Олена “гуляє” вулицями Луганська через Google-карти, вмикаючи режим супутникових фото, які “навіюють теплі спогади і сум одночасно”. Денис завмирає, коли в новинах спливає знайома назва. Дар’я зізнається: найболючіше — відчувати себе безхатьком, маючи власне житло. Анастасія забуває назви вулиць, але пам’ятає смак шашлику з вірменського кафе у спальному районі, де виросла. А Олександр свідомо не дивиться жодних новин, бо “не може на те вплинути”.
Що відбувається з людиною, коли її дім стає лише координатами на окупованій території? Коли щодня доводиться обирати між пам’яттю й забуттям, між надією й прийняттям реальності? Одинадцять років луганчани балансують у підвішеному стані — між втраченим минулим і невизначеним майбутнім. П’ять історій про те, як по-різному можна жити з втратою дому — і чому всі вони ведуть до одного висновку.
Марина Терещенко, спеціально для Реальної газети
Прогулянки по гугл-мапам як звʼязок із домом
Олена Мироненко переїхала з рідного села під Луганськом у 2015 році. Сьогодні, через майже десять років, вона чесно зізнається: так і не змогла полюбити нове місто.
З Луганськом її пов’язують батьки, які залишилися там, але підтримують Україну та спогади.
“Іноді “гуляю” по гугл-картах. Там можна увімкнути режим, де видно фото із супутника, це і навіває теплі спогади і сум одночасно. Щодо вулиць — то відбувається страшне, я забуваю назви вулиць, мікрорайонів, їх розташування”, — розповідає вона.
Олена заходить у соціальні мережі, дивиться групи міста та школи — не стільки з ностальгії, скільки з “культурологічної цікавості”, як вона говорить. Вона вивчає, як “шифруються” знайомі, які проти режиму, які назви у магазинів і дизайни вивісок. За її словами, це багато про що може розповісти.
Але найболючішим для Олени залишається те, що вона живе очікуванням майбутнього, а не теперішнім. “Живу мріями, а не тут і зараз”, — зізнається вона.
Коли у 2022 році Олена зустрічала другу хвилю переселенців і почула знайому фразу: “Ну нічого, зараз трохи і додому поїдемо”, то казала їм: “Не чекайте повернення, а шукайте свій дім тут, в цьому місті, або в іншому.”
Але найглибший її страх — не мати змоги повернутися, коли це буде критично важливо: “Страшно не мати змогу хоча б іноді повертатися туди, бо там батьки. Щось трапиться, а я не зможу приїхати”.
У випадку деокупації Олена готова повернутися у рідне місто: “Якби зараз сказали, що війна закінчилась і треба їхати працювати — я працюю в освіті — я була б першою в черзі. Мені здається, я змогла б спокійно спілкуватися з місцевими, навіть попри те, що для когось це складно, і бути обережним провідником українського. Поступово, крок за кроком”.
Читайте також: Між примусовою паспортизацією та репресіями: чи легко бути українцем на окупованій території
Коли час стирає те, що здавалося незнищенним
Анастасія Брюханова каже, що її зв’язок із Луганськом поступово слабшає.
“Забуваються вже навіть назви деяких вулиць”, — каже вона.
Спогади Анастасії про місто більше пов’язані з друзями, родичами, студентським життям:
“Звісно, було б класно повернутися у часі, купити хот-дог у лаваші у Славіка на кільці, поласувати у вірменському кафе шашликами, взяти розливного пива і піти у яр дивитися на захід сонця. Потім сісти у 155-й, поїхати на Дураковку, щоб зустрітися з друзями, а після намагатися втиснутися в останню маршрутку, щоб повернутися додому”.
Однак, за словами дівчини, це вже карта з іншої планети, повертатися у Луганськ вона не хоче:
“Повернутися на Мирний було б цікаво, але тільки як на екскурсію. Чомусь на рівні підсвідомості є якась внутрішня емоційна впевненість, що мені туди не треба. Хіба що приїхати, подивитися, що змінилося за цей час. Випити чаю з родичами — і назад. Бо мій дім тепер там, де моя сім’я. Незалежно від того, яке це місто“.
Читайте також: “Не додому, а на квартиру”: як переселенці з Луганщини адаптуються у нових громадах
Стратегія “чистої пам’яті”
Денис Мінін також каже, що його звʼязок з Луганськом почав згасати, але він зберігає приємні спогади.
“Я розумію, що місто ціле і живе своїм життя, але я не дуже вірю, що наші дороги ще перетнуться так саме, як це було колись. Тому, щоб не заплямовувати зросійщеним містом свої думки, я зберігаю лише приємні спогади”, — пояснює Денис.
Денис стежить за місцевими новинами, але не зациклюється на них: “Звісно, байдужості немає, і завжди, коли бачу у новинах знайому назву, то вона привертає мою увагу”.
Хлопець каже, що його мета — зберегти “незаплямовані” спогади до моменту, коли стане можливим повернення в український Луганськ.
Денис мріє не просто про Луганськ, а саме про український: “Так, дуже хочу знову побачити це місто. Пройтися знайомими вулицями, подивитися навколо й відчути — я вдома. В українському Луганську”.
Читайте також: Жарти, сором і мовчання. Переселенці пишуть книгу про секс в СРСР та підлітків
“Мій дім там, де мої рідні люди”
Дар’я Осіпова — єдина з моїх співрозмовників, хто пройшов повний цикл: від болю через гнів до прийняття.
“Можу сказати точно, що мене вже більше відпускає, ніж тримає. Я точно не сумую”, — каже вона.
Дар’я багато рефлексує з цього приводу і чесно зізнається: є речі, про які шкодує:
“Наприклад, що погано знала місто через те, що жила в центрі — не дуже була знайома з іншими районами, бо просто не було необхідності туди їздити. Шкодую, що до окупації не цікавилась історією міста, все сприймала як належне.”
Вона каже, що її завжди будуть підтримувати спогади про дитячі та підліткові роки, проведені в Луганську: “Я була щасливою людиною, в мене були друзі, з якими дружили років з п’яти. Все було якось… природньо.”
Але з 2015 року, з моменту переїзду, все стало “вимушено”: “Власне і не дивно, враховуючи статус ВИМУШЕНОЇ переселенки. Насправді в цьому плані нічого не змінилось. Досі вважаю, що живу не своє життя, яке не обирала. І не можу відчути себе своєю, де б і з ким би не була.”
Однак з часом багато чого змінилося:
“Я вже інша, люди навколо інші. Знайомі з Луганська це тепер люди, з якими почала спілкування у 2015-му році. Інші, нажаль, відсіялись з мого життя. А оскільки саме з ними асоціювалось місто, то й сум за Луганськом пройшов. Якщо казати саме за домівку, то вже давно вважаю, що мій дім там, де мої рідні люди”.
Що болить зараз? “Мені більше болить сам факт окупації рідного міста. Ця несправедливість. І звичайно те, що не можу потрапити до квартири, до своєї власності. Відчувати себе безхатьком, маючи власне житло — доволі дивні відчуття”.
Особливо важко стає під час свят: “Такі дивні відчуття, коли знайомі на вихідні чи свята їдуть додому, до родичів, а я не можу. Просто факт, який, мабуть, все ж болить.”
Дар’я стримана у своїх мріях. Вона думала про повернення ще з 2015 року, але
поступово ці думки змінювались: “У перші роки ще була якась надія — здавалося, що не все втрачено. Але з кожним роком ставало зрозуміло: це дедалі менш імовірно. А після 2022-го залишилось тільки одне — бажання деокупації наших земель. Бо я не готова кинути все і їхати туди, де не знаю, з чого почати… знову.“
Деокупований Луганськ вона уявляє “наляканим, занедбаним, зміненим до невпізнаваності”: “Містом, у якому нам не дуже раді. Бо роки пропаганди зробили свою справу”.
Читайте також: «Неіснуюча» проблема: що робити переселенцям, якщо внаслідок російської агресії постраждало орендоване житло
Філософія щастя “тут і зараз”
Олександр Биков пропонує філософський підхід до зв’язку з втраченим домом. Для нього це питання щастя і вміння жити моментом:
“Часом перед сном спалахують спогади з дитинства та юності, мов теплі іскри минулого. І тоді з’являється бажання дізнатися, як склалася доля давніх друзів, з якими колись ділили мрії та безтурботні дні. Якийсь зв’язок, звісно, є… Але він такий, як тепла згадка про бабусину хату в селі — щось ностальгійне, але не більше”
Однак Олександр уникає “речових” прив’язок до минулого, каже, що навіть жодного разу не просив батьків передати фотографії з Луганська. Говорить, що щасливим треба бути саме тут і зараз.
Новин з Луганська Олександр не читає: “Я ж нічого з тим зробити не можу, тож і не переймаюся.”
Олександр ділиться спогадом, який остаточно переконав його в правильності цього підходу: “Ще до великої війни, десь у 2016–2017-му, друзі надсилали мені фото моєї школи. І мало того, що я й так ненавидів відсотків сімдесят усього, що з нею пов’язано, — так ще й ці таблички “ЛНР”… Це взагалі нищить. У пам’яті було краще, ніж тепер. Якось і фото мого дому надсилали. Нічого особливого не відчув. Просто бетон і цегла”.
Чоловік говорить, що завжди сміявся з тих, хто ностальгує за радянськими часами:
“Не хочу сам таким стати. Типу: ‘От у Луганську було добре, абрикоси смачні, йдеш до школи — з дерева зриваєш і їси…’ Але ми ж не міста любимо. Ми любимо себе в тих містах і той час. А повернешся — і нічого з того вже немає. Як і моїх 24 років, коли я звідти поїхав”.
Одинадцять років окупації Луганська створили унікальну психологічну реальність — люди навчились жити з втратою дому, кожен по-своєму. Хтось тримається за щоденні ритуали зв’язку (прогноз погоди, віртуальні прогулянки), хтось свідомо оберігає “чисту” пам’ять від сучасної реальності, а хтось проходить повний шлях від болю до прийняття. Найцікавішим виявляється те, що всі п’ятеро героїв, незалежно від стратегії виживання, приходять до однакового розуміння: дім — це не координати на карті.
Парадокс полягає в тому, що втрата фізичного дому змусила людей переосмислити саме поняття домівки. І навіть мрії про повернення в кожного різні — від готовності негайно повернутися до роботи до усвідомлення, що “той” Луганськ уже назавжди залишився в минулому. Це історія не про те, як люди втратили дім, а про те, як вони навчились жити без нього, знаходячи нові форми належності і прихистку.
Читайте також: Кава, книги та нове життя: як луганчанка знайшла себе у столиці
