У Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років є інформація про 13 районів Луганської області. Зокрема, про загибель 31 560 людей. Про те, що на початку березня 1933 року на території області було зареєстровано 1008 голодуючих сімей. Найбільших людських втрат зазнали Біловодський, Міловський, Новоайдарський, Новопсковський (Айдарський), Старобільський та Троїцький райони.
Але навіть в часи незалежної України ставлення до Голодомору 1932-33 років на Луганщині було не просто різним, а геть різним. Для мешканців частини області, яка належить до Слобожанщини (названі вище шість районів), ті події були не просто трагедією, а злочином радянської влади проти свого народу і взагалі проти людства. В обласному центрі і на територіях, де у 2014 році утворилася так звана «ЛНР» («промисловий пояс» області), переважна більшість мешканців перебувала в полоні радянської концепції тих подій, яка заперечувала факт Голодомору як геноциду і свідомого знищення селянства.
У 2024 році за вказівкою підконтрольної Росії місцевої влади в Луганську демонтували пам’ятники жертвам Голодомору та жертвам політичних репресій. Цьому передувала відповідна пропагандистська кампанія. Хоча багатьох мешканців «ЛНР» можна було і не переконувати у «недоцільності» таких пам’ятників в Луганську, бо радянські патерни і задовго до «ЛНР» домінували у свідомості багатьох мешканців майбутньої «республіки».
Реальна газета з нагоди Дня пам’яті жертв голодоморів розбиралася, у чому причина настільки різного ставлення мешканців Луганщини до трагічних подій нашого минулого.
Сергій Іващенко, спеціально для Реальної газети
Заперечення очевидного
Про причини Голодомору 1932-33 років написано багато, є чимало праць українських та закордонних істориків, присвячених цим подіям, і чимало свідчень очевидців. Ось одне з них, саме про події в Луганській області:
«Навпроти нас жив куркуль. В нього була машина, що молоте зерно. І от за це, що у нього машина була, його куркулем називали. І його розкуркулили. Зерно находили — забирали. Якщо стіг, там ширяли, чи не заховане зерно. Навіть на горище залізуть. Того й, можливо, й голод став, того що обкрадали. Приходили до нас, навіть по городах ширяли, тому що по городах заривали зерно у бочках».
Це — фрагмент оприлюдненої українськими медійниками розповіді Раїси Часник – мешканки села Половинкине (Толоківка) Луганської області, яка під час Голодомору 1932–1933 років жила в селі Лозна-Олександрівка Білокуракинського району.
«Весною яке було положення в селі? Тоді якась вода так була, що багато, а наша хата крайня була і ярок, і їхала коняка. Коняка утонула. І тоді всі люди, які знали, прибігли до цієї коняки: зарізали і по куску поділили всі. І наварили коняче м’ясо. Батя запросив свого батька нагодував теж цією конятиною. І видно, дуже багато, що батько помер од того, що дуже багато наївся. Стояли великі бур’яни. Бур’яни у чоловіка. Там лежить мертвий, там мертвий лежить. Їздять підводою, збирають і кидають. Вирита велика яма і кидають туди їх всіх, швиряють у ту яму», — розповідає очевидиця про ті страшні часи.
Українські, європейські і американські історики визнали першопричиною Голодомору політику влади СРСР, спрямовану на придушення опору селян колективізації. А найактивніше, аж до селянських повстань, опиралися саме в Україні і на Кубані. Тому у 1932 році влада країни ініціювала вилучення саме в українських селян усіх запасів їжі.
7 серпня 1932 року була прийнята постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», більш відома як «Закон про п’ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшувальних обставин» — позбавленням волі мінімум на 10 років. В січні 1933 року прийнята «Директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про запобігання масового виїзду селян, які голодують», яка забороняла селянам виїжджати з України та Кубані.
Власне, у науковій, науково-популярній літературі, а також в медіа можна знайти чимало підтверджень того, що український Голодомор — штучний і є саме геноцидом.
Але…
«Так, дійсно, це — трагедія українського народу. Це — трагедія і російського народу. І багатьох народів колишнього Радянського Союзу, що постраждали в ті роки від тих репресій, від тої жорстокої політики, що проводило сталінське керівництво. Але ні в якому разі ми не вважаємо, що це є геноцид проти українського народу, тому що постраждали й інші братерські народи. Це і Поволжя, і Кубань, і Казахстан».
Це у 2007 році говорив тодішній голова Луганської обласної ради Валерій Голенко. Він, до речі, називав спорудження в обласному центрі пам’ятника жертвам Голодомору “незаконним”, бо підконтрольна регіоналам та комуністам Луганська міськрада зволікала з рішенням про виділення землі для цього.
До речі, тодішня депутатка Луганської міськради від КПУ вже покійна Наталія Максимець у 2010 році прославилася на всю Україну та за її межами дописом у блозі, де розповідала про “святкування” Дня пам’яті жертв голодоморів вечіркою з друзями, учасники якої ласували шашликом та іншими стравами. У тому ж дописі депутатка назвала людей, які вшановують знаменну дату належним чином, “хворі на голову”.
А ось – цитата з сюжету проросійського телеканалу «Луганськ 24» від 1 листопада 2022 року:
«В Україні під голодомором мають на увазі усвідомлену політику партійної верхівки щодо знищення етнічних українців на їхній власній території. Цифра в 4 млн людей, які померли від недоїдання, здавалося б, це підтверджує. Якщо розібратися в суті, то насправді такий висновок зробити не можна, якщо взяти до уваги показники смертності в Росії та Казахстані. Так ось, за ті ж 1932-1933 роки в Росії від недоїдання померло 3,5 млн людей, у Казахстані — півтора. Згідно з цією цифрою, найбільшою питома вага втрат від голоду була в Казахстані — 22% і лише потім йшла Україна — 12%».
Тобто, проросійські медійники з «ЛНР» лише підхопили тренд, який існував на Луганщині задовго до 2014 року. Автори сюжету від 2022 року хіба що пішли далі шляхом заперечення очевидного (цей прийом пропагандисти використовують давно і не лише у СРСР та РФ), а також маніпулятивної підміни понять і «жонглювання» цифрами. Щодо останнього, то варто зазначити, що згідно з оприлюдненими в медіа даними демографічних досліджень, в Росії на регіони з високими втратами від голоду припадає 6% чисельності сільського населення та 1% території, тоді як в Україні — 41% населення та 34% території.
Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% — росіянами, 1,4% — євреями та 1,1% — поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців. Дослідники зазначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.
Та й дані про жертв в Казахстані у пропагандистів з «ЛНР» не зовсім точні. Згідно з інформацією турецьких ЗМІ, в Казахстані під час голоду 30-х років загинуло від 1,5 до понад 2 млн людей або 40-50% від усього казахського населення. Казахи з найчисельнішого етносу республіки стали національною меншістю. І в Казахстані, до речі, не приховують, що відбувалося саме масове вбивство казахів радянською владою.
Читайте також: Чому «глава ЛНР» закрив регіон для Голенка і Кравченка
«За зверненнями мешканців…»
Авторитарні режими часто поєднують в собі жорстокість, аморальність і позамежне боягузтво. Останнє виражається в прагненні прикривати власні злочини «волею народу». І пам’ятники жертвам Голодомору та жертвам політичних репресій демонтували, бо нібито мешканці Луганська захотіли цього.
«Комунальники за рішенням міськради демонтували пам’ятники жертвам політичних репресій та жертвам «голодомору» 1932–1933 років на Луганщині, встановлені у сквері Пам’яті. Таких монументів у нас сьогодні два, і вони розташовані поряд. У місті більше таких нема. За зверненнями мешканців було ухвалено рішення на сесії (про знесення пам’ятників)», — сказала “тимчасово виконуюча обов’язки голови Луганська” Яна Пащенко» у липні 2024 року.
Щоправда, у тому ж повідомленні луганські проросійські пропагандисти свідомо чи мимоволі проговорюються про справжню причину демонтажу пам’ятників:
«Пам’ятник жертвам політичних репресій було встановлено у 1990 році, а жертвам так званого голодомору — у 2008 році. На відкриття останнього приїжджав чинний тоді президент України Віктор Ющенко. Аж до подій «Руської весни» обидві пам’ятки були місцем «паломництва» українських націоналістів та активістів «Просвіти».
Навіть враховуючи радянські патерни в головах багатьох луганчан, не можна не визнати, що, скоріше за все, не було ніяких заяв від мешканців, а обидва пам’ятники муляли очі насамперед місцевим зрадникам та їх російським кураторам. Бо були свого роду «реперними точками» України і ніяким чином не вписувалися в концепцію «руського миру», де одним з базових наративів є виправдання будь-яких злочинів, якщо вони «заради високої мети».
На телеканалі «Луганськ 24» до кампанії з виправдання радянських злочинів, зокрема, Голодомору в Україні, долучився і, можливо, найодіознішій місцевий проросійський пропагандист Леонард Свідовськов, який у своєму спічі на цю тему геть забув про будь-які моральні обмеження.
«Чули, напевно, фразу, що часто повторюється: «на Україні святкується Голодомор!»? Іншими словами, на державному рівні відзначається річниця непродуманих наслідків колективізації. Коли в гонитві за «показниками» знищили весь клас заможного селянства. Цілеспрямовано? Здебільшого — так. Але ж були нюанси. Про них не згадують», – сказав Свідовськов у своїй авторській програмі «Паралелі».
У грудні 2024 року у Луганську відбувся «освітній форум «Боротьба за історичну пам’ять: спростування фальсифікації вітчизняної історії», де, як пишуть місцеві медіа, «обговорили проблеми перекручування історичної правди західною пропагандою, захист пам’яті та духовних цінностей».
«У ході дискусії учасники форуму дійшли єдиної думки про історичний фейк про голодомор в Україні у 1932-1933 роках та необхідність демонтажу на території пам’ятників та меморіалів, що спотворюють історію та розпалюють ворожнечу, розташованих на території Луганської Народної Республіки», — йдеться в публікації про форум.
Цікаво, що вчити історію луганчанам пропонують по підручнику, який написав “ветеран СВО”.
Читайте також: Окупація, звільнення і День Перемоги: як це було у Луганську в 40-х роках
Етнічна складова
Голодомор 1932-33 років був не тільки геноцидом українського народу, а й влаштованою радянською владою етнічною чисткою з наступною зміною національного складу населення.
Після Голодомору до спорожнілих українських сіл масово завозили людей з інших регіонів Радянського Союзу. Це робилося на виконання постанови Ради народних комісарів СРСР від 25 жовтня 1933 року «Про переселення на Україну 21 тисяч сімей колгоспників». Охочим переселитися оплачували усі витрати і давали «підйомні». На це навіть передбачили окрему статтю витрат у союзному бюджеті із загальним фінансуванням у 15,5 млн рублів.
Згідно з архівними документами, росіян переселяли до Донецької (до її складу входила до 1938 року і територія сучасної Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала нинішня Запорізька область) та Харківської областей. До кінця 1933 року з Росії до Дніпропетровської відправили 109 ешелонів з переселенцями та їх майном, до Харківської області – 80 ешелонів, до Донецької – 44 ешелони.
В історичній літературі пишуть, що з часом десь половина переселенців повернулася в Росію з різних причин. Але Донбас став регіоном, де відсоток повернень був чи не найменшим. Чимало російських селян на Донеччині та на Луганщині перетворювалися на радянських пролетарів: переїжджали у промислові агломерації та йшли працювати на шахти і на заводи.
Тобто, у «промисловому поясі» жило чимало людей, які не вважали Голодомор радянським злочином та геноцидом. До того, для них ці події кардинально змінили життя, дозволивши перейти із стану «лапотного» селянства у більш шанований в СРСР стан «цивілізованого пролетаріату». Ці пролетарі, живучи в Україні, вважали себе росіянами, приналежними до «народу-старшого брата» і зневажливо ставилися до «хохлів-селюків».
І у 2014 році саме на півдні і південному заході Луганщини – у «промисловому поясі» (в народі його називали «червоний пояс» через велику симпатію місцевого населення до комуністів або «іржавий пояс» – через здебільшого застарілі підприємства) – було найбільше прихильників «ЛНР». Чому? Дивіться вище.
Власне, і нинішня Росія робить на тимчасово окупованих українських територіях те ж саме, що СРСР робив в Україні після Голодомору. У Крим, на Донбас, в Херсонську та Запорізьку області масово завозяться росіяни, тобто, на територіях істотно змінюються етнічне, культурне та соціально-політичне середовища.
Зараз можна лише припускати, як би розвивалися події, якби в українській історії не було Голодомору та переселення росіян в Україну, зокрема, на Донбас, на Луганщину. Але, думається, що у такому разі Росії було б значно складніше утворити на сході України маріонеткові «республіки». А, може, це взагалі було б неможливо.
Читайте також: Луганська мова: минтуси за суп або коли “багети” — це не про французькі булки
