Під час повномасштабного вторгнення Ольга Березка разом із трьома дітьми, чоловіком, його мамою та бабусею жила в Маріуполі. Олександрі було 6, Єлизаветі — 5, Вані — 10 місяців. 10 березня життя молодої жінки поділилося на «до», де її родина була щаслива, і на «після», коли її 32-річний чоловік Євген помирав від важких поранень, а вона нічим не могла йому допомогти. Сьогодні Ольга з дітьми живе в Німеччині. Де похований її Женя, вона так і не дізналася. Свою історію Ольга Березка розповіла Реальній газеті. Далі її пряма мова.
Підготувала Олександра Кондратенко, спеціально для Реальної газети
Здавалося, війна неможлива
24 лютого 2022 року ми були вдома. Ми жили у Кальміуському районі, селище Україна, неподалік комбінату імені Ілліча. Я, троє дітей, чоловік та його бабуся. Того дня я прокинулася рано. Десь о 6-й зателефонували мої брати з Харкова. Сказали, що почалося вторгнення. Я не одразу надала значення цим словам. Тому що ми, маріупольці, жили у прифронтовому місті і вже звикли до всіх цих вибухів. Я розбудила чоловіка. Женя прокинувся, сказав: «Яка війна? Ти щось плутаєш». І поїхав на роботу. Прокинулася бабуся чоловіка. Я сказала, що стріляють. Вона попросила заспокоїтися і лягти спати.
24 лютого я була абсолютно спокійна. Мені здавалося, що війна неможлива. І жодних думок, що з нашою родиною станеться трагедія, не було. З роботи чоловік повернувся раніше. Десь о 15-й. Він працював навпроти «Метро», а це в іншому кінці міста. Я дзвонила йому і просила приїхати. Також розмовляла з різними людьми. Розуміла, що в центрі відбувається колапс. Люди знімають гроші, до крамниць великі черги.
25 лютого чоловік знову поїхав на роботу. Моє останнє йому повідомлення: «Женя, повертайся додому, нам дуже страшно». Близько 12:00 він зателефонував і сказав, що в центрі щось відбувається і що він їде додому. Коли він приїхав, ми поїхали скупитися. Але до війни ми не готувалися. Думали, сьогодні-завтра все закінчиться. Нам ще дзвонили рідні, говорили, що нас врятують за 3 дні. Після цього ми з ними не спілкувалися.
26 лютого ще було світло, зв’язок. Я телефонувала батькам, які жили в Харкові. Вони говорили нам їхати, бо може бути щось страшне. Але ми з чоловіком були спокійні. Ми розуміли, що це — наш будинок. Ми думали, що в ХХІ столітті ніхто не буде вбивати нас на нашій землі і скидати з літаків бомби.
Читайте також: Ми більше не можемо прийти туди: як працює вчителька зі зруйнованої школи у Мирнограді
Куди ми поїдемо?
27 лютого було досить голосно і страшно. Наш район — це околиця. Біля нас — селище Сартана. І його вже бомбили.
Цього ж дня я побачила, що їдуть евакуаційні потяги. (Прим. автора: останній потяг поїхав із Маріуполя 25-го лютого ввечері). Я підійшла до чоловіка і сказала, що треба збирати речі і їхати до Львова. На що він відповів: «Куди ми поїдемо? У нас бабуся, ми не можемо її покинути». Це була наша єдина нагода виїхати. Того ж дня вимкнули світло.
2 березня зник зв’язок, світло. У нас не було опалення. У будинку — 8 градусів. Спали ми вже одягнені. Чоловік намагався запустити генератор. Сину було 10 місяців. Його треба було мити, годувати. Без світла — ніяк. Запасів теж ставало дедалі менше.
Було дуже страшно. Я пам’ятаю гучні вибухи, як у кіно, затремтіли стіни. То на сусідню вулицю стався приліт.
Біля нас був пологовий будинок, в якому вже перебували наші військові. Я у вікно спостерігала, як їздить техніка. Було голосно, страшно.
Тоді я сказала чоловікові: «Давай їхати». Ми зловили інтернет. Женя прочитав, що з міста вже не випускають і є випадки розстрілів.
Бабуся перехрестила машину і ми поїхали
Вранці 3 березня чоловік вийшов надвір, і на сусідню вулицю знову був сильний приліт. Він забіг до будинку: «Збирайтеся!». Я взяла речей на три дні. І хвилин за 15 ми вибігли до машини. Вже було так голосно, що оглушало! Бабуся чоловіка їхати відмовилася. Сказала, будинок не покине. Вона перехрестила машину, і ми поїхали.
Коли ми їхали нашим Кальміуським районом, бачили зруйновані лінії передач, вирви на дорогах. Було страшно, але ми їхали дуже обережно. На зустріч їхав знайомий Жені. Він запитав, куди ми їдемо. Сказали, що до центру міста. Тому що 2 березня нам зателефонували наші друзі та сказали, що у них ще є світло та газ. Було дуже тяжко, дуже холодно. Була інформація, що в центрі, на 17 мікрорайоні, біля кінотеатру «Савона», тихіше, спокійніше. Але цей хлопець сказав, що в місті стає страшно.
Ми доїхали до 17-го МКР у Центральному районі. До наших друзів. Тепер вони вже не друзі, але були нашими кумами. Перші кілька днів там ми трохи розслабилися. Було тепло, була електрика. Порівняно з нашим районом було дуже тихо. Пам’ятаю, як я сіла і видихнула. Але через вікно ми постійно бачили обстріл металургійних комбінатів.
Читайте також: Не можна зловтішатися руїнами: чому дегуманізація мешканців Донбасу — шлях у нікуди
«Зелених коридорів» так і не було
4-5 березня. Дуже холодно. У нас закінчувалися запаси їжі, води, памперси. Тому ми пішли до «Савони», де волонтери організували сховище для кількох тисяч людей. Туди привозили воду. Маріупольців — багато. Сказали, аби зайняти чергу, треба приходити о 4-й ранку.
5 березня о 4-й ми знову пішли по воду. Але через велику кількість людей черга до нас так і не дійшла. Ми стояли кілька днів, але марно. Єдине, що нам вдалося отримати, це пів батона і пакет розчинної каші. У цій черзі я зустріла багато знайомих. Люди не розуміли, що відбувається.
Ми продовжували ходити вулицями і шукати зв’язок. Ми шукали памперси. Пішли на ринок на 17-му мікрорайоні. Нам сказали, що памперси можна подивитися біля магазину «Єва», але там нічого не було.
Чоловік запропонував варіант. У нього був бізнес — СТО. І він згадав, що у них там є вода і бензин. Якщо будуть «зелені коридори», то ми могли б виїхати.
5 березня я ще раз запропонувала чоловікові виїжджати. Тоді була інформація, що біля театру збираються люди, аби спробувати виїхати. Але Женя сказав, що для дітей це небезпечно. І врешті «зелених коридорів» так і не було.
Ми жили в районі, де було безпечно, але потім все стало гірше. З’явилися літаки. Ми знайшли у будинку кімнату, яка з усіх боків була огороджена 2 стінами. Уламки падали на дах, і коли ми виходили підігріти їжу, ми знаходили великі купки металу. Але чекали на евакуацію. Для мене було дивно, чому нас не рятують. Я хвилювалася за Харків, Київ.
Читайте також: «Думали, що я снайперка»: історія Євгенії Паламар, рідних якої Росія розстріляла на блокпосту
Повернення
7-8 березня було відносно тихо. Я подумала, може, всі ми просто нічого не знаємо. Друзям наша компанія через трьох дітей не подобалася. Ми зрозуміли, що потрапили не туди. Також переживали за нашу бабусю, яка залишилася в Кальміуському районі. Тому зібралися додому. Встали, поснідали, підготували машину. Написали на автівці «ДІТИ», зав’язали білі ганчірочки і поїхали.
Доїхали до повороту на вулицю Мухіна, і поїхали не головною вулицею, а під мостом, повз приватні будинки. Там було джерело, і люди, які там стояли, дуже дивно на нас дивилися. Я зрозуміла, що нашу машину обстрілюють. Додому ми не доїхали метрів 500. І коли ми звідти від’їжджали, у дев’ятиповерхівки потрапили снаряди. Це бачила моя молодша донька Ліза. Вона почала плакати та кричати. Подумала, що в цьому будинку бабуся. Ми розвернулися і поїхали назад, бо далі їхати не могли.
Женя сказав, що це була наша остання спроба туди проїхати. Ми повернулися на 17-й МКР і зрозуміли, що у нас немає виходу. Тільки чекати. Тільки чого чекати — не зрозуміло. У будинку, де ми перебували, знайшли віск. Чоловік робив свічки. Було холодно, був сніг. Ми ставили корито, з даху капала вода. Цією водою ми вмивалися.
9 березня чоловік пішов шукати синові памперси. Ми розуміли, якщо не буде памперсів, то дитина захворіє. Його не було 2 години. Коли повернувся, приніс 2 упаковки памперсів, муку кокосову, пюре. Це він узяв у магазині. Головне, що він знайшов памперси. Я обняла його та поцілувала. Ввечері ми намагалися спіймати радіо, але ловили тільки російське.
Мене почало колотити. Женя заспокоював. Ми лягли спати. Над нами постійно кружляв літак. До нас доходила сильна ударна хвиля. Женя тримав мої коліна, бо мене трусило. Ніч із 9 на 10 березня була страшна. Постійно все тремтіло.
Читайте також: “Сказав погодувати курей, бо додому не повернуся”: спогади вчительки зі Сватівщини, яка пройшла російський полон
Нашого Жені більше немає
10 березня. День, який поділив моє життя на «до» та «після». Щоб варити дітям їжу, ми знайшли в гаражі газовий балон. Приготували вівсяну кашу, поїли. Напередодні Женя приніс мені шоколадку з кокосом. І вранці 10 березня запропонував її з’їсти. Я сказала, що з’їм, коли ми звідси виберемося.
Я бачила, що з моїм чоловіком щось відбувається. Незадовго до вторгнення у нього був мікроінсульт, і я подумала, що йому погано. Запитала, що відбувається, а він відповів, що вперше за все життя не знає, як нас захистити. Він відчував безпорадність.
Було тихо. І він вийшов до машини поставити гаджети на зарядку. За 30 секунд пролунав вибух. Винесло скло. Все посипалося. Я відразу почала шукати дітей. Вони були цілими. Я побачила, що моя свекруха впала разом з Ванею. Я підбігла, допомогла їй піднятися і почала діставати сина з-під завалів. У нього були заплющені очі. Я закричала. Він заворушив очима. Я кликала: «Женю, Женю!». Зрозуміла, якщо сама розгрібаю завали, то щось сталося. Тому що завжди, щоб не було, він прибігав перший.
У кімнату забіг кум, з яким Женя виходив до машини. У нього було сильно подряпане обличчя. Я кричала: «Що з Женею? Де Женя?». Я чомусь відразу почала питати, чи ціла його голова. Мені сказали, що голова ціла, але потрібна допомога. Я взяла дітей і ми разом зі свекрухою побігли до нього. Я босоніж бігла склом. Свекруха бігла попереду мене і кричала: «Синок, синок!».
Ми пробралися до машини, і я побачила свого чоловіка. Він лежав під машиною, у свідомості. Його треба було діставати, а над нами — літаки, обстріл продовжувався. Я почала кричати: «Женя, Женя!». Він сказав забирати дітей та йти. Я взяла дітей, і ми пішли до літньої кухні. Там був підвал, а ось літньої кухні вже не було. Тільки дірка від підвалу.
Пані Світлана, мама мого чоловіка, залишилася допомагати його діставати, а я з дітьми спустилася до підвалу. Я не розуміла, що з сином: він не ворушився, просто моргав. Я знайшла ганчірку, намочила слиною і спробувала протерти синові очі. Його шапочка була у крові. Голова розбита. Я протерла очі, витерла кров. Середня дочка почала кричати, бо подумала, що Ванєчка помер. Ці секунди здавались мені вічністю.
Ми вийшли з підвалу. Женю вже поклали на двері. Він лежав на животі. Крові не було. Я чомусь подумала, що щось з ногами. Сусіди побігли на вулицю, знайшли машину ЗСУ. Військові несли чоловіка до автівки. Я сказала: «Женю, я тебе люблю, все обов’язково буде добре».
Я не розуміла, що робити і куди нас везуть. Обстріл продовжувався. Всі будинки навколо розбиті, дерева повалені, дорогу завалено. Я сіла в машину, Женю поклали назад. Хлопці по рації передали, що потрібна ще одна автівка, аби відвезти маму та дітей і щоб ми не загубилися. Ми їхали до обласної лікарні і по рації передавали ПІБ, дату народження. А я була в такому стані, що замість сказати дату народження 30.10, я сказала 30.11. Женя це почув і поправив мене. Мені стало спокійніше, бо він почав жартувати.
З машини я вибігла першою. Потрібно було знайти лікаря, щоб оглянув Ваню. Син не ворушив ніжками. Я подумала, чи не перебита у нього спина. Коли забігла до лікарні, то побачила, що з обох боків проходу лежали люди. Лежала дівчина в ковдрі, без половини обличчя, все було в крові.
Я забігла в кабінет, сказала, що потрібно оглянути мого сина. Молодий хлопець, медбрат, подивився ніжки Вані і сказав, що все гаразд, але ми не можемо зараз обробити рани, тому що багато важких поранених. Я взяла у них шматочок вати, вийшла у коридор. Там побачила каталку з чоловіком, поряд стояв лікар. Я підійшла до нього: «Женю, як ти? Що в тебе болить?».
Лікар мацав його ноги. Женя сказав, що ними ворушити може, а ось рукою — ні. Забігла мама Жені із нашими доньками. В лікарні було пекло. Постійно привозили нових поранених. Лікар сказав, що забирає чоловіка на операцію. Я була впевнена: його прооперують і все буде добре.
У цей момент мама Жені почала з’їжджати по стінці. У неї теж була розбита голова та рука. Я почала шукати когось, хто може їй допомогти. Але мені сказали, що немає людей. Пройшло, напевно, хвилин 10, і вона почала знепритомнювати. Я забігла до кабінету та почала просити про допомогу. Медсестра сказала, що зараз їй зашиють рани.
Ми з дітьми сиділи в коридорі на підлозі. До нас підійшов чоловік у формі МНС. Сказав, що тут відбуваються страшні речі, і що нам треба піднятися на 2-й поверх. Там люди лежали на матрацах. Стояли дерев’яні сидіння. Ми сіли. Потім прийшла свекруха. Ми вирішили ночувати в лікарні. Я сказала, що піду в операційну, але заплакав Ваня, тому пішла пані Світлана. Вона досить швидко повернулася. Сказала, що все добре і операція пройшла успішно.
Ніч з 10 на 11 березня здалася мені вічністю. Саме в цю ніч лікарню почали дуже сильно обстрілювати. Я відчувала, як ламається в стіні арматура. Я накривала дітей, чим могла. Російські війська повністю розбомбили операційний блок. У коридорі все повилітало.
Я чекала ранку, щоб дізнатися, що з Женею. Але водночас мені було лячно. Я навіть думала: «Нічого страшного. Женя буде на колясці. Потім підніметься. Все буде добре». Свекруха пішла запитати, як нам побачити Женю. Її не було близько години. Мабуть, вона до нього дійшла… Але незабаром я її побачила. Вона йшла темним коридором і у її ході було щось дивне. Я запитала, як там Женя. «Все добре, віддай Ванєчку і давай вийдемо», — сказала вона. Ми вийшли на сходовий проліт, і вона сказала: «Нашого Жені більше немає».
Жахливий дзвін у вухах. Моє тіло стало ватним. Два дні взагалі не пам’ятаю. Мама розповідала, що я чекала на Женю, кликала його. Говорила, що він зараз прийде і ми поїдемо до ПК «Металургів», повеземо дівчаток на танці. Мене намагалися привести до тями, обливали холодною водою, але я цього не пам’ятаю.
Читайте також: Як біля зруйнованого росіянами маріупольського театру з’явився історичний напис “ДЕТИ”: історія комендантки театру та її чоловіка
У пошуках тіла
13 березня я прийшла до тями. Спустилася вниз, щоб знайти когось, хто знає, де мій чоловік. Але внизу все було зруйновано і завалено. Я знайшла якогось лікаря і запитала, як знайти Женю. Він сказав, що морг знаходиться на території лікарні, але туди треба йти. А йти ніхто не буде, бо стріляють. Але я дуже просила показати, де це. Йому стало мене шкода.
Коли вийшли надвір, я згадала це місце. Ми приїжджали сюди з донькою та Женею до ЛОР-лікаря. Ми пройшли два кроки, і перед нами впав снаряд. Ми лягли на землю. Лікар сказав: «Вибачте, але я далі не піду». Я ще пройшла, напевно, метрів 15-20, а далі не змогла, бо все навколо почало вибухати. Подумала, що буде з дітьми, якщо я загину?
Я годувала Ваню грудьми, бо у лікарні не було харчування для дітей. Українські військові бачили, як я годую, давали воду. Я пам’ятаю, військовий розповідав, що у нього двоє дітей і дружина загинули на Лівому березі Маріуполя. Він дав мені воду та шматок домашнього сиру.
Було ще дві спроби піти в морг. Коли йшла востаннє, зустріла жінку з лікарні. Вона запитала, куди я йду. Відповіла: «Йду шукати чоловіка». Вона сказала: «Кого ти там знайдеш? Там людей один на одного складають, там немає світла». І тоді я злякалася, що побачу свого чоловіка серед трупів. І не пішла. А потім вийти вже було неможливо.
Читайте також: До річниці авіаудару по маріупольському пологовому: історія Вікторії Шишкіної, чию дитину дістали мертвою
«Какой ужас! Тут же дети»
15-16 березня. Лікарню дуже сильно бомбили. Не було світла. Я пам’ятаю, відчиняються двері, заходить російський солдат і питає: «Среди вас есть украинские военные?». Спочатку вивели всіх чоловіків. Ми подумали, що їх ведуть на розстріл. Але дехто почав повертатися.
Потім окупанти зайшли знову: «Всем на выход!». Вони спрямували на нас автомати. Я йшла з дітьми, у мене котилися сльози. «Остановитесь!, — пролунала команда. Ми зупинилися. Вони перевіряли документи. Я почула, як хтось сказав: «Какой ужас! Тут же дети».
Один із них підійшов і сказав: «Не плачте» і відвів нас у підвал. Там був маленький темний кабінет. Зайшли туди. Стояли дуже щільно, спина до спини. Було дуже холодно, дуже страшно. Ми думали, нас завели, щоб розстріляти.
Так ми стояли 2-3 години. Коли вже втратили надію, що нас випустять, відкрилися двері: «Выходите». Ми йшли, як полонені. Вони підходили, пхали моїм дітям печиво та цукерки. З моменту, коли зайшли руські, стало тихіше. Літаки перестали бомбардувати.
Ванєчка захворів. Від температури почалися судоми.
Води не було. Потім привезли польову кухню. Там були черги і туди інколи прилітало. Я завжди зупиняла маму, просила нікуди не йти. На що вона мені казала: «Нам треба якось вижити, годувати дітей».
Ми розуміли, що треба виїжджати. Але хто вивезе нашу велику родину? Нам не було на кого розраховувати. І ми чекали.
21 березня. Зовсім випадково, коли мама Жені пішла надвір, вона побачила автобус. Волонтери сказали, що шукають жінок і дітей. У нас було 20 хвилин. Ми зібралися та вийшли. Ватажок у лікарні, кавказець Льоша, був не дуже радий, що хтось виїжджає.
Дорога була важкою. Спочатку до Бердянська, потім до Запоріжжя. За нами розстрілювали машини, але ми доїхали. Про бабусю та свекра нічого не знали. Коли почали їздити волонтери, довідалися, що свекр загинув. Його у дворі поховали сусіди. А бабусю Жені ми в квітні вивезли до Німеччини.
Більше 3 років Ольга Березка з родиною в Німеччині. Олександрі вже 10 років, Єлизаветі — 9, Вані — 4. Також із нею мама Жені, бабуся та його сестра. Діти вчаться в школі і вже вільно володіють німецькою. Ольга теж вчить мову. Але зізнається, не було жодного дня, коли б вона не хотіла додому.
Де похований Євген Березка, дізнатися не вдалося. Жодних слідів, свідків чи документів. Єдине, що отримала родина, це довідку про смерть, видану “ДНР”.
А шоколадка с кокосом, яку Женя приніс Ользі перед загибелю, так і залишилася під руїнами будинку разом із щасливим життям Ольги та її родини.
