З 13 родичів загинуло шестеро: історія маріупольчанки, яка втратила сина і ледве вижила після опіків

За 2 роки до повномасштабного вторгнення у подружжя Тетяни та Дениса Раізових з Маріуполя народився син. У перекладі з латинської його ім’я означає «Сонце». Тобто доля Кирила Раізова мала бути сонячною та щасливою.

Але 13 березня 2022 року все склалася геть по-іншому. Внаслідок авіаудару по будинку його бабусі та дідуся з 13 членів родини загинуло шестеро. Дворічний хлопчик із мамою Тетяною добігти до підвалу так і не встиг.

У 2023 році наша журналістка Наталя Дубчак вперше запропонувала Тетяні Раізової розповісти свою історію. Проте знайти сили і згадати все жінка змогла тільки за три роки.  Далі її пряма мова.‌‌

13 родичів в одному домі

22 лютого 2022 року разом із дворічним сином Кірюшою та чоловіком Денисом ми жили в Приморському районі, на проспекті Нахімова, 156. Зранку, як і всі, почули вибухи. Подруга написала, що почалося повномасштабне вторгнення. Задовго до цього чоловік пропонував мені: «Давай поїдемо кудись на захід України». Тому що ми всі читали новини і розуміли, що може початися, але, звісно, не розуміли, якого масштабу це може бути.

Я говорила: «Та ні, як ми поїдемо? Тут вся наша родина: мої батьки, твої батьки, робота. Як ми це все кинемо? Ні, нічого не буде, тому що в 2014 році ми всі пам'ятаємо, як це було, швидко відбили, і все відносно добре”. Отже, ми залишилися вдома.

24 лютого зібрали необхідні речі, аптечку та поїхали до моїх батьків. Переймалися, що живемо близько до порта, і що біля нашого дому може початися щось страшне. Батьки жили у Центральному районі за адресою провулок Шевченка, 29А у великому будинку.

Ми з чоловіком заправили машини свою і батьків. Черги за паливом вже були, але без паніки.  Розрахувалися готівкою. Їжу взяли з собою. У батьків також були запаси: борошно, цукор. Тобто з цим проблем не було. Під вечір вибухи посилилися.

Наступного дня до нас приїхали родичі: старша сестра моєї мами з чоловіком. У січні 2015 року вони потрапили під обстріл в МРК «Східний». (Прим. 24 січня 2015 року російські війська розстріляли мікрорайон з «Градів». Загинула 31 людина, понад 100 отримали поранення). Тоді будинок тітки теж постраждав. Тому вони вирішили приїхати ближче до центра.

Потім приїхав мій молодший брат зі своєю дівчиною Веронікою. Вони жили на 23-му мікрорайоні і в них вже було доволі гучно. Ще до нас доєдналися  батько чоловіка Валерій Раізов із дружиною. Вони приїхали з Приморського району. В їхній будинок прилетіла ракета і почалась пожежа, але вони встигли вибігти. Також з нами була моя бабуся і дядя чоловіка. Всього 13 людей.

На початку березня зник зв'язок, не було світла, опалення, газу. Вода була, тому що у батьків приватний сектор і в них було два водопровіда. Один через деякий час вже не працював. А з іншого текла вода. Їжу готували на багатті.

У будинку батьків була піч. Після ремонту піч зняли, але груба залишилася. І бабуся з татом виклали піч з цегли. У нас були дрова і вугілля. Ми топили цю пічку, і було більш-менш тепло.

Коли ставало дуже гучно, ховалися в підвалі. Він був старий і ненадійний. І я завжди боялася, що нас там завалить. Але там було тихіше. Син не так лякався.

Десь 9  березня будинок сусідів обстріляли. Нам розтрощило одну кімнату, посипалося скло. Ми дуже злякалися. Почали думати про від’їзд. Але батьки сказали: «Ми нікуди не поїдемо, це — наш дім». Мовляв, нас ніхто тут не бомбитиме, все буде добре. Але ближче до 10 березня ситуація взагалі стала жахливою. Ми розуміли: або нам пощастить, або ні. Я дуже боялася за малого, і ми тоді з підвалу зовсім не вилазили. Про від’їзд ми думали постійно. Сиділи, обговорювали, якщо буде вдалий момент, треба виїжджати. Багато хто з сусідів намагався виїхати, але через деякий час вони поверталися. Казали, що там або колону розстріляли, або їх не випустили. І ми не наважувалися.

Читайте також

Тіла чоловіка так і не бачила: маріупольчанка про те, як росіяни штурмували місто

Удар, який все змінив

Ранок 13 березня. Тиша. Ми вийшли з підвалу, аби поїсти. У нас були пиріжки, риба. Зварили на багатті суп, поїли і сиділи в будинку. Було тепло і тихо.

Десь у 11 чи 12 годині ми вкотре почули літак. Останні два тижні їх було так багато... Коли скидали авіабомби, ми просто завмирали —  хоча б не по нам. Цього разу вибух був зовсім поруч. Влучило в дев'ятиповерхівку і вона зайнялася. Тоді мій тато закричав: «Бери малого, біжи в підвал».  Підвал знаходився в тій частині дому, де була літня кухня і ванна. І він вцілів, тільки дах знесло над ним і ляду. В самому підвалі навіть банки із закаткою не потріскалися. А я завжди боялася, якщо будемо там переховуватися, то нас завалить. А по факту, батько завжди говорив, що підвал витримає і що все буде добре.

Однак я зробила три-чотири кроки і почула дзвін і вибух. Другу бомбу літак скинув саме на наш будинок.

Сильний удар і невагомість. Нас підірвало разом із будинком, який розсипався на маленькі частинки. Були ще два вибухи. Мене підкинуло раз, потім другий. Потім відчула сильний тиск. Зрозуміла, що —  під завалами, і що відбулося те, чого ми боялися найбільше.

Мій чоловік Денис та його дядька Григорій хвилин за 5 до вибуху пішли до свекрухи. Вона жила неподалік. Тож вони не постраждали.

Моя бабуся опинилася в ванній кімнаті. Весь дім рухнув, а ванна кімната вціліла. Всі інші були під завалами або від ударної хвилі їхні тіла розірвало та відкинуло.

Звісно, рятувальників не було. Прибігли сусіди. Зі слів чоловіка, аби дістати людей, пилили дошки. На нас лежали і дошки, і цегла.

Якась жінка кричала: «Де дитина?». А я не розуміла, де мій син. Чи опинився він піді мною, чи його якось відкинуло.

Першим знайшли мого молодшого брата. В’ячеслав був закиданий уламками стін та перекриттів, але живий. Його вдарило по голові і щось було з пальцем.

Потім знайшли Світлану, дружину батька мого чоловіка. Вона вижила.

Поблизу себе я почула сильний крик. Кликала на допомогу моя тітка Ірина. Вона дуже постраждала. В неї були сильні опіки. Але, попри страшні поранення, її врятували.

Далі з-під завалів, вже мертвими, дістали моїх батьків. Мама Наталія Сусугурова зовні була неушкоджена. Їй було всього 47 років. У батька В’ячеслава Сусугурова була розчавлена грудна клітина. Йому було 57 років.

Десь за день до авіаудару батько сказав: «Я помру, а ти будеш жива. У мене є гроші, які треба віддати другу. І ти це зробиш». Коли ми вибрались із Маріуполя, я знайшла цього друга і зробила так, як просив тато.

Мама постійно плакала, і я досі відчуваю якусь провину перед батьками. Я тоді трохи накричала на неї, хоча намагалась підбадьорити: «Мамо, що ти плачеш? Треба бути сильною, все буде добре, з нами все буде добре». А вона тільки плакала.

Потім дістали мене. Я відчувала, як плавиться шкіра. В опіках було 70% тіла, також були численні переломи. Згодом з моєї спини діставали цвяхи. Я кричала. В мене був такий нестерпний біль! Я просто не хотіла жити. Хотіла, щоб мене вже добили, вбили, тому що це було жахливо.

Наступним знайшли сина. Як розповідав чоловік, у Кірюші була просто якась дірочка в голові. Така маленька, як уламок якийсь. Нашому хлопчику назавжди 2 рочки і 4 місяці.

В одній кімнаті зі мною була Вероніка, дівчина брата. У неї також були страшні опіки. Шкіра з обличчя стікала, як пластилін. Наступного дня вона помре в лікарні. Вероніці був 21 рік.

В Олександра, чоловіка моєї тітки, не було руки іі він мав поранення в голову. Його розірвало та відкинуло. Йому назавжди 47 років.

Батька чоловіка Валерія Раізова під час удару також відкинуло на руїни. У нього не було півголови та руки. Свекру назавжди 55 років.

Мене поклали на двері і завантажили в машину. Вероніку посадили до салону. Я їхала на цих дверях і каталася по своїх  крові та м'ясу.

Спочатку нас привезли на Новоселівку, до лікарні швидкої допомоги. Вони відкрили двері, побачили мене і сказали, що допомогти нічим не можуть. Начебто із таким пораненнями я не виживу.

Тоді сусід повіз нас до центру міста, в лікарню №3, відділення дитячої травматології. (Прим. 9 березня саме це лікарняне містечко потрапило під авіаудар, але дитяча травматологія вціліла).

Читайте також

“Кохання мого життя залишилося на вулиці Торговій”: історія маріупольчанки, яка не може знайти могилу чоловіка

Пекло маріупольської лікарні

На дверях мене занесли в коридор, поклали на підлогу. Поранених було багато, тому місць у палатах не вистачало. Сказали, аби ми чекали, поки хтось помре і ліжка звільняться.

Я лежала на підлозі. На пальцях були каблучки. І хтось намагався їх зняти. Але в них нічого не вийшло.

І ось там, на підлозі, я відчула, що Кирила вже немає. Якби він був живий, я, напевно, ще б під завалами почула його плач. Але я запитувала лікарів, які до мене іноді підходили, чи не знають вони, де моя дитина? Але вони нічого не знали.

Того ж дня хтось помер, і нас із Веронікою перенесли до палати. Ми були брудні, в щебні і самані. Все це змішано з кров'ю. Нас так і поклали на ліжка. Я розумію. Що тут можна було зробити, якщо води не було?

Єдине, нас обернули у фольгу, аби нам не було так холодно, і накрили якимось ковдрами. Вероніку я взагалі не чула. Тільки іноді питала, як вона. Я бачила її поплавлене обличчя. Думаю, в неї були ще й внутрішні опіки, тому що вона тільки позіхала.

Я була в лікарні три дні. Їсти не могла. Могла тільки пити, і мені давали багато води. До туалету ходити не могла, тому поставили катетер.

Вікон у палаті не було. Холод — страшний. І страшні обстріли. Літаки продовжували скидати бомби. Я розуміла: якщо нас обстріляють ще раз, я точно помру.

Вероніка померла наступного дня, 14 березня. Їй був 21 рік. Вона не могла пити, кашляла кров'ю. Її не стало, коли брат пішов шукати якусь їжу. Тіло винесли і поклали біля лікарні. Потім його кудись відвезли. Куди, не знаємо.

Всіх, хто загинув у будинку, ми поховали 13 березня. Чоловік із вижившими рідними завертав їх в пледи і складав в траншею на Новоселівці. Місце запам’ятали, аби потім повернутися і перепоховати.

Після того, як всіх поховали, Денис прийшов до лікарні. За три дні мені двічі ставили крапельницю з фізраствором. Я могла лежати тільки на животі. І коли підходили медсестри, вони просто нагиналися і слухали, померла я чи ні. І щоразу я казала, що жива. А коли починалися обстріли, всі, хто міг, йшов до підвалу, і там ховалися. Я просила медсестер спускати і мене. Одна з них сказала, що там ховаються військові,  і мені там немає місця. А друга сказала, що я і так у підвалі. Вона думала, що я взагалі без розуму.

Вікна вже були без скла, чимось забиті. Коли чоловік запитав, чи зможу я ходити, лікарі сказали, краще б він запитав, чи буду я жити.

На третій день приїхала свекров. Сказала, на Черьомушках, а там у нас були родичі, більш-менш тихо. Мене поклали на ноші і так ми поїхали до них. Рідні зібралися виїжджати до Запоріжжя. Запропонували і нам. Але ми розуміли, що я не доїду і залишилися.

Сусіди почали зносити нам якісь ліки, бінти, фурацилін. Рани треба було промивати, адже вони почали гнити. У лікарні рани не обробляли, казали, що нема води і  ліків. Біль був страшний. Зараз це якось забувається, а тоді думала, що помру. Крім опіків, в мене були ділянки тіла, де просто не було шматків м'яса. На ногах, на спині, на грудях. На обличчі теж були опіки, але не дуже сильні.

Поки ми були в тому будинку, чоловік із братом десь брали воду, топили сніг і поступово обробляли рани. Було дуже боляче, настерпно, тому що і каміння звідти діставали, і якісь осколки.

По сусідству жив стоматолог. У нього були шприці і знеболюючі. Він приходив і зрізав мертву шкіру манікюрними ножицями. Говорив, що це треба терміново видаляти, адже почалося загноєння. Мене відмивали днів п'ять. Потім щодня робили перев'язки. Жахливо це було, боляче.

Зі мною були брат, чоловік, його бабуся, моя бабуся та свекров зі своїм чоловіком.

Моя бабуся побула з нами один день і пішла шукати свою доньку, мою тітку Іру. Після авіаудару її  відвезли до лікарні на Новоселівці. Ми питали, куди вона піде в мороз, під обстрілами, не знаючи дороги. Бабуся приїжджала до нас на зиму з села Гранітне, тобто Маріуполь вона не знала. А вона плакала, казала, це ж її дитина, і вона в тій лікарні сама.

Бабуся пішла в осінній курточці, в капцях, із маленькою пляшечкою води. Вздовж моря дійшла до гостиниці «Турист”, там побачила автобус, доїхала до Мелекіно. Звідти 4 дні йшла до свого будинку в селі Гранітне, Тельмановського району. Це ближче до Донецька. Іноді вона ховалася в якихось покинутих домах. Звісно, бабуся вже розуміла, що ніяку лікарню не знайде.

А тітка Ірина вижила. Поранених з тієї лікарні денеерівці вивезли до Донецьку, в обласну клінічну лікарню. Там було багато маріупольців.

Читайте також

Ми не потрібні в Маріуполі: як живуть в окупації ті, хто ледь вижив у 2022-му

Лікування у Донецьку

26 березня прибіг сусід і сказав, що треба сідати в машини та їхати, адже російські війська підходять все ближче. Мене знову поклали на ноші і ми поїхали до Бердянська. Хотіли їхати в сторону Запоріжжя, аби потрапити в Україну, але в тому напрямку стояла велика колона. Люди розводили багаття. Треба було чекати. У нас часу не було. Отже поїхали в лікарню окупованого Бердянську.

Мене поклали в реанімацію на спеціальне ліжко для пацієнтів з опіками. Робили перев'язки, переливали кров, плазму, давали якісь знеболюючі. Ми були там три дні. Нам сказали, що зробили все можливе, і треба їхати до спеціалізованої лікарні. На Запорізькому напрямку тривали бої. Тому поїхали до Донецьку, в опікове відділення обласної лікарні.

Там мене також поклали в реанімацію, але прийняли не дуже привітно: «Що ви тут приїхали?». Розпитували, як це сталося і що взагалі трапилося. В допомозі не відмовляли, але атмосфера була дещо напружена.

У реанімації я лежала з трьома денеерівцями. Один сліпий був, другий без ноги, третій теж без кінцівки. Ми приїхали під вечір. Нам сказали чекати до ранку, коли прийдуть лікарі.

Зранку моя лікарка призначила аналізи, виписала ліки і сказала, аби ми готувалися до тривалого лікування, адже операцій з пересадки шкіри буде дуже багато. Я їй дуже вдячна. Вона мене врятувала.

У Донецьку мені зробили  6 операцій. За місяць мене перевели у звичайну палату. Я була лежача. Тому домовилися, аби чоловік був зі мною.

У палаті всі жінки були з Маріуполя. Молода дівчина Христина. Їй ногу відірвало. Потім ще якась бабуся і моя тітка Ірина. Денис доглядав за мною і допомагав всім іншим.

Окрім опіків та переломів у мене була контузія. Але про вуха я забула, і вони почали гнити. Потрібна була операція. В Донецьку сказали, можуть направити тільки до Москви. Я не хотіла туди, але у нас не було грошей, а там обіцяли безоплатно.. Отже десь місяць були в Москві. Операцію допомогли зробити волонтери. Лікарі говорили, аби я нікуди не їхала, начебто не можна. Але я вже не могла там перебувати. Летіти я не могла, але волонтери допомогли прокласти шлях  до Норвегії по суші. Якщо б одразу приїхали до Норвегії, мене б тут теж безкоштовно прооперували. Але хто про це знав?

Читайте також

Як у Маріуполі визнають житло ”безхазяйним” і що це означає для мешканців

Похорон рідних: сморід був нестерпний

У травні брат із чоловіком повернулися до Маріуполя. Там тільки почали працювати якісь служби, люди стали повертатися, шукати тіла, звозити їх на «Метро», щоб отримати свідоцтво про смерть. Там всі тіла фотографували, аби потім рідні могли знайти своїх загиблих. Слава, мій брат, шукав Вероніку,  тіло якої винесли з лікарні і разом із іншими кудись вивезли. Коли Вероніка ще була на дворі, мій брат сидів на землі біля неї і плакав. Якось він відлучився, а коли повернувся, її вже не було. Він передивився на «Метро» багато фотографій. Але Вероніку так і не знайшов.

Брат із чоловіком домовилися зі співробітником якоїсь ритуальної служби, що той за гроші розкопає тимчасове поховання на цвинтарі на Новоселівці. Наприкінці травня була спека, тіла порозкладалися. Зверху наших ще були загиблі. Тож спочатку треба було дістати їх.

Але коли цей працівник служби побачив той жах, сказав: «Я не буду нічого робити. Самі тут розбирайтеся».

Тіла діставали цілий день. Славіку та Денису допомогав двоюрідний брат Олександр. Його батько —  мій дядько —,тоді теж загинув. Коли всіх знайшли, довго не могли зрозуміти, де мій батько, де чоловіка, а де двоюрідного брата. Від тіл відвалювалися руки, ноги. То вже була якась жижа. А ще їх їли хробаки та їжаки.

Тіла, точнше, те, що від них залишилося, в чорних пакетах відвезли на «Метро». (Прим. Тоді там був імпровізований морг). Чоловіка змусили пакети розкрити, аби сфотографувати та виписати довідки про смерть.

Потім домовини повезли до села Гранітне Тельмановського району, звідки рідні були родом. Це зайняло десь 3 дні. Ми прошли 7 кіл пекла. Але зробили все, як треба. Загиблі були хрещені, батюшка всіх відспівав. Прийшло багато людей. Гроби були закриті. Сморід був нестерпний. ‌‌‌‌

У Норвегії ми зустріли гарних людей. Швидко знайшли житло. Я продовжила лікування. І в грудні 2022-го, на Різдво, дізналася, що вагітна. Кіра народилася в серпні 2023 року.

Читайте також

Музей у підвалі: історія маріупольця, який рятує пам’ять про місто

Народження Кіри

Було дуже страшно. Я переймалася, що через втрату сина буду панічною мамою. Але я багато займалася  і досі займаюся з психологами. Вони мені допомогли. Говорили, якщо я готова, то не треба чекати.

Кіра активна, повна протилежність Кирилу. Він був такий спокійний і слухняний, такий мамин. Коли ми йшли в магазин, я могла там купити все, що було потрібно. І він ніколи не робив ніякої шкоди, в пісочниці нікого не ображав.  А Кіра — це віхор. Вона ніколи не сидить на місці, дуже активна і завжди позначає свої межі, що всі іграшки —  її.

Ми розповідаємо ій про Крюшу. Але вона ще маленька і не розуміє.  У нас є фото з сином, ми забрали деякі його іграшки. Також вдалося вивезти деякі речі сина:пінетки, царапки і пустишку.

Читайте також

Сітки для дронів, сухий закон та прогулянки з “Чуйкою”: репортаж про життя у Краматорську

Скрізь чужі

В Україні свого майбутнього не бачимо. В Норвегії ми теж чужі, але, якщо повернемося в Україну, то і там будемо чужі. Так, мова наша, люди більш нам зрозуміліші, але усюди, куди б ми не поїхали, ми — чужі. Чи то в Європі, чи то в Україні.

Зараз ми бачимо своє майбутнє тільки там, де буде краще нашій дитині. В Норвегії у нас нестабільна ситуація, але ми працюємо і робимо все, щоб залишитись. Тому що Кірі тут комфортно, і в неї тут є якесь майбутнє. Вона вже добре розмовляє не тільки українською, але й норвезькою.

Ми інтегруємось. Мову не дуже довго вчили. Чоловік швидко знайшов роботу. Я після декрету працюю в сфері краси. До речі, декретна відпустка тут всього 1 рік для жінки та 4 місяці для чоловіка. Мала пішла в садочок у 10 місяців. Ми дуже переживали, але тут це нормально.

Іноді їздимо кудись у відпустку та шукаємо куточок, який нагадує дім. Також багато подорожуємо Норвегією. Дуже не вистачає моря і досі хочеться додому. Розуміємо, що в Маріуполі вже все не те, але хоч на хвилинку туди приїхати, на кладовище...

Читайте також

Обстріл Києва знищив магазин зірки соцмереж Катерини: переселенка з Маріуполя вдруге втрачає бізнес через РФ