Проєкт «Міністерство національної єдності» виявився не просто невдалим, а з тріском провалився. Вакуум, який утворився в такій важливій сфері, як робота з внутрішньо переміщеними особами і українцями, які перебувають за кордоном, влада намагається заповнити, передавши частину відповідних повноважень Міністерству розвитку громад і територій і Міністерству соціальної політики, перейменованому в Міністерство соціальної політики, сімʼї та єдності України.
Чи буде такий новий формат ефективним? Чи не стануть мільйони людей заручниками, а, може, навіть жертвами політичних рішень влади? Чому чиновники ігнорують думку правозахисних організацій, які працюють з ВПО практично з появи таких людей в Україні і дуже добре розуміються на відповідних питаннях?
Саме про це — наша розмова з правозахисницею, адвокаційною директоркою Центру прав людини ZMINA Альоною Луньовою.
Бесідував Сергій Іващенко, спеціально для Реальної газети
Чому розпорошення повноважень — погана ідея?
— Альоно, Міністерство єдності від створення фокусувалося на тих українцях, які перебувають за кордоном. А чому так несподівано залишилися поза увагою українці, які є ВПО і перебувають всередині країни і яким, визнаємо, все ж важче, ніж тим, хто перебуває за кордоном?
— Це — не дуже просте питання. Тому почну з передісторії. В березні 2024 року з’явилися перші ідеї ліквідації Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій. Тоді його очільниця, віце-прем’єр-міністерка Ірина Верещук, була призначена в Офіс президента, і Міністерство реінтеграції залишилося без очільника.
І тоді ж з’явилися перші чутки, що Мінреінтеграції не буде, а повноваження його перерозподілять між іншими міністерствами. Ніколи ніхто публічно не коментував, чому. Причини ліквідації міністерства ніхто не називав. Проте, була така думка, що частина повноважень, які стосуються внутрішньо переміщених осіб, варто віддати Мінрозвитку — міністерству, яке займається розвитком і побудовою регіональної політики. Бо ключова проблема ВПО — це житло, а житло — це питання Мінрозвитку, інфраструктури. Тобто, йдеться про споріднені повноваження.
Ми тоді говорили, що це розпорошення повноважень — погана ідея. Раніше одне міністерство опікувалося, і українцями за кордоном, і постраждалими від війни громадянами на підконтрольній уряду України території, і мешканцями тимчасово окупованих територій. Можна оцінювати, ефективно чи неефективно воно виконувало свої повноваження щодо українців за кордоном чи ВПО, але це було в одному міністерстві, було більш-менш зрозуміло, де точка входу.
— Тим більш, ви якось зазначили, що одна і та ж людина може бути протягом не дуже тривалого часу мешканцем і окупованої території, і території підконтрольної українській владі, і перебувати за кордоном, а згодом повернутися.
— Так і є. Тому державна політика має бути синхронізованою. І коли виникла ідея якимось чином перезавантажувати Мінреінтеграції, створити з нього Міністерство єдності, це насторожило. Таке міністерство має займатися і єдністю всередині країни, і опікуватися людьми, які внаслідок війни залишилися без зв’язку з державою чи зі слабким зв’язком. Тобто, мешканцями окупованих територій, українцями за кордоном.
І тоді, на початку перезавантаження, нам сказали, що ніякого Міністерства єдності не буде, а буде просто перерозподілення повноважень, тому що для Міністерства реінтеграції нібито не можуть знайти нового очільника. І тоді ми просто жили в ситуації, де Міністерство реінтеграції існує без очільника і фактично не діє. Мінрозвитку тоді не мало повноважень щодо ВПО і постраждалих територій. В такій парадигмі ми жили до грудня.
А потім в один день було прийняте рішення: менше, ніж за 18 годин створили нове міністерство, тобто, перейменоване міністерство, призначили очільника. І ми про все дізналися, коли з трибуни Верховної Ради новий міністр, пан Чернишов, сказав, що буде займатися виключно українцями за кордоном. Напевно, таке завдання у нього було. І на той момент повноваження Мінреінтеграції ще не були перерозподілені між іншими міністерствами.
Тобто протягом місяця у цього міністерства залишалося повноваження щодо ВПО, щодо окупованих територій, але міністр відразу сказав, що не буде займатися нічим, що відбувається всередині країни. І я думаю, корінь питання в тому, що владі були цікаві українці, які перебувають за кордоном. Можливо, у зв’язку з ймовірними виборами. Можливо, у зв’язку з тим, що ця категорія потребує спеціального супроводу. Вона потребує іншої форми роботи хоча б тому, що за кордоном зі зрозумілих причин менше можливостей у нашої виконавчої гілки влади, ніж всередині країни.
Але тоді що робити з мандатом МЗС? Українці за кордоном — це мандат Міністерства закордонних справ. Це — те, що зрозуміло і знайомо нашим партнерам.
Коли утворилося Міністерство національної єдності, ми, громадські активісти, між собою обговорювали, як довго воно проіснує в такому режимі, і мали сумніви щодо його життєздатності. Тому що це — дуже маленький, вузький мандат, який сильно перетинається з МЗС і залежить від фінансування, яке міжнародні партнери мали б, напевно, нам дати, тому що в українському бюджеті на всі ці історії з хабами за кордоном, грошей не було передбачено.
Якщо міністерство має працювати на національну єдність, то воно має опікуватися і українцями, які живуть за кордоном, і тими, хто — всередині країни. Але перед реорганізацією ніхто не комунікував публічно. Чому Міністерство реінтеграції більше не потрібно в такому форматі? Чому повноваження щодо частини постраждалих перейшли до Мінрозвитку? Чому Мінєдності фокусується виключно на українцях, які живуть за кордоном?
Читайте також: Між примусовою паспортизацією та репресіями: чи легко бути українцем на окупованій території
Міністерство реінтеграції потребувало переосмислення, а не знищення
— В одній з ваших публікацій йшлося про те, що, починаючи з 2022 року, чиновники ненавиділи Ірину Верещук за її координаційні наради. Ви писали, що її робота у такому ручному, несприятливому для багатьох чиновників режимі була ефективною. А чи не тому ліквідували Мінреінтеграції, що у 2022 році в екстремальних умовах вилізли усі недоліки, слабкі місця? Вилізло те, що не була створена настільки ефективна система, щоб її можна було пристосувати для роботи в екстремальних умовах, що на ті умови, мабуть, ніхто і не розраховував. Тому довелося все робити в ручному режимі і, можливо, комусь це врешті-решт набридло.
— Я тут можу ділитися лише власними думками. Ми достеменно не знаємо, чому Ірину Верещук перевели в ОП.
І я не впевнена, що загалом можна було б побудувати систему, яка була б готова до тих викликів, які сталися у 2022 році. Жодна державна система не була до такого готова.
Ковід нас серйозно привчив приймати рішення, проводити засідання онлайн, що дуже допомогло у 2022 році, коли частина органів влади були евакуйовані з Києва в більш безпечні регіони.
Я вважаю, що на початку великої війни з Росією ручне управління було єдиним порятунком. Тому що державна система загалом не будується на ситуацію суперкризи. Система будується в певних, зрозумілих, передбачуваних обставинах, для цих самих певних передбачуваних обставин. І, насправді, коли ми подивимося, як держава відреагувала на кризу 2022 року, пов’язану з внутрішнім переміщенням, з масовим відтоком за кордон людей, з обороною і так далі, ми можемо сказати, що більш-менш успішно з того вийшли, наша держава встояла. І система підтримки внутрішньо переміщених осіб – також.
Дуже оперативно держава вирішила усі нагальні питання, була надана допомога. А координаційні штаби і ручний режим були обрані, бо у віце-прем’єр-міністра на відміну від просто міністра є функція координації. Її можна по-різному реалізовувати. От Ірина Андріївна її реалізовувала через ці координаційні тематичні штаби.
Я брала участь в декількох з них. Це працювало. Бо те чи інше відомство отримувало завдання, а через тиждень їх на нараді питали про виконання, тобто був стимул працювати.
Наприклад, результатом такого штабу був експериментальний проєкт, який дозволив Державній міграційній службі оформлювати посвідчення на повернення українців на територію України, хоча традиційно ці документи видаються закордонними дипломатичними установами. Це було дуже важливо при поверненні українців з території РФ.
Тому, я не знаю, чи можна було б зробити це більш ефективно. Такі штаби стимулювали представників держави активніше працювати.
До речі, колись, ми, громадські активісти, наполягали, щоб Міністерство реінтеграції очолював саме віце-прем’єр-міністр, а першим таким віце-прем’єр-міністром був Рєзніков. Ми, власне, і говорили про те, що у керівника міністерства повинні бути повноваження координувати різні міністерства, ставити їм задачі.
Зупинюся і на такому аспекті. Ми не були і не могли навіть теоретично бути готовими до тих викликів, які були у 2022 році. Події 2022 року вразили всі сфери нашої державної політики, всі сфери життя. І фактично питання щодо окупованих територій, щодо наслідків війни для цивільного населення виникли у всіх сферах державної політики. Багато чого довелося перезавантажити. У всіх міністерствах має бути людина, яка розуміє наслідки окупації. Тому що в нас зараз майже чверть території України окупована.
Міністерство реінтеграції потребувало переосмислення, а не знищення. Після 2022 року була певна криза, пов’язана з тим, що треба було переосмислити мандат міністерства, бо воно мало тоді експансивно втручатися у діяльність інших міністерств. І таким проміжним рішенням були ці координаційні штаби.
Читайте також: Не можна зловтішатися руїнами: чому дегуманізація мешканців Донбасу — шлях у нікуди
Чому влада не дослуховується до думки ГО, які захищають права переселенців?
— На превеликий жаль є перспектива збільшення і площі окупованих територій, і кількості ВПО, тому що дуже непроста ситуація у Донецькій області. На мій погляд, є загроза повної окупації цього регіону. Принаймні Росія намагається це зробити. Дуже непроста ситуація у Сумській, Харківській і Херсонській областях. На ваш погляд, зараз держава готова до цих викликів? Чи є в усіх міністерствах, які мають бути дотичними люди, які, ну, принаймні орієнтуються у цій темі і можуть якось на це зреагувати?
— Це дуже гарне питання. Я не впевнена, що у всіх міністерствах є люди, які можуть зорієнтуватися.
Я направду не бачу, щоб Міністерство розвитку громад і територій, яке отримало додаткові повноваження щодо окупованих територій, щодо внутрішньо переміщених осіб, готово до своєї координуючої ролі. Я не бачу їх готовності реалізовувати цей координаційний мандат. І в цьому є проблема, тому що в кожному міністерстві нема людини, яка відповідає за окуповані території і реінтеграцію ВПО, за наслідки війни для цивільного населення. Принаймні мені про них точно не відомо. Тому й створили спеціальне міністерство, яке цим опікується.
При різкому збільшенні кількості переселенців у нас можуть бути складнощі з тим, щоб адаптувати державну політику під змінені умови. На мій погляд, Міністерство розвитку громад і територій не виконує зараз свою ключову роль щодо об’єднання нації.
Слова «національна єдність» додані до назви Мінсоцполітики, а повноваження ще не змінені. Тому не зрозуміло, як вони загалом будуть їх перерозподіляти, але на ситуацію всередині країни це серйозно не відобразиться.
Мені здається, що у нас можуть бути складнощі, якщо різко щось зміниться, що вони оперативно зможуть відреагувати на ці виклики. Знову ж таки, може щось в міністерстві змінюється потихеньку? Я не володію цією інформацією.
— У вашій статті на «Українській правді» є пропозиції, щодо зміни формату роботи Міністерства єдності. Наскільки я розумію, влада до цих пропозицій зовсім не прислухалося. На мій погляд, це далеко не перший випадок, коли влада не прислухається до загалом дуже хороших пропозицій правозахисної спільноти. На вашу думку, чому так відбувається?
— Я тільки можу будувати гіпотези щодо цього. Питання щодо підтримки ВПО було пріоритетним для Мінрозвитку, тому що це питання громад, тому що ВПО живуть в громадах. І питання інтеграції – це має бути питання громади. Це має бути частиною політики розвитку громад та територій.
Власне, перший раз не прислухалися, коли ми закликали створити Міністерство єдності і все поєднати. Мабуть, вже було політичне рішення про надання Мінрозвитку громад і територій повноважень щодо ВПО та окупованих територій. І не було особливого сенсу, це змінювати. Головне, знову ж таки, питання керівника. Так стається зараз, що міністерства можуть виникнути чи зникнути залежно від наявності або відсутності людини, здатної очолити той чи інший напрямок.
І тому, напевно, у влади були свої задачі для Міністерства єдності. А зараз влада дійшла до висновку, що ліквідувати Міністерство нацєдності, доєднавши його мандат до іншого міністерства, простіше, ніж спробувати створити міністерство, перезавантажити, знову перерозподілити повноваження. До того ж в МЗС вже оголосили, що створили Департамент закордонного українства.
Можливо, соціальні виплати і соціальний супровід можуть бути за Мінсоцполітики. А передача Мінрозвитку повноважень щодо ВПО та окупованих територій була помилковою, на мою думку. Не тому, що люди в Мінрозвитку погані чи нефахові. А тому, що в Мінрозвитку — інші мандати, вони — не про людей, вони – про громади, вони іншими одиницями оперують.
А нам дуже потрібне Міністерство, яке буде оперувати поняттями людини, її підтримкою, забезпеченням, піклуванням про неї. Тому що йдеться про мільйони людей: тих, хто залишилися в окупації, хто є внутрішньо переміщеними особами, хто виїхав за кордон. Мінімум — 10 мільйонів. Це — дуже велика кількість людей. Про них треба піклуватися суттєво.
Коли ми говоримо про ветеранів і залишаємо Міністерство ветеранів і кажемо, що це — дуже важлива категорія для нашого майбутнього, то чому ми не залишаємо Міністерство, яке опікується постраждалими внаслідок війни, яких також дуже багато і про яких треба піклуватися спеціальним чином, хоча б тому, що до частини з них ми не маємо фізичного доступу? Тому, я думаю, що передача повноважень Мінрозвитку — помилкове рішення.
Помилковим є ліквідація міністерства, яке за певних умов потенційно могло б займатися постраждалими в майбутньому. Можливо, там дещо треба було переформатувати, але Мінреінтеграції потенційно могло бути тим міністерством, яке б дійсно впроваджувало або розбудовувало політику єдності. Ми будемо продовжувати говорити, доносити нашу думку.
Читайте також: Субсидії для переселенців: благодіяння від уряду, яке доступне небагатьом
“Наша політика щодо постраждалих дуже в багатьох речах схожа на гасіння пожеж”
— Я весь час спостерігав за державною політикою стосовно ВПО і мене не облишало таке враження, що якоюсь ґрунтовної, чітко сформованої державної політики стосовно ВПО немає, що все робиться, кажучи російською, «на авось». І ось не так давно я прочитав нову концепцію державної політики стосовно ВПО. Там були якісь декларативні пусті висловлювання. І що буде далі у цій сфері, я собі навіть не уявляю.
— Нам треба говорити з Мінрозвитку про те, щоб вони продовжували формувати політику щодо внутрішньопереміщених осіб на майбутнє. Так, наша політика щодо постраждалих дуже в багатьох речах схожа на гасіння пожеж. Тобто, зараз ми гасимо пожежу, не плануючи, як це буде через 10-15 років. Тому що це точно не буде проблемою цієї влади, це буде проблема іншої влади, яка буде через 10-15 років.
На мій погляд, не можна говорити, що у нас зовсім немає політики щодо ВПО. Вона є. Є певні нормативні акти, і в них можна подивитися, почитати, як держава бачить стратегію і що робить.
Може скоро у нас не буде цієї стратегії чи буде якась інша. Але питання в тому, що є ключові проблеми, з якими стикаються внутрішньо переміщені особи. І ці проблеми вони відомі, вони не залежать від регіону. Це житло, робота, підтримка, питання повернення. І житло є найболючішою проблемою. І я бачу, що Мінрозвитку треба віддати належне. Певна робота є.
Ми подивимося на результативність через певний час, але якісь рухи Мінрозвитку в цьому в цій сфері робить. І це важливо. Питання в тому, що ще робиться в цій сфері. І мені здається, що нам потрібно більше говорити про те, що отримають ВПО через 5-10 років.
У нас є нагальні проблеми, очевидно, але я б не говорила, що зовсім нема політики, вона є. Зараз нам потрібно, щоб ця політика розвивалася. І зараз вона має розвиватися під парасолькою Мінрозвитку. А ми постійно маємо нагадувати про ВПО. Тому що, як я вже казала, у Мінрозвитку надто багато інших повноважень, де ВПО і жителі окупованих територій просто втрачаються. Є ризик, що вони просто загубляться серед величезної кількості інших повноважень. І тому ми вам всі маємо бути проактивними, нагадувати про нашу категорію.
Це може Мінрозвитку не подобатися, але це не має значення. Має значення лише те, що державна політика має рухатися, розвиватися, і наша задача також зі свого боку пропонувати, куди вона має розвиватися, тому що я не думаю, що у Міністерства розвитку є відповіді на всі питання.
Фото з особистої сторінки Альони Луньової
Читайте також: «Неіснуюча» проблема: що робити переселенцям, якщо внаслідок російської агресії постраждало орендоване житло
