Сітки для дронів, сухий закон та прогулянки з “Чуйкою”: репортаж про життя у Краматорську

У травні 2026 я у десятий раз побувала у Краматорську, і це вже схоже на якісь стосунки. При тому, що до війни я в цьому місті ніколи не була, бо в мене там - ані рідних, ані друзів. Але з початку війни в Краматорськ почало їздити багато журналістів, і, оскільки я працювала фіксером, то їздила туди з деякими з них. Місто сподобалося мені одразу та безумовно.

Тут всі будівлі красиві

Я відразу помітила, що у Краматорську незвичайне небо, а повітря там ніби трохи стелеться (не знаю, з чим це пов’язано), і від цього зірки вночі трохи розпливаються та бринять. А, оскільки, завдяки тотальному затемненню, зірки там дуже близькі та яскраві, видовище це незабутнє. Ідеш додому ввечері, повітряна тривога, звуки далеких вибухів, але квітнуть дерева та світять зорі, тому звуковий супровід здається якимось фільмом про Другу світову війну в когось у телевізорі.

Потім, коли ми робили інтерв’ю з військовими, мене вразило, що багато хто з них казав: яке ж красиве місто Краматорськ! Ніколи не бували тут до війни. Здається, ми могли б тут жити, а може й переїдемо після перемоги.

Одного разу я домовлялася про зустріч із військовим біля БК Бикова.

— А де це?

— Ну, навпроти вокзалу, красива така, жовта будівля!

— Тут всі будівлі красиві.

Зараз у Краматорську світиться дуже мало вікон. Час ніби сповільнився та нагадує мені фільми 70-х років. Усе якось простіше, ніби в дитинстві.

Птахи у сітці для дронів

Кожного разу я питаю в місцевих:

— А що змінилося за ці місяці, що я в вас не була?

— Ось ти нам і скажи! – відповідають вони. – Бо ми ж тут увесь час, не помічаємо змін. Змінилося щось?

Я брешу, що все більш-менш як і було, але звісно що помічаю зміни. Зменшилася кількість людей на вулицях міста, нові зруйновані будівлі (особливо впадають в очі руїни історичних будинків у центрі), і багато нової сітки проти дронів. Військові називають такі ділянки під сітками «дорогою щастя». Вперше я побачила їх торік, в Орєхові Запорізької області.

Мене вразила велика кількість птахів, що заплуталися в сітці та загинули. «Яка жорстока смерть!» – подумала я. Але птахи, схоже, швидко вчаться, тому що останній раз я не побачила майже жодного птаха в сітці.

У місті скасували потяги, а потім і тролейбуси. Як же мені подобалось їздити ними містом! Коли я вперше сіла в краматорський тролейбус у лютому 2023-го, між оголошеннями зупинок лунав заохочувальний текст: «Відсидітися під жіночою спідницею не вийде! Записуйтесь добровольцями на фронт!».

Сухий закон і чай з секретом

В місті та по області сухий закон, і коли я запитала, як місцеві вирішують цю проблему, мене запевнили, що якщо накинути 50 гривень, то у певних точках можна купити алкоголь. Або електричкою до Барвінкова, а це вже Харківська область, а потім швидким із Дніпра – назад.

Якось у лютому або березні я гуляла Старим містом і замерзла. Зайшла до якоїсь азербайджанської кав’ярні щоб випити чаю.

— А можна мені чаю? — сказала я до якогось східного чоловіка за стійкою, та виразно на нього подивилася.

А виявляється, що це було умовним сигналом серед своїх: замовити чаю та виразно подивитися.

— Вам півлітра чи літр? — запитав мене чоловік, і я здивувалася.

— Ну, нехай півлітра! —сказала я, після чого він виніс мені коньяк у пластиковій пляшці.

Я не стала відмовлятися, і потім провела гарно час, купуючи усюди каву та чай, та додаючи туди той коньяк.

Зараз той заклад вже не працює, тому я про це так вільно розповідаю.

Перукарки Надія та Любов

Попри все Краматорськ тримається. Ніхто зі знайомих не вдає із себе жертву. Усі намагаються щось робити: евакуація, соціальний транспорт, електромережі, рятування тварин, журналістика. Працюють кав’ярні та ресторани, спеціалісти зі Славкурорта зі Слов'янська , як і раніше, пропонують лікувальний масаж. Працюють перукарні. До однієї з них я завітала та вийшла з гарною стрижкою від майстра Надії. А поруч працювала майстер Любов.

Молодь, як і раніше, збирається, щоб прогулятися, пограти в футбол або поспілкуватися – щоправда, все частіше вони беруть із собою засоби для відстежування дронів: Чуйку або Фокс.

До останнього працював заклад для молоді «Без меж», в якому я навіть минулого літа відвідала урок з акторської майстерності, а в грудні – зимовий бал, під час якого майстер з бальних танців Юрій навчав нас вальсу та фокстроту. Він і зараз викладає раз на тиждень для всіх охочих: по суботах танці у просторі «Тато хаб».

Життя триває.

“Я хочу буди вдома”

Я можу зрозуміти, чому багато хто не виїздить із міста. Хоча міг би. Бо любов до рідного дому часто є сильнішою за зовнішні обставини.

Я познайомилася з молодою жінкою Олександрою К. у неї вдома, коли ми з хлопцями прийшли до неї щоб поставити поліетилен замість вибитих вибухом вікон.

— А чому ти не виїжджаєш? – запитала я її.

— Я пробувала. Виїхала в місто Р. Але місто мені не дуже сподобалося, дуже сире повітря, всі речі в шафі ніби напівсирі. І на клумбах у них замість квітів росте кропива, що за дивність. А на вокзалі немає навіть електронного табла, де писали б відправлення поїздів, невже так важко зробити? Ні, в усьому світі для мене немає ліпшого місця, ніж моє ліжечко в Краматорську. Я тут усе знаю, кожну вулицю. І кожна вулиця знає мене. Бо нове місце для мене це — шок. Я хочу бути вдома. Розмовляти своєю рідною мовою з людьми, яких я давно знаю, — пояснила Олександра.

— А чому ти не виїздиш? – запитала я в друга Олександри, Антона С. Він працює журналістом онлайн, добу через добу сидить за комп’ютером та виставляє новини.

— Ще недостатньо небезпечно, — пояснює він. — Поки що тримаємося. Ось, від вибуху в мене балкон перекосило, але я отримав 56 тисяч гривень через ЄВідновлення. Але поки що я не спішу їх витрачати: пропозиція дійсна до кінця року, а до того моменту ще щось може трапитися. Ну і дуже люблю Краматорськ. Мене мама хотіла в Туреччині з собою залишити, але я там погуляв, а потім все одно повернувся до Краматорську.

Виїздити Антон планує тільки у випадку окупації, або, коли зовсім стане нестерпно:

— Я вивезу взагалі все, і книги, і кімнатні квіти. Не залишу кацапам ані книжки, ні квітки.