Ми не потрібні в Маріуполі: як живуть в окупації ті, хто ледь вижив у 2022-му

На умовах анонімності свою історію “Реальній газеті” розповіла 47-річна Олена. Її ім’я змінено. З Маріуполя жінка не виїжджала. Одна з причин - вцілілий будинок та тварини, яких вона не може залишити. Проте сьогодні Олена в ньому не живе.

У 2022 році маріупольчанка пережила облогу міста, спробу евакуації та повернення до Маріуполя. У 2023 році втратила свого чоловіка. Його збила автівка, коли ввечері на велосипеді він повертався з роботи додому.

У 2026 році Олена написала нашій журналістці Наталії Дубчак, що хотіла б розповісти свою історію. Про те, як вона пережила пекло і чому вирішила з того пекла не виїжджати. Далі її пряма мова.

Повномасштабне вторгнення: смерть стояла за спиною

До повномасштабного вторгнення я працювала в зоомагазині. Жила в Кальміуському районі.

24 лютого 2022. Прокинулася від гучних вибухів. Зателефонувала чоловікові. Він був у нічну зміну на заводі. Не відповів. Коли вибухи трохи стихли, лягла спати. О 4:30 знову стало гучно. За годину зателефонував чоловік. Сказав, що почалася повномасштабна війна.‌‌

Я зібралася, поїхала на роботу до зоомагазину. Того дня людей було дуже багато, бо всі магазини на проспекті Металургів були закриті. Я приїхала о 9:30. Черга була велика. Аж до дороги. Люди брали все: корм мішками, розібрали всі переноски.

Запам'ятався один випадок.

Мені змогла додзвонитися моя постійна клієнтка. У неї було п'ять котів - чотири сфінкси та один перс. І вона попросила залишити їй найбільшу переноску. А тут черга як раз підійшла до однієї дівчинки, яка хотіла купити саме цю переноску. Але я сказала, що товар відкладено. Вона почала кричати, що я безсовісна, плакала. Люди збиралися виїжджати, вивозити своїх тварин, я розумію це. ‌‌

Мені зранку дзвонило багато друзів із Києва, із заходу України. Говорили, що бомблять всю Україну. Куди виїжджати? Ніхто не знав, як буде. Зрозуміло, що Маріуполь першим потрапить під удар.

Згадую, 24 лютого вранці чоловік повертався з роботи через якийсь занедбаний двір. Побачив трьох незнайомців у цивільному. Вони питали, яка це вулиця. Чоловік злякався, що його там взагалі розстріляють. Прийшов, сказав, що в місті ДРГ. Було ясно, що це чужі, скоріш за все  військові, які в Маріуполі не орієнтуються.

25 лютого. Я знову поїхала на роботу. Додому повернулася о 16-й. Світло вже вимкнули і більше не було. Я пішла до продуктового магазину і чомусь купила тільки пів палки сухої ковбаси. Думала, це скоро закінчиться. Тобто у велику війну я не вірила і не панікувала. Коли 24 січня 2015-го накрило градами МКР «Східний», була паніка. (прим. тоді загинуло 30 людей, понад 100 отримали поранення). Тобто у 2022-му ми думали, що довго це не триватиме.

26 лютого. Вже погано ходив транспорт. Щоб сісти на автобус, прийшлося з Волонтерівки йти аж до пологового будинку №1. ‌‌

Автобус був переповнений, було чутно, як довкола міста точаться бої. Я приїхала на роботу лише о 10:30. Звісно, під магазином вже були люди, адже треба було робити запаси, годувати тварин.

Об 11-й хтось із покупців сказав, що транспорт вже не ходить. Десь за годину за мною зайшов чоловік. Він зранку пішов на роботу годувати тварин, адже тоді сказали на завод вже не виходити. Йшов з Донецької траси.

Взагалі мер Бойченко постійно говорив: ці кілька днів треба пересидіти вдома і нікуди не виходити. Потім все налагодиться. Ось така була інформація. Я навіть не взяла своїм тваринам кормів. Чоловік каже: «Може, візьмемо корму?». Я говорю: «Ні, я ж у понеділок збираюся виходити на роботу». Але востаннє я була на роботі 26 лютого.

Ніч з 28 лютого на 1 березня. Страшно. Я вперше ночувала у підвалі. Вже стріляли по нашому приватному сектору, по дахах. Тож, полізла в підвал. Там поставила стільчик, на нього - маленьку подушечку. Стала на землю, на коліна, голову - на стілець. І так ночувала. Я була в шоці.

1 березня. Вранці про обстріли розповіла чоловікові. Він мені не повірив. Але коли повернувся з Пентагону, сказав, що так, справді, є влучення в садочок та магазин.

Ми познімали в підвалі банки з консервацією, аби від вибухової хвилі не поранило склом. Прямо на землю я покидала матраци, верхній одяг. Потім матраци від вогкості смердітимуть. Але тоді це було неважливо. Моя знайома взагалі укутувала ноги на підлозі в коштовну шубу. Тоді їй було байдуже. Вона думала, що не виживе. Нам всім так здавалося. Смерть стояла за спиною. Вона кружляла в небі над головою.

Наш будинок почали обстрілювати з 1 березня. Вже 2-го було попадання. Тоді я ще спробувала зробити оладок. Чоловік каже: «Давай смажити». Я говорю: «Не можу, тому що все літає. Я просто не можу».

Тільки я спустилася до підвалу — одразу приліт. Думала, пряме влучення в будинок, бо стіни здіймалися. Взагалі було жахливо. Я притулилася до якихось стелажів. Потім така тиша, будинок наче надувся, і вибух. До підвалу посипалися скло, шибки.

Чоловік був нагорі. Думала, його вбило. Але десь за пів години він спустився до мене, питає: «Ти жива?». — «Так, жива». Він був у літній кухні, там у нас піч і газовий балон. Можливо, якби він був у хаті, міг і загинути.‌‌

Будинок собою прикрив літню кухню. Усе було в диму. Чоловік сказав, що у нас немає вікон і частини даху. Але мені було все одно. Я настільки боялася!

Сказав, що в абрикосу між сусідами і нами потрапила, мабуть, міна. Вибуховою хвилею нам вирвало двері, з даху позривало шифер. І з цього дня з боку селища Сартана у нас були прильоти щодня і в кожну хату. У сусідньому будинку снаряд пробив дах і влетів просто під батарею. На щастя, загиблих на нашій вулиці не було.

Десь в середині березня прийшов якийсь хлопець. Сказав, що 23 мікрорайону немає. Немає Іллічівського та Центрального ринків, а біля магазину «Тисяча дрібниць», в центрі, валяються трупи. Це єдине, що ми почули.

Не знали ми й про авіаудари по театру 16 березня. Потім уже до сусідів приходила племінниця. І вона сказала, що театр розбомбили. Але я про це дізналася на початку квітня, коли нас вивезли в Безіменне. У нас не було жодної інформації.

У нас взагалі не було тихо. Нас вбивали весь березень. Гатили цілодобово. На нашій вулиці жили денеерівці. І вперше з 26 лютого я вийшла надвір 7 березня. Тоді раптом було затишшя, сонечко, всі люди повиходили. То був понеділок і у Туреччині були переговори. Ми сподівалися на припинення вогню.

Тоді сусід пішов на 17-й МКР, до батьків. Коли повернувся, сказав, що там працюють магазини, але їх охороняють військові. Ми були, звичайно, шоковані: у нас тут взагалі жах, а там ще працювали магазини.

22 березня. Над нами кружляли літаки. І на кожен постріл української гармати вони щось скидали. Ось на кожен постріл. Тоді горіла вся Волонтерівка. ‌‌

24 березня. Прибігла сусідка, почала кричати на городі, що денеерівці перевіряють документи. Я вилізла з підвалу. Але паспорт не знайшла, тому злякалася і плакала. Вони заспокоїли: «Не переживайте». Перевірили будинок, літню кухню, до підвалу просто зазирнули.

До нас один зайшов, його звали Сашко. Сказав, що з Донецька і що живе на автовокзалі. Це були діти. Вони зайшли перевірити будинок та подивитися, в якій хаті оселитися. А сусіди вказали пальцем на будинок прикордонника (він загинув на «Азовсталі»). Там потім був обшук. Ще моя сусідка сказала: «Які «добрі» сусіди».

І вони сказали, що обстріли закінчилися, українські війська відійшли і можна ремонтувати будинки. Але ввечері все почалося з новою силою. Літак бомбардував вулицю Мухіна, все було в диму. Цього ж дня убили Павла (прим. ім’я змінено).

Читайте також

“Кохання мого життя залишилося на вулиці Торговій”: історія маріупольчанки, яка не може знайти могилу чоловіка

Евакуація з Маріуполя і дорога назад

31 березня. Прийшли денеерівці, сказали, буде зачистка і треба терміново евакуюватися. ‌‌

Мій чоловік їхати не погодився, чоловік сусідки теж не поїхав. Порожня вулиця була, тобто всього залишилось десь чотири людини, зокрема, в одному будинку був лежачий хворий.

І 31 березня я бігла повз машину загиблого Павла. Його тіла там вже не було. Евакуація - з вулиці Жигулівської. Нас вивозили на якійсь маленькій машині, без вікон. Ми їхали повз руїни згорілої школи №30.

Приїхали до Сартани. Нас висадили. Довго стояли біля селищної ради. Потім приїхав автобус «Богдан». Ми думали, що нас уже відвезуть за місцем призначення, але нас привезли до підірваного мосту. Там сказали: «Ідіть пішки».  ‌‌

Ми пішли через блокпост. Чи то ДНР, чи то російський. Там смажили шашлики. А ми такі голодні були... У нас взагалі не було їжі. Якщо в інших районах були хоч якісь магазини, то у нас - жодних. Не було й гуманітарної допомоги. Не було води. Я варила моркву, картоплю в одній воді. Вода вже від бруду була просто як кисіль. Це взагалі жах був.

Прийшли на заправку у селищі Талаківка. Стояли на вулиці, чекали автобуси. Людей - багато. Всі - брудні та змучені. То були мешканці селищ Кальміуського району: Пентагон, Волонтерівка, Курчатова, Горький.

Людей було приблизно на п'ять автобусів. Але близько 21-ї приїхало тільки два автобуси. Ми бігли за ними, чіплялися. Я особисто бігла, просила, щоб нас забрали. Але ми залишилися.

Стояли на вулиці до 22-ї. Потім зрозуміли, що за нами ніхто не приїде, зайшли на цю заправку і почали розміщуватися. Було жахливо. Маріуполь бомблять. Все тремтить. Світла немає. Холодно.

До ранку якось дожили. Саме на цій заправці від якогось літнього чоловіка ми дізналися про авіаудар по будинку №19 на вулиці Металургійній. Він казав, що цей будинок стоїть, як привид. Увечері на нього страшно дивитися. (Прим. 23 березня 2022 року о 05:40 по цьому будинку стався авіаудар. Загинуло щонайменше 37 людей).‌‌

Вранці приїхав чоловік із Талаківської селищної ради. Сказав, що розміщуватимуть нас по порожніх будинках. Але потім за нами приїхав автобус. Ми набилися в нього. Хто вліз. Повезли в Безіменне. Їхали полем. Там стояли САУ(самохідні артилерійські установки). Вони гатили по Маріуполю. Було страшно.

У Безіменному я побачила свого сусіда, який зник кілька днів тому. Ми думали, що він загинув, а його, виявляється, ніби заарештували. Він поїхав фотографувати, а його зловили та вивезли.

Розселили нас у школі. Ми спали в якихось ганчірках у підсобці. Хтось спав у класах, хтось - у коридорах. Туалет був на вулиці. Стан - жахливий. Діти та дорослі хворіли. Температура, кашель, ротавірусна інфекція. Допомоги не було. Згадую, місцеві приносили їжу. Також безкоштовно годували в кафе. А ще приїжджала польова кухня. Ну, і давали воду.

У Безіменному ми були кілька днів. Там була купа російських журналістів. Підійшов один, молодий хлопець, і запитав, коли ми приїхали з Маріуполя. Це було 2-го квітня. Сказали, що вчора. Він каже: «Ви можете сказати на камеру, що вас бомбив «Азов»?».

Я б, напевно, побоялася, а моя сусідка - не розгубилася: «А бомбу на приватний сектор хто скинув? Теж «Азов»?». А він каже: «Отже, там стояла військова техніка». Тоді я вже підключилася: «У нас вулиця вузька, вона непроїзна. Туди військова техніка не змогла б ані заїхати, ані там розвернутися». Він опустив очі й усе. Тобто така інформація їм не потрібна. ‌‌

Ще ми запитували російських волонтерів про міста України, зокрема, про Харків. Вони сказали, що з Харковом така ж ситуація, як з Маріуполем, питання тільки часу.

Потім нас завантажили в автобус і повезли в Докучаєвськ. Ми сиділи брудні і дивилися на начебто «розбитий» Донецьк, який «8 років бомбили». Коли ми його проїжджали, люди питали: «Де ж тут розбиті будинки?».

У Докучаєвську поселили в школі. Інтернету не було. Годували двічі на день, але їжа була поганою. Поміняти гроші було важко, а щось купити можна було тільки за рублі.

За кілька днів нас перевезли до палацу культури на фільтрацію. Там нас не годували. Спали в залі на стільцях і на підлозі, в цих ганчірках із секонд-хенду. Туалету не було. Треба було ходити в парк за палацом. Але нам казали: «Ви дякуйте, що вас взагалі тут прийняли».

У Докучаєвську було найгірше за все. Було відчуття, що потрапила до якогось радянського міста після війни.

Кабінет. Я маю написати, куди виїжджаю. Діалог між мною та жінкою, яка оформлювала документи:

- У мене родичі в Центральній та Західній Україні. Як ви вважаєте, куди я повинна їхати?

- До Російської Федерації.

- Я туди не поїду.

- В Україну вас зараз ніхто не випустить. І до Маріуполя теж.

- Це ми ще подивимося, пустять мене чи не пустять до Маріуполя.

- То що мені писати? Я напишу «оренда житла ДНР». Тільки вам безкоштовно житло ніхто не надаватиме.

- Добре, пишіть.

- А чого вам до Маріуполя їхати?

- Бо у мене там документи залишилися.

- Які документи? Та ви радійте, що взагалі вижили. А ви як думали? А нас як 8 років бомбили?

У цьому фільтраційному центрі працювали місцеві з “ДНР”. Ця жінка наполягала, щоб я поїхала в Росію. Мені не давали вибору. Але я зробила його сама і повернутися до Маріуполя.

У Росію відправляли двоповерхові автобуси. Тим, хто не їхав, сказали добиратися своїм ходом. Але можна було доїхати до Новоазовська. Автобус брав 5-6 людей, не більше. Зі мною ще була молода пара, і ми зі скандалом сіли

- Якщо ви не хотіли виїжджати з Маріуполя, навіщо погодилися на евакуацію?

- Нас вивезли обманом. Вони сказали, що евакуація всього на два дні, поки буде зачистка, а потім усі повернуться до Маріуполя. Ми і речей багато не брали.

Доїхали до Новоазовська. Звідти до Безіменного нас забрали якісь машини. Отже, мене вивезли 31 березня, а повернулася я 11 квітня. ‌‌

Читайте також

Чужі люди в наших домах: що сталося з житлом переселенців на окупованих територіях

Найстрашніше з того, що пережила

У мене на літаки виробився тваринний страх. Навіть зараз, коли вони летять, я закриваю вуха і голосно, як у війну, читаю молитву, щоб не чути їх звук. Інакше мені здається, що я помру, хоч я і розумію, що вони зараз нас бомбить не будуть.

Вперше я почула літаки 26 лютого, коли з чоловіком бігли з роботи через завод. Ми добігли до залізничних колій, і я почула цей звук. Біля колій стояв юнак і розмовляв по телефону. Він подивився в небо і почав бігти. Я дуже злякалася. Літак пролетів і десь далеко скинув бомбу.

Тоді чоловік мене заспокоїв. Сказав, що мені здалося. Вже набагато пізніше зізнався, що це була правда і він не хотів, щоб я боялася. Потім в наш район, це Волонтерівка - Пентагон, літак прилітав раз на день. Спочатку навіть можна було почути сирену. Я дуже боялася. Чоловік сказав: «Чуєш, яке скидають? Від такого ніякий підвал не врятує».

Потім він мене заспокоював, що бомби дуже дорогі, і куди попало їх ніхто не кидатиме. Я йому повірила. Але з 9 березня літаки почали прилітати один за одним, як на роботу.

Ввечері 14 березня на нашу маленьку вулицю, на яку навіть не зможе заїхати військова техніка, скинули надпотужну бомбу. Вона дивом не влучила в будинок поруч, де в підвалі сиділи 19 людей, зокрема й новонароджений. Нашу вуличку засипало глиною. Було відчуття, що з мене витягують всі внутрішні органи. Здавалося, що будинок розпадається по цеглинах (це сипалися шматки глини).

Все затряслося, в кімнатах повідпадала зі стелі штукатурка, все перекосилося. Це відчули і мешканці інших вулиць, і почали шукати можливість виїхати. Тоді ми всі хотіли виїхати, але не могли навіть вийти на вулицю. Бомбардування були цілодобові.

Після цього, десь із 20:00 і до 8-ї ранку, літаки бомбили щоночі, а вдень працювала артилерія. Я навіть не знаю, чи був між ними інтервал 5 хвилин - один скидав, другий вже був на підльоті. І так всю ніч. Я боялася задрімати навіть на хвилину. Мені здавалося, якщо засну, то обов'язково загину.

22 березня літаки з нашого району навіть не відлітати. Вони вили, кружляли над головою і скидали боєприпас на кожен постріл української армії. Горіла вся Волонтерівка. Це було пекло. Над головою літали снаряди, було чути, як вони розсікають повітря. Був постійний запах пороху, всюди літали уламки, які в будинку поприпікали меблі, одяг.

Ще мені дуже запам'ятався Великдень. Тоді Путін наказав начебто припинити штурм «Азовсталі» і заблокувати її так, аби муха не пролетіла. Але на Великдень завод бомбили найбільше. Дим стояв стіною. Я сиділа на ґанку і плакала: в церкві дзвонили дзвони, а літаки бомбили «Азовсталь». Здавалося, земля перевертається і стає на місце.‌‌

Читайте також

Маріуполь: історія жінки, яка втратила чоловіка, але врятувала дітей

Доля першого чоловіка

Чоловік пішов із сусідом на МКР Курчатова, а там їх взяли денеерівці. Почали клацати автоматом. Він подумав, що їх вивезуть за Маріуполь і розстріляють. Але їх привезли до Сартани. Допитували в комендатурі. Мій чоловік служив у Санкт-Петербурзі у ВДВ. Часи його служби припали як раз на розпад Союзу.

Його запитали, чому він не хоче йти воювати. Сказав, що немає здоров'я. Допитували, чи бачив когось із військових. Чоловік подробиці не розповідав. То вже потім від сусідки дізналася.

29 вересня 2023-го, близько 17-ї, він на велосипеді повертався з роботи. І його збила автівка. З тяжкою травмою голови чоловік ще дотягнув велосипед додому. І про те, що вдарився головою, одразу не сказав. Незабаром почалася блювота. Але викликати швидку було неможливо. Жоден номер не набирався. Просто не йшов дзвінок.  Вдалося додзвонитися до лікарні швидкої медичної допомоги. А там сказали: «Ми не “швидка”, ми лікарня швидкої допомоги». Я говорю: «Ви розумієте, у мене чоловік втрачає свідомість».

Отже, тільки о 21:30, вже непритомного, я відвезла його на таксі до лікарні №2. Наступного дня зробили трепанацію черепа. Але 7 жовтня, у мене на руках, чоловік помер.

Читайте також

Халабуда жива: як маріупольчанка продовжує справу зниклого чоловіка

Свідчення проти “Азову” і голосування під дулом автомата

Це був травень 2023-го. Я здавала документи на отримання компенсації за зруйнований будинок. Вийшла з цього приміщення, де приймали документи, і до мене спустився підполковник і запросив на другий поверх. Там був слідчий комітет. Ну і почав розпитувати, як все було, чи знаю я, де є стихійні поховання. Надрукував моїх свідчень пів сторінки і попросив підписати це і ще декілька листів. Я запитала, чи можу я прочитати. І там листочок останній, пів сторінки, був надрукований. Запитую: «А можна я прочитаю?». Він каже: «Читайте, це ваше право».

Я почала читати, і у мене волосся на голові стало підійматися. Остання сторінка була надрукована з моїх слів, але в кінці були не мої свідчення. Він сказав, що переплутав щось і надрукував свідчення людини, яка була переді мною і він зараз це прибере. А на інших сторінках було написано, теж ніби то з моїх слів, що мене бомбив «Азов», а 36 бригада надавала злочинні накази.

Я дивилася на нього, він на мене. Я була в шоці, і не знала, що мені робити, і я це підписала. Але я почувалася зрадницею. Тоді ще був живий мій чоловік. Він запитав, чи можна було це не підписувати? А потім додав, якби мене зачинили десь у підвалі і знущалися, якби я щось почала казати проти? Я тоді зателефонувала своїй двоюрідній сестрі. Вона живе на заході України. Вона мене заспокоїла. Сказала, вони розуміють, в якій ми ситуації, і не засуджують. Такі ж були і вибори президента в березні 2024-го.

Ми розмовляли про це з сусідкою. Вона сказала, що не буде голосувати. У неї дочка з онукою в Німеччині. Вони проукраїнські. Тож, коли треба було голосувати, ми закрилися в будинках. Але мені подзвонив сусід. Я ж не знала, з якого приводу. Питає: «Ти вдома?». Я говорю: «Так, що ви хотіли?». Каже: «Виходь, приїхала машина, треба проголосувати». Я ж думала, що зможу проголосувати проти всіх. А так вийшло, що по боках стали дві жінки, неподалік військовий з автоматом. Мені довелося поставити галочку. Вони дивилися, якій я зроблю вибір. Але з тими виборами і так все було зрозуміло.

Моїх сусідів, які виїхали в Росію, постійно викликають в прокуратуру і запитують: «Хто стріляв?». Вони відповідають: «Звідки ми знаємо, там що прапори висіли?». Їм треба відповідати те, що вони хочуть чути.

Після фільтрації я захворіла, тому їздила у лікарню Донецька. Коли заходила до лікарні, там стояв військовий денеерівець. У реєстратурі запитали, звідки я. З подивом подивилися, коли сказала, що з Маріуполя. І коли я вийшла з лікарні, мене наздогнав цей військовий:

- Дівчино, ви з Маріуполя?

- Так.

- Ось скажіть, як ви з ними жили?

- З ким?

- З «Азовом».

- Нормально жили. Вони нас не чіпали.

- А нам тут таке розповідають.

Потім махнув рукою та й каже:

- І тут таке буде.

Потім мене зустріла бабуся. Теж питала, звідки я. І чи знущалися з нас авзовці.

- Хто вам таке сказав?

- По телевізору показали.‌‌

Чому не виїхала в Україну

Сестра, яка живе в Україні, запитує: «Ось люди виїжджали, пішки виходили. Чому ти не виїжджала?». Я кажу: «А ти знаєш, як це було?». Я б ніколи не пішла. Я з двору не виходила, з підвалу не вилазила. Я дуже боялася. Я б просто померла по дорозі, не дійшла б нікуди”.

А друга сестра розповідала, що люди виїжджали на свій страх та ризик, і половина з них гинула. Тобто вона мене розуміє. Ми раді були б виїхати. Але ми чекали на евакуацію в Україну.

У мене багато друзів і вони мені багато разів пропонували виїхати. І зараз пропонують. Але після всіх цих подій я постійно хворію і не працюю.

В Україні мені буде ще гірше. Літаки летять саме туди. Постійні обстріли. Я просто дуже боюсь, дуже. В Маріуполі залишатися безпечніше.

Хто подбає про мене в Україні? Хто дасть житло? І що робити з житлом тут? Продавати?

Я тільки нещодавно після загибелі чоловіка вступила в спадок на будинок. А в мене, крім цього будинку, нічого немає.

Після окупації Маріуполя я жила на гроші, які отримала від продажу батьківського будинку в Чернігівській області. Хату встигла продати до повномасштабного вторгнення. Мати давно померла, а батько у 2020 році.

Також я тут через могили сина (він помер у 2015-му) і чоловіка (він загинув у 2023-му). Я боюся, що потім мене не впустять до Маріуполя і я більше ніколи не зможу попасти на цвинтар.

Зараз я живу з цивільним чоловіком, він працює.

Читайте також

Житлова проблема в окупованому Маріуполі: від руйнувань до русифікації

Ситуація з житлом

У 2022-2023 роках компенсаційні квартири давали показово. У 2025-му офіційно заявили, що компенсаційне житло не будується і будуть роздавати тільки залишки, тобто безгоспні квартири. (Прим. Станом на 17.03.2026 в списку 12 948 квартир.)

До речі, нова влада затягувала і не давала людям оформлювати документи на право власності. Припустимо, у загиблого залишилося житло, але до 2024 року документи не видавали. Потім ухвалили закон, що нову квартиру не даватимуть, а тільки компенсацію. А за ці гроші можна купити максимум пів квартири. І тільки після цього почали видавати документи на право власності. Тобто вони спеціально затягували ці процеси.

Раніше розмір залежав від обсягу пошкоджень. Так, якщо нерухомість пошкоджена до 50%, за квадратний метр виплачували 10 тисяч рублів. Якщо пошкодження до 40%, то менше ніж 9 тисяч рублів. Але в 2025 році вийшов новий закон. Відтепер за 1 квадратний метр виплачують 9 тисяч рублів. І гроші нараховуються по квадратурі, без відсотків. Я якраз попала під новий закон. В мене житло пошкоджене на 40% По першому закону повинні були виплатити 424 тисячі, тобто це менш як 9 тисяч за квадратний метр, а виплатили 477 тисяч. Будинок в мене 53 квадрати.

У 2024 році вбита двокімнатна квартира у Кальміуському районі коштувала 4 млн рублів. А компенсація, припустимо, за таку ж двокімнатну лише 2 млн. А щодо квартир у новобудовах. Людям дали ордера, а не документи на право власності. Сказали, 3 роки поживете, а потім подивимося. А тепер кажуть, що 5 років. А як це так? Давати квартиру і не давати на неї документи?‌‌

Читайте також

«Думали, що я снайперка»: історія Євгенії Паламар, рідних якої Росія розстріляла на блокпосту

“Знайомий узбек пропонував фіктивний шлюб”‌‌

Ті роки чужих було більше. Зараз відносно спокійно, але ввечері я не виходжу.

Узбеки, таджики... Їх всіх звідси депортують, адже їм дуже важко залишитися. Аби отримати громадянство, мають одружитися. Без цього жити в Маріуполі можуть лише 3 місяці.

Знайомий узбек пропонував мені фіктивний шлюб. Натомість обіцяв допомогти з ремонтом будинку. Він хотів залишитись у Маріуполі, побудувати тут свій будинок. Можливо, клімат йому сподобався. Сам із Самарканда. Працював будівельником у Москві. У 2023-му приїхав у Маріуполь, адже зарплати були такі самі. У 2025-му його депортували. Він не зміг тут зробити документи. Зараз їде за кордон. Каже, хоче і нам допомогти туди виїхати.

Він сказав, що в РАЦСі мають повірити, що пара справді хоче одружитися. Сказав, що мені довіряє, але я б на таке не пішла. Ще він хотів купити машину, але для цього, як виявилося, теж потрібно громадянство. Він з іншими робітниками винаймав квартиру моєї знайомої. Вона в Європі. А я як раз дивилася за квартирою. Так і познайомилися.

Нам тут жити не подобається. Я не можу жити за цієї влади. Цивільний чоловік каже: «Чи могли ми думати, що вони прийдуть, розіб’ють нам місто, а ми будемо Він зварювальник на будівництві. До того працював на заводі. У нього вища освіта. На будівництві не платять гроші, кидають на великі суми, жити нема за що. Щоб виїхати, треба, щоб якісь гроші були. Це перше. Друге, треба щось робити з нерухомістю. А щоб її просто залишити... Я вважаю, що вони тільки цього чекають, щоб їм залишили це все і поїхали.

Читайте також

“Народні республіки” без народу: хто насправді керує “ДНР” і “ЛНР”

Місто виглядає жахливо. Фасади поремонтували, але вони всі облущуються. Околиці міста розбиті. Так, іпотечні дома побудували, а на околицях ніхто нічого не робить.

Біля будинку №19 на вулиці Металургійній за 4 роки нічого не змінилося, тільки сам будинок знесли. Це для тих, хто каже, що там вже все відбудували. Навколо розруха, залишилися навіть воронки від бомб. Серед всього цього хаосу, як напоказ, побудований один-єдиний будиночок навпроти розбитого пологового. Так само побудували один будинок навпроти котловану від школи №30. Волонтерівка стоїть вся розбита. Приватні будинки знищені. От як було у 2022-му.

Скрізь сміття. Прибирати нема кому, люди обурюються. Ну хто ж прибиратиме? Працівники в «Комунальнику», «Зеленбуді» отримують 16 000 - 20 000 рублів. Це взагалі ні про що. І то їм ці гроші не виплачують. Знаю, що була заборгованість 2 місяці, і їм ці гроші не віддали. Мені кажуть: «Потрібно офіційно працевлаштовуватися». Я говорю: «А ви думаєте, що вам офіційно заплатять? Це не факт».

В Маріуполі зараз жити дуже важко. Це зовсім інший Маріуполь, в якому ми не потрібні. Це було зрозуміло з самого початку війни, що нас хочуть якомога більше вбити. Я цю владу не підтримую. Я просто тут живу. Спілкуюся з родичами і друзями з України. Тут я практично ні з ким не підтримую зв’язок.

Читайте також

Ми більше не можемо прийти туди: як працює вчителька зі зруйнованої школи у Мирнограді

‌‌