. Вона була ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС.
“У мене мама жила тут, вона взагалі була ліквідатором аварійної ЧАЕС, і рятувала світ колись, і росіян в тому числі. Вони тепер на нас напали, так сказали. Мама померла в цьому році, не витримала, в неї була ендокринологія, вона багато хвилювалася, але це ж війна, всі хвилюються, всі на нервах. Так і залишилася тут, живемо в глухому лісі. Це село має велику історію, тисячолітню історію, та тут важко, зараз особливо, міст підірваний, і тепер не їздить ані продуктова лавка, ані швидка допомога. Але я не можу це все залишити, тут мій чоловік, тут мій дім, тут Кузьміч, я його тут самого не залишу! ”, — розповідає Вікторія, жителька села Теремці.
Жінка згадує важкі часи окупації зони відчуження, тривалий час не було світла, не було допомоги, не було жодної інформації про те, що відбувається навколо.
“Страшно була дуже окупація саме райцентру. Ми дуже хвилювалися. До нас, дякуємо Богу, ніхто не зайшов. Але ми півтора року жили без світла. То я хочу сказати тим, ну хто зараз хвилюється, що буде там блек-аут, чи не буде. Я хочу сказати, що не треба зневажати цим, готуйтеся й не падайте духом!”,— розповідає Вікторія.
Сьогодні ці люди повністю відірвані від цивілізації, єдине, на що вони можуть розраховувати — це допомога військових. Саме вони забезпечують цих людей дровами, продуктами, допомагають у хатніх справах та просто заїжджають у гості. Авжеж дбають і про безпеку, проте військові кажуть, загрози з боку Білорусі — немає.
“Зараз на цьому напрямку перебуває недостатня кількість військ РБ, але є певна небезпека. Ми усвідомлюємо, що вона може зрости. Про місцевих українські захисники подбають завчасно та обов’язково вивезуть у безпечне місце у разі такої потреби. Ми не покинемо цих людей, їм потрібна наша допомога сьогодні, як у медичному догляді, якісь ліки особливі, харчові продукти, от я ж був у баби Дуні, вона давно не їла помідорів, запитав у хлопців, і от вже зовсім скоро помідори у баби Дуні будуть, це прості речі які потрібні цим літнім людям”, — каже Сергій Наєв, командувач об’єднаних сил ЗСУ.
